«Чому я переважно ходжу на інтерв’ю? — Марко помалу потягує чорний чай у затишному редакторському кабінеті «УМ». — Ну якщо дівчата співають більше, тоді говорити більше маю я». Він із зацікавленням знайомиться з редакцією бо, як виявляється, скільки він себе пам’ятає, його сім’я передплачує «УМ». Марко спокійний, я б сказала, умиротворений і мало нагадує творця того згустку енергії, який називається «ДахаБраха». Цей гурт увірвався в український, а незабаром і світовий музичний простір, в середині 2000–х — час, коли в Україні, як круте вариво, набухало людське невдоволення і невідворотно хотілося змін. «Даха–Браха» — це уособлення того, якими ми є і якими не стали: є ліричним народом, а не стали упевненою в своїх діях нацією. Про суспільні процеси, музичні тенденції й дещицю передноворічного — у нашій розмові з Марком Галаневичем.