Хай буде щедро!

— Тарасе, минули свята Миколая, Різдво, ми знаємо, які традиції пов’язані з тими святкуваннями. А які цікаві народні традиції пов’язані з так званим старим Новим роком?

— Узагалі, поняття старий Новий рік звучить абсурдно, але з іншого боку це пояснюється різницею в календарях. Взагалі, Щедрий вечір — одне з небагатьох свят в Україні, яке певною мірою було дозволене: навіть у найсхідніших регіонах, де, вважається, все вже знищено, або на етнічних українських землях на Кубані — всі засівають.

Із дитинства пригадую, що на Щедрий вечір моя бабуся, яку репресували, готувала скоромну вечерю: домашні ковбаси, борщ і особливо багато пиріжків — з квасолею, сочевицею, м’ясом, сиром. Пиріжки мали особливе значення — їх складали у макітру, за якою ховався батько й запитував нас, дітей, чи ми його бачимо, чи ні. Ми відповідали — ні. Тоді тато примовляв «Дай Боже, щоб і на той рік за тими хлібами, за пирогами не було мене видно», тобто щоб рік був багатий. Тепер уже я ховаюся за пиріжками від своїх дітей.

Другий момент — щедрування. Тексти й обряди щедрувань різняться за регіонами: на Лівобережжі й Подніпрянщині вони мали церковний контекст, Подністров’я, Поділля й Гуцульщина відзначаються переберіями, коли люди переодягаються у різні химерні образи, зокрема, звірів або інших людей — це жид, москаль, циган, лікар, журавель. Також на Правобережжі розповсюджений обряд, коли хлопець перевбирається у дівчину — Маланку, а симпатична дівчина навпаки — у Василька, і вони ходять по хатах й роблять там різний шарварок. Наші батьки робили у Києві таку синтетичну коляду, в якій компонували традиції різних регіонів. Вранці на Василя до хати першим має обов’язково зайти хлопчик чи чоловік — полазник, щоб засіяти дім, адже саме чоловік по життю засіває. Були випадки, коли засівання хотіли перенести на Новий рік 1 січня, але це не прижилося, бо всі обряди пов’язані із церковним святом святого Василія Великого. До речі, у народній традиції він став просто Василієм, такий собі хлопчик–Новий рік. В українській традиції святкування новорічно–різдвяного періоду є ще й така особливість: із XVI сторіччя тут триває мішанина з календарями, тому українці святкували Різдво і 25 грудня, і 7 січня. Це описано в етнографічній літературі: 25 грудня ходили колядувати до латинників, обходили навіть євреїв, наспівуючи коляди з імітацією ідиш. А на 7 січня латинники вітали, як вони казали, благочестивих християн.

— З обрядів на 13—14 січня, крім щедрої вечері, що ще можна відтворити в наших квартирах?

— Звісно, щедрування. Причому увечері можуть ходити дівчата, але вже зранку — хлопці. У цей час співають віншування–віщування — господарю, господині, молодій дівчині, хлопцю — на кращу долю. Уявлення про те, що щось відбувалося лише в селах, а щось — у містах — міфологія. Всі традиції можна повернути, використовуючи матеріал конкретного регіону. Важливим є також момент щедрості: ходити один до одного в гості, допомагати немічним, вдовам, сиротам, узагалі бідним — це також стара традиція Руси–України.

— Чи внесло XIX—XX ст. якісь зміни у народні традиції?

— Ми багато чого загубили, але все одно Різдво й Новий рік — консервативні свята й змінювалася хіба що технічна сторона свята, приміром, зірки чи вертепи. Але я ось помітив, що деякі модні журнали замість слова «Свят–вечір» використовують «сочельник», що пов’язане із «спочивом», тобто кутею. Треба все ж дотримуватися властивих цій території термінів.

— Чи є серед усього цього розмаїття обрядів твої улюблені?

— Вони більше пов’язані з моїми дітьми. Мені подобається, що вони вже самі ходять щедрувати. Тому я вже можу і посидіти вдома, чекаючи на колядників (усміхається), i колядувати. Дітям також дуже подобається виглядати Мороза у вікно, коли я закликаю його на Свят–вечір із кутею. Можна ще мастити один одного медом — щоб солодкі були відносини. В українській культурі збереглося багато традицій, які допомагають нам проявити любов.