Не через відсутність інших подій, а через вперте бажання декого зробити сьогоднішній і без того вельми складний стан української журналістики ще складнішим, ми змушені вкотре повертатися до одних і тих самих тем. Зокрема, до окремих статей Цивільного кодексу України, про який на сторінках «УМ» писала вже неодноразово. Отже, Цивільний кодекс України і дві його найбільш «визначні статті» — 277-ма та 302-га... Нагадаємо, перша із цих статей передбачає, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, а друга — що офіційні заяви посадових, службових осіб є достовірними.
Минулого тижня передбачалось, що Верховна Рада, повертаючись до проекту змін щодо Цивільного кодексу, можливо, внесе поправки до згаданих норм. Проте цього не сталося. Преса так і лишилася при «достовірній інформації» з «офіційних джерел» та при дамокловому мечу, що зветься «негативна інформація» і тягне за собою судову відповідальність. «У законодавчому плані інформаційний простір нашої держави все більше перетворюється на мінне поле української журналістики», — так прокоментував відмову Верховної Ради змінити редакцію статей 277 і 302 ЦКУ голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко.
За наявності таких статей, вважає він, «втрачається всякий сенс існування журналістики, бо у пустопорожні балачки перетворюються розмови про свободу слова, адже ЗМІ й журналісти позбавлені можливості об’єктивно показувати діяльність чиновників, ставити під сумнів їхні реляції про нібито досягнуті успіхи». Крім того, Лубченко звернув увагу і на те, що, незважаючи на неодноразові звернення НСЖУ, журналістських колективів і громадських організацій, парламент досі не відновив пільги зі сплати податку на додану вартість з передплати і розповсюдження друкованих ЗМІ. На думку Лубченка, «депутати Верховної Ради, все більше втягуючись у передвиборне протистояння політичних сил, забувають, що народ їх обрав для того, аби вони створювали умови для побудови справді демократичної і правової України, а не для задоволення власних амбіцій». «У цих умовах огріхи законодавчого процесу можуть завдати непоправної втрати», — додає Лубченко. Насамкінець голова НСЖУ заявив, що «Спілка готова закликати колег до інформаційного бойкоту діяльності тих народних депутатів, які своїми незваженими діями хочуть задушити свободу слова, право журналіста на професійну діяльність».
Бойкотувати чи ні роботу окремих представників депутатського корпусу — це питання тактики. А стратегія полягає у тому, що зі статтями ЦКУ, скерованими на обмеження свободи преси, треба все ж таки щось робити. Принаймні лишати все так, як є зараз, було б великою помилкою. Ба, навіть непоправною помилкою. Саме тому представники Громадської ради з питань свободи слова та інформації, у свою чергу, звернулися із заявою з приводу неухвалення Верховною Радою змін до Цивільного кодексу. У документі автори звертаються до Комітету Верховної Ради України з правової політики з проханням якомога швидше підготувати проект закону до повторного першого читання.
«Верховна Рада України не підтримала в першому читанні внесення змін до Цивільного кодексу України, які б стали на заваді небезпеці використання Цивільного кодексу проти свободи слова в Україні, «віддавши» лише 214 голосів «за» законопроект «Про внесення змін до Цивільного та Цивільно-процесуального кодексів України» (щодо права на інформацію), спрямований на вирішення проблем чинного Цивільного кодексу», — йдеться у зверненні. В останньому також перелічені недоліки Цивільного кодексу, і зокрема вказано на найбільший його недолік — статтю 277, положення якої визнані «непрофесійними, вкрай суперечливими і такими, що можуть допускати кілька протилежних тлумачень».
«Монополізація права на істину «посадовими, службовими особами при виконанні ними своїх службових обов'язків» порушує не лише законодавство України, а й закони здорового глузду. Такі положення дискредитують законодавство України як в очах власних громадян, так і іноземних інституцій», — говориться у заяві Громадської ради. «Частина четверта статті 296 Цивільного кодексу забороняє використання імені фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення. Така норма значно обмежує конституційне право на поширення інформації. Неоприлюднення фактів затримання чи обвинувачення осіб може завдати шкоди цим особам у разі необгрунтованого звинувачення», — стверджують автори заяви.
