Коли у вересні 1939 року Червона Армія вступила на Західну Україну, чимало людей зустрічали її з квітами, хлібом–сіллю, адже вірили, що прийшло звільнення від поляків, хоч і частково знали про ті події, що відбувалися на «совіцькій» стороні. Про це нині добре пам’ятає і 93–річний рівнянин Володимир Повстанський. Але минуло лише кілька місяців і нова влада почала утиски, арешти й гоніння. От і батьків Володимира, визнавши їх куркулями, вивезли у травні 1941 року до Казахстану, де вони вже за рік і згинули.

Й нині цей мудрий чоловік, якому довелося довгий час працювати в підпіллі, пережити страхіття сталінських тюрем та таборів, пройти спецпоселення, часто замислюється, як тоді так сталося, що однією хвилею, без підготовки і пропаганди народ кинувся боронити свою землю.