Люди старшого поколiння пам’ятають балети народного артиста України, лауреата Шевченківської премії, композитора Євгена Станковича «Прометей» i «Ольга», поставленi у 70–х роках минулого столiття, а глядачi середнього вiку — «Нiч перед Рiздвом» i «Вiкiнги», що з’явилися у 90–х роках на сцені Національної опери України. Всi цi вистави сприймалися досить стримано i швидко зникали, за винятком «Ночi перед Рiздвом», яка в оновленому виглядi повернулася до театру в ювiлейний, гоголівський рік, i тримається в репертуарi не в останню чергу завдяки вдалому сценографiчному рiшенню, яскравим костюмам та динамiчнiй хореографiї Вiктора Литвинова.
Прем’єра нового балету Євгена Станковича «Володар Борисфену» пройшла з гучним успiхом — у перших рядах сиділи міністр культури і туризму України Михайло Кулиняк, голова КМДА Олександр Попов, і все ж цей успіх викликав певне здивування. Адже нi музика (за винятком кiлькох сцен — «Марення» та «Стародавнiй Рим»), анi хореографiчна концепцiя Вiктора Яременка — художнього керiвника балету Нацiональної опери України, не вразили чимось особливим. У бiльшостi епiзодiв музика виявилася позбавленою мелодiйностi та чiткої ритмiчної основи, по сутi вона була суто симфонiчною i занадто складною для балетної вистави, хоч як старався диригент–постановник Олексiй Баклан. Хореографія — еклектична, досить умовна, з чималою кiлькiстю штампiв. Тому, незважаючи на майстернiсть виконавцiв головних партiй — Олени Фiлiп’євої (Зореслава), чеського танцюриста Яна Ванi (Кий), який уже кiлька рокiв працює в театрi, а також Максима Моткова (Урнек), Катерини Кухар (Октавiя), Олександра Стоянова (Фелiцiо), Олега Токаря (Верховний жрець), хореографiчне рішення «пахло нафталіном». Трохи полiпшували ситуацiю сценографiя і костюми, над якими працювали молодi художники–постановники Олександр Цугорка та Володимир Чебикiн.
Проте найслабшим мiсцем вистави виявилося лiбрето, над яким працювали три автори — екс–міністр Кабінету Міністрів Анатолiй Толстоухов, народний депутат України від Партії регіонів Володимир Зубанов та Василь Туркевич. Сюжет, на жаль, позбавлений чiткої фабули, без детально розробленої драматургiї, що мала б заiнтригувати глядачiв. Головний герой князь Кий — засновник Києва — та його кохана Зореслава занадто символічні, образ Ірнека — сина Атiлли — схематичний, та й похiд на Рим гунiв разом зi слов’янськими воїнами на чолi з Києм та Ірнеком не переконував iсторичною достовiрнiстю. Фiнал вистави сприймали як помпезний хепi–енд, що мав прославити наших предкiв, якi жили на берегах Днiпра–Борисфену.
Доводиться лише шкодувати, що на постановку, яка вiдбулася в рамках спiльного проекту «Україна. Історiя великого народу» Інституту стратегiчних дослiджень та Фонду «Схiд i Захiд разом» було витрачено стільки коштів, часу i зусиль без мистецького результату.