Книжки, що були зі мною

      «Редактор підступно заманив своїх кореспондентів у пастку, бо його напозір таке невинне запитання торкається насправді дуже глибоких речей. Хоча й не відразу, але після деяких роздумів та пошуків письменник раптом виявляє, що взявся створити щось на кшталт власного життєпису або — і це ще гірше — написати розділ із життя того маленького милого братика, який був колись у кожного з нас, якого ми всі втратили й оплакали, людини, якою ми мусили б стати і якою ми сподівалися стати. Але слова (нехай навіть даного редакторові) слід по змозі дотримуватися; тож коли подекуди я буду мудрим і небагатослівним, а подекуди — недолугим і велемовним, то провина за це має впасти лише на того, хто заманив мене в цю пастку».

      Цими словами розпочав колись знаменитий есей про книжки, які на нього вплинули, Роберт Льюїс Стівенсон. Завдання, що постало переді мною, набагато простіше — оповісти про книжки, які необов'язково перевернули щось у моєму світогляді, але які заволодівали на час моєю увагою упродовж кількох останніх місяців. Проте й це напозір просте завдання виявилося насправді доволі складним. Адже якісь щойно написані й модні тексти (можливо, що й дуже вартісні) я лишень погортав, відклавши їх убік у сподіванні нової зустрічі (яка, знаю, не конче відбудеться). Натомість чимало втіхи принесли давно прочитані книжки, зустріч із якими по довгих роках ще раз засвідчила вельми просту істину: з часом ми набуваємо таки здатностi бачити те, чого не помічали раніше. Це я відчув іще раз, знову звернувшись до текстів, можливо, й різних за мірилом значущості, але однаково любих мені — «Війни та миру» Толстого й «Хмар» Нечуя-Левицького. Ледве чи є потреба переповідати тут про власні рефлексії з нагоди прочитаного. Скажу лишень, що класика варта того, аби приділяти їй обов'язкову годину перед сном.

      Натомість із речей, прочитаних уперше, безумовно, найбільше втішило мене спілкування з «Баудоліно» Умберто Еко. Якщо говорити відверто, то, назавжди полюбивши цього автора за «Ім'я троянди» (блискучий твір, значно глибший за детективну канву відомої кіноверсії), я ледве чи взяв би з собою на безлюдний острів його наступні романи — «Маятник Фуко» та «Острів напередодні». У «Баудоліно» славетний письменник і медієвіст знову повертається до своїх витоків.

      Мені важко судити, чи сподобається цей роман тим, хто не знає (бодай приблизно), що діялося в Італії та Візантії межі ХІІ й ХІІІ століть, які точилися тоді філософські й політичні суперечки, якими незнаними дивовижами населяли білі плями мап тодішні картографи. Проте, напевно, навіть той, хто ніколи не читав праць із медієвістики, порадіє романові Еко, який зумів по-новому поглянути на вічні проблеми свободи й обов'язку, гріха й доброчестя, незнання й мудрості, любові й смерті. А той, хто зуміє розшифрувати за текстом ще й численні контексти, почуватиметься на справжнісінькій інтелектуальній учті, стежачи за поєднанням середньовічної схоластики й крутого постмодерну, які витворюють блискучий стиль «Баудоліно».

      Відчути цей стиль допомагає віртуозний російський переклад Олени Костюкович (на жаль, ледве чи діждемо ближчим часом такого ж за рівнем українського, — Микола Лукаш і Григорій Кочур давно в могилі). А ось «Смішні любові» Мілана Кундери я прочитав у доброму українському перекладі Віктора Шовкуна. Напевно, ці іронічні новели читалися зовсім по-інакшому за часів до-еміграційної молодості чесько-французького автора. Але сьогодні, з відстані кількох десятиліть, у них звучить ще й виразна ностальгія за часом, коли ще можна було любити — бодай навіть недоладно.

      За браком місця не говоритиму про декілька дуже добрих книжок серії «Текст + контекст» київського видавництва «Факт»: «Досвід кохання і критика чистого розуму. Валер'ян Підмогильний та конфлікт інтерпретацій»; «Відлуння самотності. Кнут Гамсун та контекст українського модернізму»; «Сорочинський ярмарок на Невському проспекті. Українська рецепція Гоголя» — цей список можна було б і продовжити. В цих книжках безліч разів читані, або й призабуті (але вартісні!) тексти поставлено в контекст їхньої рецепції — і це раптом робить навіть програмову «нудну класику» на диво цікавою.

      Із прочитаної мною сучасної прози відзначив би «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича, «Інфекцію» Степана Процюка та «Сліпий дощ» Василя Слапчука (віднедавна — Шевченківського лауреата). На широкий розголос із присмаком скандалу досі здобувся лише перший з цих текстів (не солідаризуватимуся тут ані із захопленими його апологетами, ані з непримиренними зоїлами). Скажу лишень, що, аби судити, раджу кожному самому прочитати ці книги — жорстокі, як і наше сьогоднішнє життя.

      Від жорстокості цього життя кожен рятується як уміє; мене часто рятує улюблена букіністика. Є особливий кайф у тому, щоб уполювати рідкісне давнє видання й потім гортати його пожовклі сторінки, надруковані на особливому цупкому папері, секрет виготовлення якого давно втрачено. Напевно, я не отримав би такого задоволення від «Повісток та ескізів» і «Бейрутських оповідань» Агатангела Кримського, чи від «Шумів весняних» Михайла Івченка, чи від історичних розвідок з «Кіевской Старіни», якби прочитав їх у сучасному виданні під лискучою палітуркою. І навіть Шевченка волію сьогодні перечитувати (розгорнувши під настрій навмання) з якогось із раритетних давніх «Кобзарів», друкованих іще «ярижкою» (до 1905 року цензура вимагала друкувати українські книжки російськими літерами). Але саме такий «Кобзар» читала покійниця прабабуся, почавши вчителювати близько століття тому, коли на її Переяславщині пам'ять про Шевченка була ще живою...

      Від «Кобзаря», напевно, варто перейти до поезії. Її в останні кілька місяців було досить багато — журнальної (переважно) й книжкової. Але свідомо не перелічуватиму імен сучасних авторів, аби когось не образити. Натомість згадаю про книгу, яку придбав у Варшаві на Краківському передмісті десь із рік тому. Йдеться про антологію «128 дуже гарних віршів, написаних польськими поетами й поетками». Її упорядник Лешек Колаковський у передмові відразу ж зізнається: він не є ані істориком літератури, ані літературним критиком; вибір поезій відбиває лишень його особисті смаки. Але коли в цьому випадку йдеться про смаки одного з найзнаковіших польських інтелектуалів ХХ століття, то саме це робить його вибір цікавим і значущим.

      Я читаю цей ошатний, але без жодних надмірностей виданий томик потроху, іноді надовго відкладаючи його вбік, іноді — піддаючись спокусі перекласти щось із прочитаного. Позаду лишилися розділи «Про вмирання й померлих», «Про кохання й розлуку», «Про речей проминання, й дивовижність світу, й лиху долю». Попереду — ще половина розділу «Про Бога, віру й Христа» й цілий розділ «Про Польщу». Я тішуся, що повільними ковточками ще якийсь час питиму «трунок доброї поезії» (заяложена метафора виглядає тут цілком доречною). І водночас лишень гадаю — а коли ж з'явиться так само ошатно видана антологія «128 дуже гарних українських віршів», укладена, наприклад, Іваном Дзюбою...