Незламна. Делікатна. Трудівниця

У понеділок у Будинку вчителя, останньому прихистку патріотичних романтиків, прощалися з літературознавцем Михайлиною Коцюбинською. Як стало видно в ці чотири дні після її смерті, не просто літературознавцем, громадською діячкою, шістдесятницею, прощалися з безстрашною душею і тихою совістю культури, чиє місце одразу по смерті оголилося і зяє особливою пусткою. Під звуки скрипки прощалися з Михайлиною Хомівною рівні їй друзі та сподвижники, ті, хто шанував її в книгах, виступах, лекціях, а також прийомна донька Тетяна та онука Катерина. Її труну обрамляли обличчя інтелігенції, в тому радянському розумінні слова: філолог Олександр Пономарів, співробітники Інституту літератури, де вона до останнього працювала, — Микола Жулинський, Сергій Гальченко, Елеонора Соловей, Микола Сулима, Дмитро Стус, Григорій Грабович, історики Наталя Яковенко, Володимир Сергійчук, почесний ректор Києво–Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький, видавці Іван Малкович, Віра Соловйова, Осип Зінкевич, Леонід Фінберг, Костянтин Сігов, письменники Олесь Ільченко, Іван Драч, Людмила Таран, Леся Воронина, Ірина Жиленко, Любов Голота, актори Раїса Недашківська, Галина Стефанова, голова СТД Лесь Танюк, кінорежисер–документаліст Михайло Ткачук, дисиденти Євген Сверстюк і Богдан Горинь, архітектор Лариса Скорик, вдова В’ячеслава Чорновола Атена Пашко і його сестра Валентина... Скорботні обличчя, траурні складки губ і парні квіти контрастували з фотографією Михайлини Хомівни зі спокійним усміхом, яка стояла у небіжчиці в головах.

«Три вірні сестри, три хранительки вогнища — Алла Горська, Надія Світлична і Михайлина Коцюбинська, такі різні, як Віра, Надія і Любов, і такі єдині біля вогнища душі, — сказав на панахиді Євген Сверстюк. — Михайлина Коцюбинська прийшла в середовище шістдесятників немовби з острова культури..., жінка з острова культури була потрібна, як бальзам на рани».

На панахиді згадали, що Михайлина Коцюбинська народилася у Вінниці, в тій самій кімнаті, де з’явився на світ її славний дядько Михайло Коцюбинський; і як батько Хома, якого терміново викликали з Криму — донька народилася на 2 місяці раніше, у паніці ледь не сів на диван, де у ваті й пелюшках лежала маленька Михайлина; і як вона дівчинкою водила екскурсії в музеї Коцюбинського. Згадували формули її життя, які стали формулами української історії. Коли Коцюбинську виключали з партії, вона сказала на зборах: «Знаєте, я вступала молодою–зеленою, мала ідеали. Якщо треба вибирати між квитком і ідеалами, я залишу вам квиток, а собі — ідеали». І коли на перших зборах меморіалу імені Василя Стуса хтось кинув димову шашку на сцену Будинку кіно, заходилося на паніку, вона встала і сказала: «Чоловіки, спокій! Українців петардами не залякаєш. Дайте провокаторові по шиї і пішли далі». А Лесь Танюк звернув увагу на символізм дати: Коцюбинська померла 7 січня, коли народився Василь Стус, з яким вона дружила і повне зібрання творів якого впорядкувала.

Усі виступаючі, не змовляючись, відзначили дві риси. По–перше, мужність–сміливість–незламність. «Навіть у протоколах допитів КДБ вона постає чистою і незаплямованою», — сказала Валентина Чорновіл. А по–друге, неймовірну працездатність. «Михайлина Хомівна пропрацювала 25 років у відділі рукописів Інституту літератури, — сказав «УМ» літературознавець Сергій Гальченко, — і я ніколи не бачив такої трудової людини. Як вона побожно ставилася до кожного рукопису, заміряла, фіксувала усі технічні параметри, хоча цим зазвичай займається інша служба, вона з теоретичного рівня «спустилася» в архіви і так цим переймалася. Для неї не було низької роботи, рутинної». У письменника Олеся Ільченка своя історія: «У 1980–х роках я працював у видавництві «Вища школа» у мовній редакції, яку очолювала Михайлина Хомівна. Для мене ці роки були не тільки вишколом мовним, але й інтелектуальним. Вона аналітично підходила до кожного тексту. «Я розумію, що це наукові терміни, але як би краще написати, щоб це було гарною українською мовою і по–науковому», — часто узгоджувала тексти із науковими редакторами. Для мене це незабутній час, спогади про цю високу культуру не тільки мовну, а й духовну, ця вишукана інтелігентність і високий інтелектуалізм поставили високу планку в моєму житті». Вона працювала до останнього дня, написала передмову до мемуарів Ірини Жиленко, лист на підтримку Києво–Могилянської академії, і по її смерті ще виходитимуть книги з її живими словами. «Вона боялася втратити годину, день для роботи», — казали колеги.

Попрощатися з людиною–совістю прийшла лідерка БЮТ Юлія Тимошенко, можливо, чекала черги, щоб виступити, але надто багато близьких людей хотіли встигнути попрощатися зі своєю Михасею, як називали її друзі. В юрбі також стояла дружина попереднього Президента України, голова Фонду «Україна 3000» Катерина Ющенко. Перед виїздом у Володимирський собор для відспівування Микола Жулинський зачитав телеграми співчуття, і коли інтелектуальна еліта почула ім’я Януковича, на хвилину скорбне мовчання переродилося в незадоволений гул. Цих людей не обдуриш символічними жестами і солодкими словами.

...На виході кожному вручали пам’ятну іконку Богородиці Корсунської, на звороті якої значиться: 7 січня 2011 року упокоїлася в Бозі Михайлина Хомівна Коцюбинська (18.121931 — 7.01.2011). «Блаженні, що зберігають свідчення Господнє, всім серцем шукають Його». Це знак шани від УГКУ та львівського видавництва «Свічадо». І реліквія...

Після відспівування у Володимирському соборі Михайлину Коцюбинську поховали на Байковому цвинтарі. Світла пам’ять світлій людині.