Деміфологізація поета

Василь Симоненко. ВИБРАНІ ТВОРИ / Упоряд. Анатолій Ткаченко, Дана Ткаченко. — К.: Смолоскип, 2010. — 852 с., 16 іл. — («Шістдесятники»)

Отже, я мав би написати рецензію на нову книжку. Що і спробую зробити, але в дещо іншому ключі, не надто звичному для літературних видань. Хай це буде невеликий есей про Симоненка в душі та сприйнятті письменника іншого покоління, іншого етапу розвитку культури, інших світоглядних та суспільних перипетій. Бо подобається це комусь чи ні, але Василь таки їде на тому, до блиску хрестоматійному возі — поруч із Тарасом Григоровичем, Іваном Яковичем та Лесею. Зрозуміло, чому він там опинився — можна ж було стати просто поетом, дожити до сивин і по смерті тихо переселитися на віддалені полички провінційних книгозбірень. Але Василь, попри прижиттєву побутову «тихість», ще на самому своєму світанку обрав дорогу «більше, ніж поета».

Не можу зараз пригадати, хто саме відкрив для мене Симоненка. Пам’ятаю лише, що був я тоді учнем восьмого класу, римував усяку банальщину і ретельно відвідував літстудію. Поезію моя душа була здатна поглинати слонячими дозами. І лише кілька віддрукованих на машинці аркушів, перший з яких починався словами «Світ який — мереживо казкове!», перевернули в мені абсолютно все: бачення, розуміння і сприйняття віршованого слова. А потім, улітку, коли дідусь послав мене до сільмагу купити цвяхів, я випадково ввійшов спочатку не до залізно–скоб’яного відділу, а туди, де була книжкова полиця. І на цвяхи мені вже не вистачило грошей. Бо витратив я їх на збірку Василя Симоненка «Лебеді материнства», оту білу, з передмовою Олеся Гончара, яка, потім дізнався, у Києві зникла з книжкових полиць протягом кількох годин...

На сьогодні бібліографія творів Симоненка, що вийшли окремими книжками, вже нараховує понад два десятки. Спробуємо з’ясувати, чим же унікальне нове «смолоскипівське» видання, яке водночас відкриває собою і майбутню серію «Шістдесятники». Але для цього висловимо ще кілька думок, можливо, й суперечливих.

Чим відрізняється геніальний поет від просто поета? Як на мене, тим, що геній прагне відобразити час, у якому живе, максимально різнобічно, глибинно, поєднуючи на рівні підсвідомості емоційне з раціональним. І робить він усе це настільки вивірено й точно, щоб майбутні реципієнти його творчості змогли відтворити у своїй уяві епоху в усій повноті та багатоплановості. На жаль, саме цей підхід і дає можливість різноманітним кололітературним політиканам трактувати поетичну творчість у руслі тієї чи іншої ідеології. Але поет — первинно не політик, він завжди антиполітик, він оспівує винятково світ своєї душі, а вже якщо душа його волає суголосно з мільйонами інших душ, легко знайти підстави для сумнівних потрактувань. А ще — якщо поета вже немає серед живих, і коли, до прикладу, у книжках замість «І радосте безрадісна моя!» (вслухаймося уважно в цей оксюморон) друкуватимуть «Комуністична радосте моя!», він не обуриться, бодай у щоденникових записах... Так і постають міфи на кшталт «Симоненко–комуніст» чи «Симоненко–націоналіст», обростають апологетами та популяризаторами, живуть і товстіють, підміняючи собою той неповторний образ поета, який кожен читач має витворити для себе сам. Бо нав’язування точки зору, розставляння міток і тегів уже давно не приваблюють, швидше — дратують. Тож видавець, випускаючи у світ широкий поетичну книжку, не мав би керуватися нічим, окрім поваги до читача. І приємно, що «Смолоскип» пішов саме цим шляхом — замість ще одного підтвердження звичних канонів і міфів, нам пропонується чисте, первісне прочитання одного з лідерів літературного шістдесятництва.

«Вибрані твори» В.Симоненка не претендують на академічність, хоча книжка укладена саме за академічним принципом. Окрім віршів, поем, творів для дітей, прози, драматургії та епістолярної спадщини письменника, до видання потрапила низка літературно–критичних статей про творчість Симоненка, спогади, есеї та віршовані присвяти (на жаль, усі — посмертні) від побратимів по перу. Є тут і найповніша на сьогодні бібліографія, є примітки, в яких зафіксовані найцікавіші випадки різночитань та виправлені помилки щодо датування окремих текстів. Цікаво представлені й фотоматеріали — нібито всі фотографії й відомі, але влучні підписи, що їх супроводжують, — безумовна знахідка упорядників видання Анатолія Ткаченка та Дани Ткаченко.

Також, коли читаєш книгу, перше, що впадає у вічі, — це величезна робота упорядників над рукописною спадщиною автора. Для того щоб очистити поезію Симоненка від численних цензурних (нерідко — й самоцензурних, але на вимогу фахових цензорів) втручань, невиправданого огульного редагування окремих текстів на догоду ідеологічним вимогам того часу, упорядникам вочевидь довелося ретельно зiставляти всі відомі варіанти багатьох поезій Симоненка, встановлювати чи відновлювати послідовність датування, по суті, заново проходячи шлях кожного вірша «від олівця до видавця».

Не залишилася поза увагою упорядників і Василева проза — у квадратових дужках читачі знайдуть відновлені рядки, іноді — й цілі абзаци, які з тих чи інших причин також зазнали свого часу цензурної чи редакторської вівісекції.

Безумовним позитивом вважаю також те, що до видання потрапило чимало юнацьких, багато в чому ще не досконалих віршів Симоненка, зокрема — з його студентської добірки «Для себе». Це руйнація ще одного міфу — Симоненко народився генієм, а отже, слабких віршів у нього не може бути. Майстер короткого, переважно на дві–три строфи, вірша, Симоненко іноді заради афористичного закінчення міг залишити «провислими» перші рядки. Яскравий приклад — мініатюра «Ранок». Початок: «Ніч безсонна// довга й монотонна,// ще й тягуча, ніби тишина(? — С.П.).» міг би зарізати будь–який редактор. І мав би рацію. Проте фінал, заради якого, відчуваю, й писався текст, вирівнює собою всю строфу: «Місяць сів,// мов кіт, на підвіконня:// тем­ряву, як мишу, умина». Тут уже є все — і непересічний образ, і звукопис, і ледь помітна усмішка автора, і, врешті, неповторна Симоненкова енергетика.

Не знаю, чи існують у літературознавстві критерії дослідження енергетики поетичного слова, хутчій, що ні. Але це не заважає мені, перебуваючи в ролі звичайного читача, відчувати її. І вона дуже непроста — Симоненкова енергетика неоднозначна, хоча й над­звичайно потужна. І найбільше у ній таки вогню, яскравого світла і лагідного тепла.

Нещодавно мені випало побувати у Черкасах, зокрема і в музейній кімнаті «Робочий кабінет Василя Симоненка» у «Черкаській правді». По закінченні планової екскурсії я попрохав у гостинної господині музею дозволу доторкнутися до автографів поета. Мені запропонували сісти за Василів стіл, на якому, наче вчора залишені, лежать його папери. І я одразу ж відчув — від них просто пре теплом! Я наблизив долоню до одного рукопису, до другого, третього... У це важко було повірити, але те дивовижне тепло не зникало.

Якщо це і містика, подумалося тоді, то, безумовно, незбагненна містика творчості. І вдвічі приємніше, що схоже тепло випромінює і «смолоскипівське» видання Василя Симоненка.

Сергій ПАНТЮК