— Будь ласка, коли саме буде центр Оберзальцберга? — я вже двічі ковзнув поглядом по переліку зупинок на цьому маршруті, вивішеними біля дверей автобуса, що старанно видирався гірським перевалом угору. І не знайшовши знайомого слова «Центрум», у порушення всіх правил вирішив потурбувати водія. Дуже вже хотілося перед засніженими гірськими стежками побувати у черговому «пряничному містечку»: з його розмальованими будиночками, традиційною площею біля шпилястої ратуші, де продають підсмажені на грилі ковбаски та ще гарячіший глінтвейн.
— Центр?!! — водій подивився на мене трохи дивно і — вперше за всю подорож крученими серпантинами! — навіть трохи пригальмував. — Але ж в Оберзальцбергу немає центру!
Ідилія на тлі білосніжних вершин
...Східно–баварські Альпи, тобто район, що прилягає до австрійського Зальцбурга, вважаються менш освоєною територією, ніж їх західна частина. Тут трохи менше інфраструктури, зате більше природи. І якої природи! Чого вартує лише високогірне озеро Кенігзее (королівське озеро — нім.). Поміж зарослими сосновим лісом скелями причаївся найсправжнісінький восьмикілометровий, вигнутий зигзагами фйорд iз чистою–чистою водою, такою, що дно видно далеко з берега. Максимальна глибина Кенігзее, до речі, — 188 метрів. А прозорість води забезпечують екологічні вимоги місцевої влади: вже сто років по ньому можуть ходити тільки катери і яхти на електричній тязі.
Взимку тут не сезон: більшість готелів, баз, ресторанів пішли на канікули. Щоправда, один рейс на день прогулянкового кораблика у розкладі таки залишили — поки крига не скувала воду. Кораблик з’являється з–за чергового згину озера — поміж засипаними півметровим снігом ялинами та мовчазними скелями — настільки несподівано і рухається так швидко й безшумно, що на думку чомусь одразу ж приходять історії про НЛО.
За якихось шість кілометрів на північ — адміністративний центр району, а колись знаменитий курорт Берхтесгаден. Сьогодні тут мешкає менше 8 тисяч чоловік, хоча назвати його провінційним не повернеться язик: на центральному майдані стоїть величний палац Вітельсбахів, з усiх сторiн пiднiмаються вгору кілька шпилястих церков. Повітря тут можна різати ножем, а різьблено–розмальовані будиночки одним своїм виглядом вселяють ідилічний настрій. У Берхтесгаден зазвичай приїжджають по спокiй та на лікування органів дихання. Ну і, звичайно, скуштувати місцевої селянської їжі. Як, наприклад, рацлет: кусень хліба спочатку підігрівають на вогні, потім щедро посипають шматками в’яленого м’яса, зверху заливають розтопленим сиром і подають з маринованою цибулею. Місцевий сорт сиру, коли його розтоплюють на цьому ж вогні, нагріваючи добре зафіксовані півкруги на полум’ї, виділяє, м’яко кажучи, надзвичайно специфічний аромат. Але з морозу і під густим лапатим снігом, запиваючи це глінтвейном, виходить дуже смачно.
До речі, в 1921 році в кількатисячному Берхтесгадені відпочивало майже 40 тисяч туристів. А через два роки, в 1923–му, друзі запросили сюди — аби показати дорогому гостеві цю частину Альп — перспективного політика Адольфа Гітлера.
Народ не пошкодує нічого
Від Кенігзее до легендарного Оберзальцберга, навіть з однією пересадкою, добиратися місцевим громадським транспортом зовсім не довго. Коли тиша мовчазних гір буквально здавлювала вуха, навколо озера раптом пролунали постріли — а вiдлуння багаторазово повторювало глухі звуки. «А, це біатлонна команда тренується», — засміялася місцева мешканка, яка разом зі мною чекала автобуса. Хоча шість десятиліть тому в цих краях стріляли аж ніяк не біатлоністи.
...Харизматичний партійний лідер, який саме стрімко нарощував свій політичний рейтинг, після короткої прогулянки звивистими гірськими стежками Оберзальцберга, був від цих країв у німому захопленні. Одразу ж узяв в оренду шале «Хаус Вахенфельд». А через десять років, коли прийшов до влади, задешево придбав його у колишніх господарів, перебудував і назвав «Бергхоф» (гірський палац — нім.). За вічною номенклатурною традицією, поряд збудували собі дачі найближчі соратники головного наці — Герман Герінг, Рудоль Гесс, Мартін Борман, а також підлеглі фюрера нижчого рангу. У казково–пряниковому Берхтесгадені з’явилися постійно діючі структури рейхканцелярії. До речі, поблизу місцевого залізничного вокзалу досі можна побачити ангар, у якому, як вважається, ховали аероплани для пасажира номер один.
У 1938 році Борман зробив Гітлеру воістину царський подарунок до 50–річчя: від імені німецького народу подарував так званий Чайний дім — віллу на вершині гори Кельштайнхаус. Це було чудо інженерної думки тих часів. Аби добратися на гору, збудували 6,5 кілометра дороги завширшки чотири метри, яка проходила через 5 (!) тунелів. Будівництво обійшлося в астрономічну суму — цілих 30 млн. рейхсмарок. У приблизному перерахунку це понад 100 мільйонів євро. Сьогодні — з міркувань безпеки — рухатися нею можуть тільки спеціальні автобуси з підсиленими двигунами та гальмівною системою, і тільки влітку. Коли гори покриває сніг, під’їзди до Чайного дому закривають, і слово «Кельштейнхаус» старанно заліплюють на всіх дорожніх вказівниках. Хоча й звичайна дорога до Оберзальцберга насичена настільки крутими підйомами та різкими поворотами, що наміру випробовувати долю у цю пору року не виникає.
Музей на місці державної дачі
Гітлеру, втім, не сподобалася нова резиденція: кажуть, саме через труднощі з добиранням. Він відвідав її всього шість разів. Можливо, саме завдяки цьому Чайний дім уцілів під час Другої світової війни — на відміну від решти вілл міста, а також трьох кілометрів підземних бункерів із робочими кабінетами, житловими кімнатами, казармами, складами, електростанціями і навіть загоном для собак.
...Сьогодні центром Оберзальцберга є так званий Центр документалістики: музей, який розповідає про жахи фашистського режиму. Збудований він у вигляді кількаповерхового конусу, а експозиція побудована за принципом «Чим нижче, тим страшніше»: окрім шокуючих документальних фото про діяльність наців, з динаміків звучать голоси в’язнів концтаборів. Це все, що залишилося від маєтку «Бергхоф». Саму віллу спочатку розбомбили англійські військові літаки, а потім її залишки підірвав баварський уряд: аби «Бергхоф» не став місцем паломництва неонацистів.
Окрема сторінка — музею і не тільки — історія самого Оберзальцберга. Місцеві селяни дорого заплатили за красу своєї місцевості і, головним чином, за те, що вона так сподобалася фюреру. В 1933 році ці схили оточили кілька рот есесівців, виселили звідси всіх селян — і зробили закритий від усього світу укріплений район для верхівки Третього рейху. 25 квітня 1945 року Оберзальцберг у два заходи атакували 275 британських бомбардувальників «москіт» та сто американських «мустангів». Відтак район перетворився на кучугуру уламків, які у такому вигляді пролежали ще десятиліття в американській окупаційній зоні, а потім були знищені. Нині архітектурних свідків минулого у цих краях залишилося небагато. Виняток — відновлений готель «Цум Тюркен». Проте ніде не афішується, що під час війни він слугував базою загону «Небель» (туман — нім.). А навіть у доступних архівах тут не виставляють фото фюрерівських дач — тільки наслідки правління тоталітарного режиму: німці успішно перегорнули цю сторінку своєї біографії. Зрештою, і слово «фюрер» тут прийнято писати в лапках.
Маленький штрих: англійська у цьому районі — звична мова спілкування. Сюди щороку приїжджало на відпочинок до п’яти тисяч штатівських солдатів, зокрема учасники війни у Перській затоці. Американську базу повністю вивели з–під Берхтесгадена тільки в 1996 році.