Епістолярний діалог поколінь

«Ми всі, наша країна, наша культура, я сама, дуже завинили перед Юрієм Шевельовим, цим видатним мовознавцем, мислителем, Еверестом, на який ми лише починаємо сходити, Україною, якою вона могла би бути», — так Оксана Забужко розпочала 12 січня свій творчий вечір у Харківській обласній філармонії. Цікаво, що захід спочатку не планувався як презентація: харків’яни запросили письменницю на традиційний фестиваль «Різдво у Харкові» як поетесу. Але письменниця сприйняла це запрошення як знак згори і поставила собі і видавництву «Факт» за мету видати до того часу давно обіцяну книгу листування із найвидатнішим, на переконання Забужко, харків’янином ХХ століття.

Останніми словами Юрія Шереха–Шевельова (1908—2002), який виїхав з України ще 1944 року, були: «Купіть квиток — поїдемо до Харкова»... У Харкові всесвітньо відомому мовознавцеві, історикові української літератури, театральному критикові, професорові Гарвардського та Колумбійського університетів, чия наукова бібліографія складає 847 позицій, побувати вже не вдалося, якоюсь мірою ця мандрівка уможливилася завдяки книзі Оксани Забужко.

Видання містить бароковий, за визначенням письменниці, підзаголовок: «З додатками, творами, коментарями, причинками до біографії та іншими документами». Окрім самого листування, яке тривало з 1992 до 2002 року, до книги ввійшли також окремі тексти Юрія Шереха–Шевельова та Оксани Забужко, які допоможуть читачеві краще зрозуміти діалог двох українських філософів і добу, в яку їм випало жити і творити. «Для цього листування нам довелося виробити особливу мову», — говорить Забужко. І мовна гра ця не може не вразити: до нічим не обмеженої синтаксичної і лексичної свободи Забужко додалася неперевершена іронія Шевельова. Здається, саме з цих листів беруть початок часто вживані Оксаною Забужко залапковані русизми.

«Дякую Вам за добре слово про мого Шевченка, — пише Забужко в листі до Шевельова від березня 1998 року, — дуже воно мені придалося на моральну підтримку, бо, прости Господи, вже почалося: по–о–летіли на мою стрижену голову перші партії тухлих яєць, та яких же, цур йому, пек, смердючих — занудно й згадувати, а щоб ще через атлянтик ділитися з Вами фізіологічними відчуттями від сірководневого духу, то й поготів не варт. Щось воно таки rotten у нашому kingdom’і, й то добряче rotten, але, філософськи зваживши, — чи тільки в ньому? (Вопрос риторичеський)».

На презентації Оксана Забужко назвала цю книгу літописом Самовидця 90–х років, бо ж у ній відшукаємо чимало згадок про важливі культурні, літературні, суспільні, політичні події бунтiвного українського десятиліття. Це листування ввібрало в себе багато імен, подій, назв книг, часописів, статей, висловлювань політиків, суб’єктивних оцінок. Усе це спонукає до порівняння «Листування на тлі доби» із ще однією довгоочікуваною українською книжковою новинкою — «Записками українського самашедшого» Ліни Костенко, яку теж не забарилися назвати Самовидцем початку нового тисячоліття. Таке порівняння прозвучало того вечора і в одному із запитань харків’ян. Відповідаючи на нього, Забужко сказала, що «Записки українського самашедшого» могли когось розчарувати через неправильне позиціонування твору: всі чекали на художній роман, а отримали публіцистичну хроніку. Але для самої Оксани Забужко ця книга є дуже важливою, мужньою і правдивою, написаною хоч і від імені чоловіка, але насправді матір’ю, якій болить доля її дітей.

Чесно кажучи, ця відповідь була настільки несподіваною, що особисто мені, яка не може не вірити у літературний, поколіннєвий ряд Українка—Костенко—Забужко (на це у своїх студіях звертає увагу і Євгенія Кононенко), цими словами було відразу повернуто творчість і Ліни Костенко, і Оксани Забужко. Бо ж, погодьтеся, взаємні оціночні судження, які, хоч і без указування імен, пролунали і в останньому романі Забужко «Музей покинутих секретів», і в «Записках...» Ліни Костенко, не можуть не засмутити читача української книжки.

Вочевидь, так і мало бути того вечора, коли до Харкова через стільки років повернувся Юрій Шерех–Шевельов, коли Оксана Забужко читала наживо свої вірші, на які у нашу всуціль прозову добу не вистачає ні духу, ні часу. Можливо, подібні відчуття переповнять когось і 7 лютого, коли Ліна Костенко приїде презентувати літописні «Записки українського самашедшого» до Харкова.