Біле світло Абсолюту

Болюча втрата для української культури: на самісіньке Різдво на 80–му році життя відійшла Михайлина Хомівна Коцюбинська. Інтернет із його імперсональною жадібністю до новини одразу заряснів пригадуваннями, що сам Михайло Коцюбинський був рідним дядьком небіжчиці, що навіть ім’я їй дали на його честь. Вона й пронесла те ім’я з честю крізь нелегке своє життя, єднаючи нас із добою літературної класики таким особливим, особистісним чином.

Двотомник Михайлини Коцюбинської «Мої обрії», любовно й культурно виданий 2004 року в «Дусі і літері» за участі Харківської правозахисної групи, був відзначений Шевченківською премією. Я завжди беру до рук це видання (а беру часто) з особливим відчуттям, яке хотіла б дещо прояснити: сьогодні це видається важливим. «З півстолітнього наукового доробку» автор­ка прискіпливо відібрала те, що вважала найбільш вартісним. Свій максималізм послідовно застосовувала найперше до себе самої, натомість до людей уміла бути поблажливою, якщо тільки справа не торкалася надто принципових речей.

Перший том, окрім кількох прикінцевих статей, — давні праці, переважно написані ще до вигнання з Інституту літератури, вимогливо відібрані й вивірені на свою доцільність у сучасності. Том другий, за винятком однієї рецензії 1965 р., — це вже праці кінця 1980–х, найбільше 90–х, а також нового століття–тисячоліття. Томи стоять на поличці щільно–щільно, треба мати честь бути до всього того безпосередньо причетним, аби достеменно знати, яка між ними «чорна діра», розрив, пустка і яких виняткових людських якостей вимагали долання того провалля, відновлення творчого тонусу, духовна регенерація. Адже впродовж 1971—1988 років Михайлина Коцюбинська не мала змоги друкуватися: ім’я її підпало під заборону, дарма що таке славне й знакове ім’я! Утім воно таки було оберегом: либонь саме ім’я завадило карним органам відправити цю жінку слідом за її найближчими друзями в дуже далекі краї неосяжної країни–монстра. Але, змушені залишити її «на волі», вони захлиналися від люті: наскільки вона й справді була внутрішньо вільною, яке випромінювала світло для інших — те «біле світло Абсолюту», про яке писала згодом в одній зі своїх статей. Тож «конторі глибокого буріння» залишалося одне: просто всіляко отруювати людині життя, що вони й робили по–своєму віртуозно. У хвилину розпачу вона показала мені колись листа, написаного тоді невідь кому, так нікуди й не надісланого; він закінчувався рядком, написаним від руки в розрядку: «Припиніть цькування!»

Один дуже особистий момент: деякі праці з першого тому я пам’ятаю в першодрукові, вони були для мене етапними і вкрай своєчасними, достатньо сказати, що статті 1967 р. «Відтворення чи перетворення» та «Про поезію поезії» кардинально вплинули і на вибір теми моєї кандидатської дисертації, і на характер її здійснення. У тих статтях ішлося про метафору як загальноестетичну категорію, як базовий елемент образності, першооснову художнього пізнання. Як інтерпретатор поезії Михайлина Коцюбинська мені була особливо близькою. Зокрема її, тонкого знавця тих специфічних законів, по–особливому вабила та інтригувала та поезія, де панує «просте, точне, «необразне» слово», ощадливість аж до позірної скупості, до аскетизму. Але ця «образна конкретизація за допомогою звичайних, точних, незамінних слів» у її потрактуванні підводить читача до його власного відкриття, що то є особлива простота — висока простота зредукованої складності, зрілості, особистісної глибини.

Водночас іще навіть до того, як стало можливим сказати про вульгарно–соціологічну критику все, на що вона заслужила, Михайлина Коцюбинська докладала весь свій хист, аби максимально розвести високу простоту мистецької довершеності — і проповідувану тією критикою «простоту» як загальнодоступність, як спрощеність і як антипод зухвалих модерних пошуків, природного саморозвитку літератури. Вона до кінця зберегла неушкодженим сам дух шістдесятництва: віру в неминуче оновлення як культури, так і суспільства, у відновлення справедливості, правди. Здобута незалежність України була для неї, як і для найближчих її сподвижників, винагородою за всі поневіряння та утиски. А все, що далі відбувалося з молодою дер­жавою — то були направду події особистого її життя, тож саме так і сприймалися, і переживалися.

Певно завдяки всьому своєму неповторному досвідові Михайлина Коцюбинська спромоглася ще на зорі «перебудови», як ніхто, невимушено підвести риску, перегорнути сторінку «радянського літературознавства» (таку назву, нагадаю, мав і фаховий журнал, той що нині «Слово і час»). Зробила це значною мірою не лише за себе, а й за інших, хто перебував коло косметичних ремонтів власного доробку, ловлення нової кон’юнктури та міфологізації минулого. Відновивши «право на професію», працюючи захоплено й самовіддано, ніколи не жалілася на втому, на труднощі, незручності, тож у її присутності й говорити про таке не випадало. І головне: дбала завжди про саму справу, безвідмовно бралася й за рутинну, невдячну роботу, якщо була переконана в її необхідності; в тому був колосальний моральний урок для оточення. Працювала ритмічно, спокійно, ніколи не говорила про «аврали», «цейтноти». Навіть хвороби, від яких так страждала в останні роки, якось ніколи не фігурували в її висловлюваннях як перешкода роботі. Надзвичайно багато сил віддала збиранню, виданню й науково–критичному осмисленню літературної спадщини Василя Стуса. В останній нашій розмові я розповідала їй про нову дисертаційну працю, присвячену цьому поетові, вона раділа з того, нарікала на ваківські правила: заочне опонування заборонене, а бути присутньою на захисті вона вже не мала змоги... Монографія «Зафіксоване і нетлінне»: Роздуми про епістолярну творчість» (2001) стала здобутком не лише авторки, а й цілого літературознавства; подією в нашій мемуаристиці, в цілій літературі стала і її «Книга споминів» (2006). А скільки ще було планів, яке палке бажання працювати, який живий, до останнього подиху, інтерес до всього!.. Її обрії, що у двотомнику розкрилися від Шевченка до Стуса й від Жака Превера до Тичини та індіанської поетеси Полін Джонсон, ширшали й далі, природно та невпинно.

...У своїй давній статті про Василя Стефаника вона навела вислів Юрія Морачевського зі спогаду про цього блискучого й незрівнянного письменника: «Його твори подібні до нього, а він до них». І далі продовжила цю близьку й суголосну думку: «Не намагався відрізнитися від своїх земляків, але не намагався спеціально й не відрізнятися. Відрізнявся силою свого єства. Був таким, яким був». Тепер ці слова доволі точно характеризують її саму, її книжки, її життєву поставу.

Елеонора СОЛОВЕЙ

P. S. Прощання з Михайлиною Коцюбинською відбудеться об 11. 00 у Будинку вчителя, о 12. 00 — відспівування у Володимирському соборі, затим — похорон на Байковому цвинтарі.

ЦИТАТИ

Мирослав Маринович,
президент Українського центру Міжнародного ПЕН–клубу, віце–ректор Українського католицького університету:

— Згасло земне життя, яке «було аргументом своєї філософії» (ці слова Альберта Швейцера часто повторювала Михайлина Коцюбинська). З нього, як із підручника, можна було вивчати, що таке свобода і сила духу, вірність правді й любов до України. А ще ота особлива її риса, про яку вона сама згадала, виступаючи 2004 року перед випускниками Українського католицького університету: «Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння...». Вона стояла так рівно і впевнено, що на неї багатьом легко було спертися, до неї прихилитися.

Філарет,
Патріарх Київський і всієї Руси–України:

— Відійшла  у вічність Михайлина Хомівна Коцюбинська — людина, яка всю себе віддала Україні. Не кажу «померла», бо вона справді відійшла у вічність — полишивши нам у спадок і свої твори, й підготовлені до друку праці інших великих духом українців, а найголовніше — полишивши досвід і приклад незламності, приклад свого важкого, часом трагічного, але сповненого любов’ю до рідної землі, до побратимів, до українського народу життя.