Орхан Памук — турок, який вчить Європу, як писати романи. Приблизно так, якщо злегка перефразувати, писали німецькі критики про Орхана Памука — чи не найбільше відкриття світової літератури 90-х років минулого століття. Наприкінці квітня автор бестселерів «Чорна книга» та «Моє ім'я — червоний» завітав до Києва на запрошення свого українського колеги Андрія Куркова. Скромний, ввічливий, із чудовим почуттям гумору — саме таким є перше враження від зустрічі з Памуком. Але вже через півгодини спілкування він починає дивувати своєю, не властивою туркам, прямотою, відвертістю, нестандартним мисленням. До речі, «памук» перекладається з турецької як «бавовна». Колись давно предки Орхана втекли з Кавказу до Туреччини, де їх так охрестили за незвично білу шкіру. Щоправда, сучасний Памук — це вже типовий смаглявий турок.

Вінниччина, мабуть, чи не останньою серед усіх областей розпочала регулярний випуск літературно-мистецького журналу, який, по ідеї, мав би об'єднати місцеві письменницькі і культурні сили. Привид подібного видання в умах творчої інтелігенції регіону витав не одне десятиліття і навіть не раз пробував матеріалізуватись: так і не вийшов підготовлений у дев'яності роки журнал «Заграва», на першому номері закінчили існування «Струмінь» (1927 р.), «Два кольори» (1998 р.), до сьомого номера протримався незалежний літературно-мистецький журнал «Згар» (2000—2003 рр.), який добре зустріли в столиці і регіонах.

«Редактор підступно заманив своїх кореспондентів у пастку, бо його напозір таке невинне запитання торкається насправді дуже глибоких речей. Хоча й не відразу, але після деяких роздумів та пошуків письменник раптом виявляє, що взявся створити щось на кшталт власного життєпису або — і це ще гірше — написати розділ із життя того маленького милого братика, який був колись у кожного з нас, якого ми всі втратили й оплакали, людини, якою ми мусили б стати і якою ми сподівалися стати. Але слова (нехай навіть даного редакторові) слід по змозі дотримуватися; тож коли подекуди я буду мудрим і небагатослівним, а подекуди — недолугим і велемовним, то провина за це має впасти лише на того, хто заманив мене в цю пастку».