Чи є життя на континенті Старість?

Мабуть, найтяжчий період у житті людини — це старість. Чудово, коли вона проходить у турботах про дітей–онуків. А коли ти геть самотній? Мізерна пенсія та ще й хвороби з усіх боків обсіли. Чи значно гірший варіант: є й діти, й онуки, але ти їм не потрібен. І доживаєш вік один, як палець...

Моя 82–річна сусідка, яка рік тому поховала чоловіка, скрушно хитає головою: «Уявляєш, цілий день удома сама й сама, навіть заговорити ні з ким. Розмовляю з фотографіями на стінах. Мабуть, із глузду з’їжджаю»... Свою єдину доньку баба Ольга у 1941–му відвезла до родичів першого чоловіка в Росію. А сама юною медсестричкою пішла на фронт. Коли повернулася за дочкою, дівчинка вже підросла і... навідріз відмовилася кудись їхати iз зовсім не знайомою їй жінкою. «Я навіть не знаю, чи жива моя донька...».

Старі без любові вмирають

Для баби Ольги кожен прожитий день — це маленький подвиг. «Якщо раптом мені стане зле, хто допоможе? Чи дочекаюся приходу Тані?» — каже вона. Таня — це соціальний працівник, яка відвідує бабусю двічі на тиждень — щоб сходити за продуктами, ліками або виконати якусь роботу по дому. Якщо раніше думки про будинок престарілих баба Ольга гнала геть («Хотілося б дожити віку в рідних стінах»), то нині вона вже не є такою категоричною: «Там хоч буде з ким словом перемовитися...».

Історія цієї жінки, на жаль, не поодинока. Старих людей у сучасному суспільстві стає дедалі більше. Але місця для літніх у ньому — все менше. Саме цій проблемі і було присвячено конференцію «Континет літніх. Старі без любові вмирають», яку організувала міжнародна громадська організація «Друзі спільноти святого Егідія» за участі Школи соціальної роботи Києво–Могилянської академії.

«Проблема старих — це проблема завтрашнього дня, — каже Ніколетта д'Алессандро, представниця «Друзів спільноти святого Егідія» з Риму. — Ми маємо великий парадокс сучасності, парадокс збільшеного, і водночас відібраного життя. Людина втілила свою мрію — жити довше. Але збільшення тривалості життя водночас викликає занепокоєння і навіть страх. Старі викликають роздратування. Дратує тривожний образ власного майбутнього, дратують ті, хто здається тягарем для інших». Справді, літні люди є віддзеркаленням нашого з вами завтра, ми розуміємо: ось таке майбутнє — одиноке й нужденне — чекає й на нас.

Щоправда, таке ставлення до старості далеко не в усіх країнах є нормою. Пенсіонер у цивілізованій країні не почувається нікчемним. Бо він досить забезпечений і може багато чого собі дозволити, наприклад, подорожувати — на відомих курортах літніх іноземців дуже багато. А моя подруга дитинства, яка свого часу виїхала до Австралії, через «Однокласники» розповідає, що місцевим пенсіонерам можна лише позаздрити: в супермаркетах тільки в їхніх візочках найдорожчі і найсмачніші продукти, а щоб по великому магазину їм було зручніше пересуватися, вони користуються спеціальними електромобілями. Пенсійне забезпечення в Австралії — одне з найкращих у світі, не дивно, що тамтешні бабусі й дідусі завжди усміхнені, привітні, багато подорожують і не мають жодного страху перед завтрашнім днем.

Людина має почуватися потрібною

Волонтерка «Друзів спільноти святого Егідія» згадує, як напередодні Різдва прийшла вітати стареньких у геріатричний інтернат. Коли в одній із кімнат вона простягла подарунок сліпій літній жінці, та сказала: «Навіщо це мені? Я вже стара, мені нічого не треба. А ти молода, забери собі». Чомусь літні люди свято впевнені, що коли ти старий, то тобі нічого не треба. Лише покірно сидіти й чекати смерті. Вони нерідко дратують риторичними запитаннями: «І де та смерть забарилася?». В цьому винне суспільство: це ми викидаємо старих на узбіччя життя, де вони почуваються самотніми, непотрібними. «Одиноким можна почуватися і в сім’ї, — справедливо зауважує професор Державного навчально–методичного геріатричного центру НМАПО ім. Шупика Леонід Стаднюк. — А це так важливо — бути потрібним. Зазвичай, як буває? Старенька мама живе в селі, а їй кажуть: навіщо нам твоя картопля? Сідай ось у квартирі, ми тобі купимо телевізор, золотий унітаз, у тебе буде все... Людина починає швидко згасати — і морально, і фізично. А може ж бути й по–іншому: коли ця старенька жінка щось вирощує на своєму городі, а рідні ще й дякують: ой, що б ми робили, мамо, без твоєї картоплі. Людина має відчувати себе потрібною. І треба підкреслювати цю її потрібність та давати для цього можливості!

Пригадалася історія. В одному геріатричному закладі жив старий художник. У нього була повна апатія, він не хотів їсти, приймати ліки. А потім у пансіонаті зробили виставку його творів, він став давати уроки дітям. І ситуація змінилася! Через пару місяців медсестри відзначили, що в нього значно покращилися пам'ять і апетит. Бо з'явилася мотивація, людина собі довела: я щось іще можу, моє життя потрібне».

Фахівець каже, що людину треба максимально соціалізувати. Часто кажуть, що вночі старі люди погано сплять. Та нерідко тому, що вони вдень не мають чим зайнятися!

«Будинки для літніх людей — це теж не вихід, — продовжує Леонід Антонович. — Бо коли людина потрапляє в такий будинок, вона дуже швидко втрачає свої навички. А що? Їсти дали, випрали... А за кордоном, зокрема, в Голландії існують такі собі «дитсадки» для літніх людей. Щоранку вони туди приходять і впродовж дня займаються улюбленою справою: хтось готує їсти, хтось пере, хтось доглядає за кіньми, а хтось сидить і в компанії курить марихуану. Головне ж — люди спілкуються між собою! Вони довше відчувають себе повноцінними. Ставлення до старих свідчить про моральність усього суспільства. Пригадую, під час поїздки до Америки ми пішли до музею. Немолода жінка з нашої делегації сказала, що стомилася, дуже болять ноги. Тут же з'явився волонтер, який посадив її у візок і повозив по всьому музею! Розумієте, наскільки різним є ставлення до старої людини у нас, і там?».

Немає такого діагнозу — старість

«Держава не хоче захищати своїх літніх громадян, — каже керівник організації «Друзі спільноти святого Егідія» Юрій Ліфансе. — Наша організація опікується також бездомними людьми, й ми помітили, що становище стареньких близьке до безпритульних. Їх не хочуть впускати в транспорт, їх нехотя беруть до лікарень. Коли викликаєш «швидку», перше, що запитують, — скільки людині років. Але немає такого діагнозу — старість. І літня людина має таке ж право на отримання медичної допомоги, що й інші громадяни».

«Старі вмирають не тільки, коли їх не люблять, а й коли їм нема кого любити, — веде далi Юрій Ліфансе. — У нас звикли говорити: чому держава не робить те, чому держава не робить се. А насправді треба почати з себе — що ти можеш зробити для іншого». Волонтери «Друзів спільноти святого Егідія» — часті гості в закладах для людей похилого віку, і ця організація вже багато років поспіль опікується кількома такими інтернатами. Бо в нашому суспільстві часто трапляються перекоси. Напередодні різдвяно–новорічних свят у дитячі будинки благодійники приходять із подарунками. А в інтернатах для старих вони нечасті гості. Бо любити навіть чужих дітей нам допомагають інстинкти. Любити ж і поважати старих — це вже усвідомлене почуття.

Волонтерка і студентка «Могилянки» Олена Макар каже, що за тривалий час своєї роботи зі старими дійшла висновку: цим людям важливо не стільки брати, скільки давати. «Багато хто не раз злився на дідуся чи бабусю, які набридали своїми порадами, вчили як треба жити, — каже Олена. — Але це якраз і є втілення їхнього прагнення ділитися всім, що мають. І в даному випадку — досвідом».

«Ми маємо низку пропозицій, які покращили б життя літніх людей, — каже Віта Зіневич, координатор роботи «Друзів спільноти святого Егідія» з людьми похилого віку. — Насамперед, слід розширити міські служби допомоги самотнім стареньким. Бо неможливо відправити 16 відсотків населення (а саме стільки в Україні людей, які подолали межу 65 років) у будинки для людей похилого віку. Треба запровадити фінансову підтримку нужденних пенсіонерів iз боку муніципальної влади і суспільства, подбати про безкоштовне забезпечення їх якісними ліками. Важливо й провести кампанію щодо відновлення культури у ставленні до стареньких, наприклад, відновити традицію поступатися місцем старшим у транспорті, де часто проявляється зневага до літніх людей».

ФАКТ

Населення сьогодні невпинно старіє в усьому світі. І Європа перебуває в авангарді цього процесу. Згідно з доповіддю ООН від 2002 року, частка людей старших 65 років у населенні Європи в 1950 році становила 8,2 відсотка, в 2000 році —14,7 відсотка, а в 2050–му прогнозують 29,2 відсотка — тобто практично кожен третій європеєць буде пенсійного віку.

ЯК ДОПОМОГТИ

Люди, які мешкають у будинках похилого віку, 75% пенсії витрачають на оплату свого утримання. Грошей, що залишаються, не вистачає ні на засоби гігієни, ні на ліки, ні на одяг, ні на квитки, щоб поїхати провідати родичів або друзів. Тому «Друзі спільноти святого Егідія» запрошують усіх небайдужих людей узяти опікунство над літніми людьми. Уклавши відповідну угоду, опікун надає допомогу літній людині у розмірі 100 грн. щомісяця або робить разові внески, на які волонтери зможуть придбати для людини найнеобхідніше. Опікун регулярно отримуватиме інформацію від «Друзів» про те, як було витрачено кошти та як живе його підопічний.

А ЯК У НИХ?

У багатьох цивілізованих країнах немає будинків престарілих. Там одиноких літніх людей прилаштовують у сім’ї. Так, ви все правильно зрозуміли — зовсім чужих бабусь і дідусів беруть у родини. Спільне дозвілля, обіди–вечері, цікаві вихідні — і літня людина не почувається самотньою. Цим родинам за «всиновлення» старого платять гроші. Зате всі щасливі. А літній людині не доводиться доживати віку в казенному домі, хай навіть із найкращими умовами та найвихованішим персоналом.

Наприклад, у Данії з 1988 року припинили будувати заклади для проживання людей похилого віку (крім виняткових випадків), натомість були зміцнені служби соціальної допомоги на дому. Саме в цьому напрямi й варто переосмислювати соціальну допомогу для старих, вважає Ніколетта д’Алессандро.