Український зв’язковий

Останні два роки в його життя тісно вплетені стрічки інформповідомлень із різних кінофестивалів світу. Почалося все з несподіваної прем’єри короткометражного «Діагнозу» у конкурсі «Берлінале» й продовжувалося участю у програмах різних — знаних і не дуже — кінофорумів. Такою настирністю Мирослав Слабошпицький уже добився певних бонусів: Роттердамський кінофестиваль виділив йому «підйомні» на розробку сценарію першого повнометражного фільму з назвою «Плем’я». Слабошпицький сміється, що за гроші може консультувати потенційних фестивальних учасників. Теоретично «доброзичливці» можуть починати розмову про «грантоїдство» в режисурі. Проте факт залишається фактом: Слабошпицький єдиний, хто із перспективних молодих українських режисерів (пам’ятаєте про Ігоря Стрембіцького, Тараса Томенка, Олеся Саніна) не зник з інформаційного простору, і, думаю, Україна як держава і нація з цього виграє першою. Ще Слабошпицький не залишає нікого байдужим своїми різкими коментарями: ні осіб, про яких говорить, ні журналістів, які це мають передавати.

«Єдино можливий спосіб зняти німе кіно — зняти його з глухонімими»

— Мирославе, ще донедавна ти працював у Петербурзі. Чому повернувся в Україну?

— Можливо, тому, що режисер живе там, де працює. У 2008 році я знімав тут «Діагноз», хоча після зйомок зрозумів, що мені тут нічого робити: навіть якщо твій фільм потрапив на «Берлінале», це ніяк не вплине на Ганну Чміль (екс–голова Державної служби кінематографії. — Ред.), а виробництво кіно потребує грошей. Тому я поїхав. Але потім я знімав тут «Глухоту» й, так би мовити, підзатримався: почав працювати над повнометражним фільмом із робочою назвою «Плем’я», розробку якого підтримав Фонд Хуберта Балса у рамках Міжнародного кінофестивалю в Роттердамі. Зараз пишу сценарій, співпрацюю із керівництвом Українського товариства глухих, може, зробимо з ними всеукраїнський кастинг.

— Яка сума отриманого з Нідерландів гранту?

— У принципі, я нікому суму не називаю. Просто не хочу.

— У тебе ще є 10 тисяч швейцарських франків, отриманих у листопаді на Вінтертурському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів.

— Так, я їх здобув як promotional award for director’s talent (заохочувальний приз за режисерський талант. — Ред.). Гран–прі отримав ірландський режисер Девід Ореллі, молодий хлопець, з яким ми разом були в конкурсі короткометражок на 59–му «Берлінале», де він отримав «Золотого ведмедя». Він робить такі «кислотні» мультики.

— У фільмі Las Meninas Ігор Подольчак зосередився на дисонансі контрастних звуків. Ти ж навпаки — досліджуєш життя без звуків. Чому тебе цікавить цей світ?

— Мене завжди цікавило німе кіно. І єдино можливий сьогодні спосіб зняти повноцінне німе кіно — зняти його з глухонімими, інакше доволі складно виправдати відсутність мови у фільмі.

Ця ідея прийшла до мене дуже давно: у 2000 році ми з Олесем Саніним створили Асоціацію молодих кінематографістів України при Спілці кінематографістів. Санін тоді запускався з «Мамаєм», а я ходив з ідеєю зняти кіно про глухих, знайшов навіть повість одного письменника: сам твір був доволі слабкий, але там було від чого відштовхнутися. Наше об’єднання патронував режисер, якого я тоді поважав, а зараз він перейшов для мене у категорію «людєй нєрукопожатних», — дуже переоцінений в Україні Роман Балаян. Я йому розповів про свою задумку, а вони разом із Ганною Чміль обтяпали все по–своєму. Історія була така: я привіз до Чміль автора, вона нас вислухала, погодилася підтримати, а потім попросила мене на 15 хвилин вийти, протягом яких домовилася, що фільм зніматиме Балаян, бо йому сподобався сценарій.

— «Ночь светла»?

— Абсолютно правильно. Але цей фільм мало хто бачив, він не мав і десятої частки такої медійної уваги як «Глухота», який коштував 300 євро, а заробив 10 тисяч доларів.

Мені тоді було 26 років, і я дуже переживав. Після цього на засіданні секретаріату Спілки я сказав: «Ганно Павлівно Чміль, я вважаю, що ви — найбільше зло в українському кіно. Йдіть у відставку, бо ви некомпетентні». Мені було все одно, як вони на це відреагують, бо я вже знав, що їду з країни. Власне, з державою Україна у мене відтоді ніяких фінансових взаємин не було.

А чи буде Перельман?

— Із новим керівництвом Держ­кіно ти налагоджуєш кон­такти?

— Ми зустрічалися й спілкувалися з Катериною Копиловою на «Молодості», домовилися, що я зайду в Службу. Звісно, було б непогано, якби Україна взяла в цьому участь, бо фільм все одно буде вважатися українським.

— У тебе вже є команда, продюсер, який шукає інвестиції у фільм?

— Є нідерландський копродюсер, бельгійський копродакшн консультант Крістоф Хорнарт, я веду переговори з оператором Річардом Ван Остерхуртом. Є відомий американський режисер і продюсер...

— Українського походження?

— Так.

— Це часом не Перельман?

— Давай не будемо говорити про це, поки все не зрослося.

— Про що буде «Плем’я»?

— Це буде історія про останній рік перед випуском в одному з інтернатів для глухонімих. «Плем’я» будувалося трохи на моїх шкільних мемуарах, трохи — на розповідях друзів та на спостереженнях.

Я постійно вигадую якісь ідеї. Якщо виникнуть паузи в «Племені», я займуся одним дуже дешевим і скандально–резонансним проектом. Також у Петербурзі роблю мультфільм з Олегом Кодратьєвим, це керівник студії спецефектів «Бегемот», який робив фiльм «Майстер і Маргарита» й короткометражного «Фараона», що має «Золотого ведмедя». Я весь час щось роблю. Я обмежена в цьо­му плані людина: не бухаю, не вживаю наркотиків, щасливо одружений вже майже 10 років.

— Але все ж загальній масі глядачів потрібні фільми розважальні. Чи не збираєшся ти якось зняти такий фільм? Наприклад, у видавництві «Ярославів Вал», де директором твій батько, вийшла чудова пригодницька книжки Василя Шкляра «Чорний ворон»? Можна було б її екранізувати.

— У кожного свої смаки. Я люблю фільми про сьогодення, і мені байдужі фільми про козаків, лицарів чи королеву Єлизавету. Може, тому, що мені з дитинства вбивали в голову весь жалюгідний мотлох у шароварах. Я як обиватель iз великою підозрою ставлюся до історії як до науки, тому що її пишуть переможці, і тільки ті знають, що відбувалося насправді, хто брав у тому участь.

— Ліга українських меценатів, де твій батько виконавчий директор, допомагала тобі при зйомці фільмів?

— Ліга українських меценатів, її президент і директор фармацевтичної компанії «Дарниця» Володимир Загорій та Михайло Слабошпицький, мій батько, докорінно змінили моє життя — вони дали гроші на фільм «Діагноз», бюджет якого був 30 тисяч доларів. Якби я не зняв цей фільм, не було б нічого.

«Пам’ятайте, найстійкіші зв’язки — статеві»

— Твої фільми — учасники різноманітних кінофестивалів. Це спрямована кампанія з метою виходу на міжнародний кінематографічний рівень?

— Яка мета зйомок короткометражного кіно? Щоб заявити про себе, продемонструвати свої ідеї. Від першого фільму це все робиться цілеспрямовано, тепер я можу за гроші консультувати з питань участі у фестивалях (усміхається).

— Тобто ти знаєш кон’юн­ктуру. А не за гроші можеш дати кілька порад, окреслити схему — на які фестивалі краще подавати, яким чином це робити?

— Схема дуже проста. Головних фестивалів три: «Берлінале» — лютий, Канни — травень, Венеція — вересень. Є ще відомий американський фестиваль «Санденс» і дружній «Берлінале» Роттердамський фестиваль: до речі, на ювілейному, 40–му, фестивалі, який пройде з 26 січня по 6 лютого, «Глухоту» покажуть у позаконкурсній програмі «Спектрум», куди відбирають роботи, що мають значення для розвитку кіновиробництва.

Важливо потрапити на фестивалі класу «А», бо там особлива увага до фільмів у програмі. Багато фестивалів беруть гроші за те, що дивляться фільми: наприклад, на «Берлінале» треба сплатити 50 євро. Американські фестивалі всі беруть гроші — незалежно від рівня. Але! Головне — зняти хороший фільм.

—  Що тоді дала участь у фестивалях, крім гранту на свій повнометражний дебют?

— Колись я читав американський підручник зі сценарного мистецтва, де було написано: «Пам’ятайте, най­стійкіші зв’язки — статеві». У принципі, у світі кіно шляхом рукостискань можна дійти до будь–кого: всі один одного знають, що в Албанії є такий–то, а в Україні такий–то, — першому ліпшому не будуть виділяти кошти на кіно. Ця публіка — знайомі або знайомі знайомих. У мене така блаженна професія, що мені дають гроші (усміхається), аби я міг витрачати їх на свою радість.

— Ти такий антагоніст i нонконформіст? Із кимось з українських митців дружиш?

— Друзів у мене взагалі було троє, після смерті Ульяненка серед живих залишилося два, але вони не мають відношення до кіно. Але що значить дружиш? Товаришую я з усіма. Я совісна, чесна людина й надійний партнер, просто, як і всі творці, маю вразливу вдачу (сміється), тому можу бути жорстким. Я запам’ятовую добро і зло.

— Дуже часто відчуваєш, що українські кінематографісти, письменники — це люди, які тримаються або самі по собі, або групуються за інтересами. Тобто немає, так би мовити, цехової чи корпоративної єдності. Чому так?

— Я не знаю. Напевне, тому, що всі творці — мегаманьяки, зациклені на своїй творчості. Це професійна деформація, як, скажімо, геморой у людей із сидячою роботою. Узагалі кінематографісти — народ не колективний. У цьому немає нічого поганого. Просто це так. Але це не значить, що ми всі ворогуємо між собою.

ДОСЬЄ «УМ»

Мирослав Слабошпицький

Народився у Києві у 1974 році. Син письменника Михайла Слабошпицького, лауреата Шевченківської премії–2005. У 2000 році закінчив КДІТМ ім. Карпенка–Карого, спеціальність «режисер кіно– і телефільму». Працював репортером кримінальної хроніки, режисером програм при МНС, на кіностудіях Довженка і «Ленфильм». У Санкт–Петербурзі працював режисером другого плану: «Три кольори кохання», «Фаворський», «Вепр», «Опера», «Злочин і кара».

Фільмографія: «Сторож» (дипломна робота), «Жах», «Діагноз», «Глухота».

Лауреат конкурсу «Коронація слова» за сценарій «Чорнобильський Робінзон». Його фільми — учасники й лауреати багатьох кінофестивалів, зокрема «Берлінале».