Наші могили на Ольшанах

      Є місця, де найкраще думається про трагічне і величне ХХ століття. Де поруч — символи пам'яті та безпам'ятства. Де немає ні білих, ні червоних, ні жовто-блакитних. Iдеться про цвинтарі. Раджу  за нагоди, коли будете у Празі, прогулятися у район Жижков, де неподалік станції метро «Желівскєго»  і розкинулося історичне кладовище Ольшани.

      Українська ділянка — це територія обабіч Успенської церкви. Можна сказати, що це найкраще місце на Ольшанах. Тут, під липами (їх, до речі, називають національним деревом чехів) знайшли вічний спокій сотні видатних людей. Майже всі вони — члени української громади Праги 1920—1930 років.

На студіях і у вигнанні

      Авторитетна «Енциклопедія українознавства» подає велику довідку про українську присутність у Празі, початки якої сягають Х століття. Першими з русичів з чехами запізналися, звісно, торговці. Завдяки цим контактам невіддільною частинкою української мови стали такі чеські слова, як «герб», «місто», «вірш», «пан», «брама». У столиці Чехії бували члени «Руської трійки» Іван Вагилевич і Яків Головацький, вчені, письменники і громадські діячі Осип Бодянський та Ізмаїл Срезневський, Пантелеймон Куліш, Михайло Костомаров, Олександр Русов, Микола Лисенко, Іван Франко та Іван Пулюй.

      У 1858 чи 1859 році хтось передав одному з найвидатніших чеських будителів Павелу Йозефу Шафарику авторський примірник Шевченкового «Єретика» з присвятою. А в 1876 році зусиллями О. Русова вийшов двотомник Тараса Шевченка, де були вперше опубліковані заборонені царською цензурою тексти — зокрема й нецензурований «Кобзар».

      Першу Українську громаду заснували у 1902 році. Серед її активістів були, передусім, студенти-українці, що «гризли граніт науки» в Празькому університеті. Поразка національної революції 1917—1921 років закинула в місто над Влтавою сотні інтелектуалів. За деякими оцінками, у країні на початку 20-х мешкало близько 20 тисяч українців. Тут виникає справжня інтелектуальна Україна — університети, творчі й спортивні гуртки, видавництва. Втішала різноманіттям українська преса — націоналістичні «Розбудова держави» і «Пробоєм», літературно-суспільна «Нова Україна», «Студентський вісник», «Українська дійсність» (загалом близько сотні назв!).

      Прага 20-х років для українців — це як тогочасний Париж для російської «білої» еміграції. Які імена! Михайло Грушевський, Євген Маланюк, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Олена Теліга, Улас Самчук, Дмитро Дорошенко... І ще сотні найдостойніших прізвищ, які б склали честь будь-якій європейський нації.

      Прага була центром і політичної еміграції. Тут містився еміграційний центр УСДРП, тут плекали надії на відродження села і повернення в Україну есери, врешті-решт, саме у Чехії постала Легія українських націоналістів — міцна цеглинка у підмурівок майбутньої ОУН. Не обійшлося і без совєтофілів — прихильники маріонеткового українського радянського уряду збиралися в Читальні імені Тараса Шевченка, а також у об'єднанні «Жовтневе коло» і Товаристві громадян УРСР. До них приїздили Павло Тичина, Олександр Довженко і діячі згодом викошеного під корінь «розстріляного Відродження» Валеріан Підмогильний, Лесь Курбас, Михайло Бойчук...

      Восени 1921 року в Прагу з Відня перенесли Український вільний університет, першим ректором якого був відомий мовознавець та історик літератури, оборонець українських прав у віденському Сеймі Олександр Колесса. Це було б неможливо без допомоги тодішнього президента Чехії Томаша Масарика, який бачив себе об'єднувачем слов'янства. Саме за його ініціативою того ж, 21-го, року було проведено так звану «російську акцію», внаслідок якої змогли приїхати в Прагу і отримати роботу тисячі антикомуністично налаштованих науковців і діячів культури з колишньої Російської імперії. Дослідники Володимир Трощинський і Анатолій Шевченко у монографії «Українці в світі» відзначають: «Історія не знає іншого випадку такого лояльного і гуманного ставлення до вельми чисельної, як для такої невеликої країни, і різнорідної за своїм характером еміграції...»

      Президент Масарик виділяв українській громаді щомісяця по 10 тисяч крон на додачу до державної допомоги. Проте це не означає, що жилося політемігрантам легко. Скажімо, науковці визнають, що оскільки Масарик і члени його уряду були русофілами і прихильниками загальнослов'янської єдності, то вони не дуже схвалювали українські мрії і плани про відновлення власної держави.

      Кінець Другої світової війни став водночас і кінцем українського вільного життя. Комуністичний уряд Чехословаччини 1948 року закрив останню установу — Український музей (перша його назва — Музей визвольної боротби України). Ще перед тим більшість українців залишила країну, що швидко радянізувалася, і перейшла через Австрію у Баварію. Фонди унікального музею, що, за «Енциклопедією українознавства», нараховував близько мільйона експонатів (архіви УНР, Союзу визволення України, інтернованих українських вояків УНР, УГА, Української республіканської капели Олександра Кошиця тощо, понад 1200 назв української періодики, нумізматична колекція, однострої військових формацій тощо), частково були знищені під час авіанальотів радянської авіації, а частково вивезені до Москви після «визволення» Чехословаччини.

      Наприкінці 80-х років українське життя відродилося. Нещодавно передчасно пішла з життя Лідія Райчинець, людина, яка створила першу громадську організацію — «Українська ініціатива у Чеській республіці». Її поховали також біля церкви на Ольшанах, поруч із видатним педагогом Софією Русовою.

Український некрополь

      Храм в ім'я Успіння пресвятої Богородиці у псковсько-новгородському стилі було закладено єпископом Сергієм (Корольовим) 1924 року. Найбільшу частину грошей на будівництво виділили чехословацький прем'єр Карел Крамарж та його дружина-росіянка Надєжда Хлудова. Дав копійчину і король Югославії, відтак у крипті перепоховали вояків з Балкан, які загинули під час Першої світової війни. Також у підземеллі храму знайшли спокій генерал царської армії Шіллінг, знаменитий дослідник історії кубанського козацтва Федір Щербина, уральський інженер Іпатьєв. Останній залишив слід в історії хоча б тим, що саме в його будинку в Єкатеринбурзі більшовики розстріляли царя Миколая ІІ і членів його родини.

      Навкруги церкви — некрополь, де є чимало відомих українцям імен. На деяких могилах — свіжі квіти, деінде вітер тріпоче синьо-жовті прапорці або стрічки...

      Православний дерев'яний хрест. Видатний письменник Олександр Олесь (Кандиба) 23.11.1878-22.7.1944. У цій же могилі його дружина Віра, яка походила з роду Свадковських. І символічний посмертний напис «in memoriam» їхньому сину Олегу Ольжичу, закатованому нацистами у Заксенгаузені 10 червня 1944 року. На постаменті з сірого граніту два тризуби — національний Герб і Герб ОУН, центральний зуб якого виконано у формі загостреного з обох боків меча.

      Невибаглива гранітна брила з тризубом. Євген Іваненко, професор Українського вільного педагогічного iнституту ім. Драгоманова в Празі. Іван Мірний, іще один професор «драгоманівського» педінституту в Празі. Портрет. І щемливий напис — «Свою Україну любив».

      Традиційний стрілецький хрест із сірого бетону. Вояки Української Галицької армії Іван Квасниківський, Маріян Левицький, Василь Попелишин. Стилістика меморіальних знаків визвольної доби зберігається й на нових могилах. Народжений 1918 року Ілько Геленко помер у Празі 2002-го. Козацький хрест із золотим «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни». «Юрко Ничкало. Терпів за Україну. 1949—1967». І велика брила — «Моїм вірним дітям, героям і жертвам терорів. Мати-Україна».

      Доречно відзначити, що у 20-х роках Прага була центром не тільки української та російської політеміграції. Тут перебувала й екзильна (тобто «у вигнанні») президія Білоруської Народної Республіки. І саме на Ольшанах поховано двох президентів БНР Петра Кричевського та Василя Захаркі.

Аверченко, Немирович-Данченко та інші

      Чимало на цвинтарі й російських могил. Ось, скажімо, місце упокоєння сатирика Аркадія Аверченка. Автор блискучого антибільшовицького памфлету «Дюжина ножів у спину революції», який сподобався навіть Леніну — «талантливая книжка, написанная с позиций... озлобленного почти до умопомрачения белогвардейца...» У Празі уродженець Севастополя Аверченко видав 12 томів творів. Помер 12 березня 1925-го.

      Поховані тут письменник Василій Немирович-Данченко, рідний брат засновника уславленого МХАТу, знаменитий «євразієць» філософ Савицький, історик Кізеветтер. Усі вони опинилися у Чехії внаслідок уже згадуваної «російської акції» Масарика. Пам'ять про президента-гуманіста, на жаль, не надто пошанована в Україні та Росії. А варто було б! Він врятував від смерті й забуття тисячі людей, надав їм можливість жити і працювати у відносно близькій до батьківщини Празі, а не де-небудь в африканській Бізерті чи азійському Константинополі. Масарик виділяв на облаштування біженців з революційної Росії величезну суму — близько 5 відсотків бюджету країни.

      У росіян у Празі було все — дитячі садки, школи, пансіони, гімназії, автомобільно-тракторна школа, інститут сільськогосподарської кооперації, вище училище техніків шляхів сполучення, народний університет. Діяли спілки російських акторів, інженерів, письменників і журналістів, військових інвалідів, лікарів, агрономів, офіцерів флоту, культпрацівників, сибіряків і навіть горян Кавказу...

      Маленька Чехословаччина не поспішала визнавати Радянський Союз, і зробила це тільки у 1934 році, вже після грандів європейської та світової політики. Цікаво, що жертвами цього дипломатичного акта стали тисячі політемігрантів: відразу після встановлення дипломатичних відносин з більшовицькою Москвою місцеві комуністи та інші совєтофіли підняли гвалт, вимагаючи від уряду і президентів Масарика і Бенеша згорнути «російську акцію», інакше кажучи, припинити підтримку колишнім підданим Російської імперії. Чехословацька влада під тиском політиканів і світової економічної кризи 30-х була змушена потроху згортати матеріальну допомогу росіянам і українцям. Але остаточно вона припинилася у 38-му — у зв'язку з окупацією країни нацистами.

      А потім прийшов 1945-й рік. Справді «со слезами на глазах»... Не можна без гніву читати документальні історії про те, як НКВД і СМЕРШ виловлювали по всій Чехії всіх, кого вважали «співвітчизниками». Як зазначає журналіст «Эха планеты» Євген Вербін, кордон між радянською та американською зонами окупації став «залізним» майже відразу: «Людей хапали відкрито, у будь-яку пору дня і ночі, вдома, на вулиці, бiля пiд’їзду, в транспорті, на роботі». І це при тому, що значна частина людей мала чеське громадянство, та сталінських жандармів такі юридичні тонкощі не дуже цікавили. За компанію до «столипіних», які рухалися у бік Сибіру, кидали й молодих чехів і словаків — дармова робоча сила для сталінських новобудов.

      Один автор знайшов дивовижну формулу того насильства — за датами арештів емігрантів можна простежити рух радянських військ на Захід. За неповними даними, було затримано близько тисячі «наших». Вижив лише кожен третій.

      Був конфіскований і перевезений у Москву Російський закордонний історичний архів — більше трьох мільйонів документів! Так само незаконно, не питаючи власників, радянські чини викрали багатющу колекцію Російського культурно-історичного музею — оригінали Рєпіна, Еріха, Анненкова, інших відомих митців.

Могила невідомого... власівця

      Охайна діляночка з живими квітами. Видно, що за нею сумлінно доглядають. Це меморіал воїнам Російської визвольної армії («Русской освободительной армии») генерала Андрія Власова: мініатюрна капличка, дерев'яний хрест і власне пам'ятник. Епітафія чеською — «На цьому місці поховано 187 невідомих вояків Російської визвольної армії, генерал Владімір Боярський, генерал Міхаіл Шаповалов, майор Карл-Людвіг Оттендорф, які загинули в бою у Празi в квiтнi 1945».

      На хресті, нижче літер РОА і вінка з колючого дроту, російською і чеською написано: «Ми загинули за нашу і вашу свободу!». Це не просто могила невідомих солдатів. Це нагадування про історію, яка не була чорно-білою. Мало хто знає, що Прагу в травні 1945-го, вже після падіння Берліна, звільнили від німців не радянські солдати і не американські союзники. Це зробили одягнені у мундири вермахту з біло-синьо-червоними смужками вояки армії генерала Власова, серед яких — чимало і українців. Але, даруйте за банальність, це зовсім інша історія.