Етнограф без чобіт як різновид «ворогів народу»

Якби він нічого більше, крім «Матеріалів до гуцульської демонології», не зробив і не написав, то все одно «забронював» би собі чільне місце в українській етнографії. Я тримав у руках копію цього рукопису і читав, як бестселер. Хоча записам — сто років, вони не пахнуть нафталіном. І як би сучасні мужі природничих наук не іронізували над деякими старосвітськими уявленнями карпатців — списати в архів цей пласт традиційно–побутової культури як «антинаукові міфи та вигадки» нікому не під силу.

Щоправда, на українських етнографів матеріалісти почали косо дивитися ще на зорі сталінського соціалізму, а в другій половині тридцятих навіть ставили до стінки. Антона Онищука, тоді старшого наукового співробітника Українського державного історичного музею, постановою народного комісара внутрішніх справ СРСР і прокурора СРСР від 14 жовтня 1937 року засудили до вищої міри покарання. Підстава — ст. 54–1–а (зрада Батьківщині) та ст. 54–23 (активна діяльність проти революційного руху при цараті та під час громадянської війни) Кримінального кодексу УРСР. Вирок поспішно виконали через п’ять днів. Про щирого українського патріота забули надовго.

Перший учитель — скрізь перший

Відомості про місцепоховання Антона Онищука, його документи, особисте майно та долю доньки Ольги, якій на момент арешту батька виповнилося 26 років, у державних архівах України відсутні. Чим же так смертельно завинив цей освічений українець перед радянською владою?

Народився він у Коломиї 7 червня 1883 року. Закінчив Станіславську вчительську гімназію і подався в одне з най­глухіших гуцульських сіл Зе­лениця, розташоване в Ґорґанах. «Він приїхав сюди 18–річним юнаком, — розповідає колишній директор тутешньої школи І–ІІ ступеня, а нині селищний голова Биткова Іван Годзюр. — До нього в селі діти не знали, що таке навчання. Перший учитель організував школу, з допомогою селян збудував приміщення і набрав перший клас, у який пішло 16 учнів. Антін Іванович не тільки опікувався освітою маленьких гуцулів, а й учив їхніх батьків вирощувати в особливих кліматичних умовах гір високоврожайні сорти картоплі та племінну худобу. Створив у селі читальню «Просвіти», допоміг зеленчанам відкрити крамничку та організувати позичкову касу».

Можна уявити, як непросто було уродженцю міста звикати до важкого побуту горян. Проте в цій ізольованій від цивілізації карпатській глибинці він одразу розгледів й одну суттєву перевагу — тут існував ще «не розбавлений» іззовні автентичний гуцульський світ. Навіть у ХХІ столітті, коли Черник (так перейменували Зеленицю в радянські часи) з райцентром Надвірна зв’язує регулярне автобусне сполучення, село, крім його уродженців, навідують хіба що грибники. Воно тягнеться двома рукавами вздовж стрімких річечок на південний схід та південний захід, упираючись в гірські нетрі. Цю відособленість, за розповідями старожилів Черника, колись використовували гендлярі для налагодження нелегальних каналів доставки з Європи в Галичину дефіцитних товарів. Хоча на відлюдних стежках–доріжках майже ніколи не з’являлися прикордонники й поліція, та з хитрих контрабандистів «мито» силою стягували тутешні жителі, які не відзначалися надмірною шляхетністю. Пояснювалося це тим, що сюди на поселення з різних місцевостей потайки прибувало чимало людей, які мали проблеми з кримінальним кодексом. Опришки в Зелениці та на її околицях теж почувалися затишно — недарма ж неподалік села височіє гора з офіційною назвою «Довбушанка», де нібито зариті незліченні скарби народних розбійників.

Дивний світ предків

У роки перебування Онищука в Зелениці перекази й легенди про Олексу Довбуша були найулюбленішою темою тутешньої усної народної творчості. Завдяки вчителеві збереглися записані ним розповіді «Як Довбуш змудрував погоню під Соколовицею», «Довбушева смерть» та «Довбушанка». Як згадував сам збирач фольклору в листах до друзів, довгими зимовими вечорами йому любо було сидіти з кимось із місцевих старожилів, особливо Семеном Поповичем, і записувати з їхніх вуст неймовірно цікаві бувальщини та легенди. До етнографії Антона Онищука заохотив уже відомий на той час дослідник обрядів, звичаїв і традицій галичан член–кореспондент Петербурзької, член Віденської та Празької академій наук, академік АН України Володимир Гнатюк. Так з’явилися Онищукові праці «Матеріали до гуцульської демонології», «Останки первісної культури гуцулів», «Народна пожива в Зелениці», «Народний календар у Зелениці та вірування, що в’яжуться з поодинокими днями у році», високо оцінені Гнатюком і частково опубліковані в редагованому ним «Етнографічному збірнику».

«Відшукати рукописи в архівах допоміг випускник нашої школи, нині професор Львівської ветеринарної академії Юрій Остап’юк, — хвалиться Іван Годзюр. — Ми зробили ксерокопії і тепер маємо унікальні матеріали з відомостями про село кінця ХІХ—початку ХХ століття. Читаєш ці рукописи й ніби сам потрапляєш в атмосферу того часу — відкривається дивний світ наших предків, передусім, їхні уявлення про надприродні сили і систему взаємопорозуміння з ними».

Світ духів, щоденно нагадуючи про себе, в Зелениці існував тоді не паралельно з реальним, а спільно з ним. Із записаних Онищуком розповідей відомо не тільки про улюблені місця перебування нявок, лісовиків, щезників, чугайстрів, а й рекомендації щодо того, як діяти при зустрічі з ними. Темні сили «представлені» здебільшого дідьком, найпоширеніша назва якого в цих краях — «осинавець» (мабуть, від назви дерева, кілку якого приписують міфічну силу), а ще — «той, що в скалі», «той, що в трісках», «той, що не вільно згадувати». Тут можна знайти й «практичні поради» сміливцям, котрі бажають на власні очі пересвідчитися в існуванні нечисті. «Хто хоче вловити осинавця, — з вуст оповідача писав автор «Матеріалів до гуцульської демонології», — то бере під пахву лівої руки варене куряче яйце почищене, а під праву — нечищене, сідає під орішник і чекає».

Як не дивно, мешканці села, дідів та прадідів яких навчав грамоти Антін Онищук, і тепер сприймають вірування своїх предків за чисту монету. На моє запитання, чи насправді вони вірять в існування нечистої сили, одна поважна пані, яка вчилася на педагога, цілком серйозно відповіла (цитую за диктофонним записом): «А ви що думаєте? Вона домінує і тримає людей у страху. Де плекають добро, там добро множиться, а де зло — там зло. В нас у горах це кожен знає».

Босий науковець

Зелениці Антін Онищук віддав десять найкращих років свого молодого життя. У Першу світову війну він був мобілізований в австрійську армію — служив санітаром. Після окупації західноукраїнських земель поляками та румунами перебрався в Наддніпрянську Україну. Коли на руїнах Російської імперії почали проростати паростки української державності, його обрали делегатом до Української Народної Ради.

Відомості про життя–буття Антона Онищука в Києві — фрагментарні, бо енкаведисти знищили його особистий архів, а свідчень очевидців майже не залишилося. Та навіть по крихті зібрані ентузіастами факти зі столичного життя Онищука підтверджують, що етнографічні колекції для Музею народознавства, відкритого в Києві наприкінці 1922 року, він збирав на межі фізичного виснаження. У фондах Інституту мистецтво­знавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського зберігається клопотання керівництва Музею антропології та етнології до Комітету допомоги вченим, де є такі рядки: «З огляду на те, що вчений спеціаліст Антін Іванович Онищук, що зараз перебуває на Чернігівщині, виконуючи спеціальне доручення щодо збирання етнографічного матеріалу, залишився майже зовсім без чобіт, а при тому ще й не може прибути до Києва з приводу нездужання — Музей звертається до Комітету з проханням не відмовити видати одну пару взуття для передачі А. І. Онищукові».

На Сіверщині він зібрав чимало «ексклюзиву» про тамтешні способи риболовлі, май­стрування човнів. Ці та інші матеріали доповнили експозиції народознавчого музею. Тривалий час Антін Іванович працював ученим секретарем Етнографічної комісії Академії наук України, сприяв виданню «Етнографічного вісника» та наукового «Бюлетеня».

На відміну від Києва, де зовсім загубилися сліди Антона Онищука, в Чернику його пам’ятають і шанують. На честь 100–річного ювілею школи у відремонтованому давньому класі, який пам’ятає Анто­на Івановича, відкрили етнографічний музей. Школярі з ентузіазмом зносили сюди ткацькі верстати, терниці, веретена, дерев’яний посуд, буденний і святковий одяг своїх прабабусь і прадідусів. Серед експонатів зустрічаються речі, які навряд ще десь можна побачити, — оригінальні зеленицькі пащівники (дерев’яні форми для пасок) та культові предмети. Захопившись етнографією, вершин якої досяг перший учитель їхнього села, учасники місцевого шкільного гуртка «Пацьорки» стали переможцями другого туру Всеукраїнської експедиції «Історія міст і сіл України».