У кого «приступ русофобії»?

Понад місяць тому міністр освіти Дмитро Табачник у ефірі телеканалу «Інтер» сказав, що міністерство відкликає свій лист про рекомендацію «Історії українського права» (Київ, Грамота, 2010) як навчального посібника для вишів, бо «там є кілька речей, які викликають острах у будь–якої нормальної людини». Тобто він визнав, що міністерство допустило помилку, надавши гриф навчальному посібнику. Чому ж так пізно було проаналізовано текст навчального посібника, адже тодішнє Міністерство освіти та науки надало гриф ще у червні 2010 року?

Ми різні із сивої давнини

Матеріал «про русофобію в київському університеті» поширило російське агентство REGNUM, створене працівником, який в адміністрації президента Володимира Путіна з 2005 року займався координацією боротьби з розвитком «кольо­рових» революцій в країнах СНД. Саме воно повідомило, що, за інформацією «наших колег з України», в навчальному посібнику міститься «русофобія», і що декан юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка має намір не обмежуватися лише «розпалюванням міжнаціональної ворожнечі. У найближчих планах у печерного націоналіста стоїть розпалювання і міжрелігійної ворожнечі».

Агентство REGNUM зазначає, що «для основного удару київські русофоби–фальсифікатори від юридичної науки обрали наукову теорію єдиної давньоруської народності, яка витримала свій іспит уже впродовж декількох століть».

Відомо, що так звана наукова теорія єдиної давньоруської народності була вигадана для виправдання поглинання України імперською Росією. У Київській Русі не існувало якоїсь «давньоруської народності» так само, як не існувало західноєвропейської народності» в імперії Карла Великого. І в імперію Карла Великого, і у Київську Русь входила велика кількість племен і народностей, які спілкувалися різними мовами, мали різні традиції, обряди, звичаї, культуру тощо. На це звертає увагу ще літописець Нестор, який зазначав, що всі вони «имяху бо обычаи свои, и законь отець своих и преданья, каждо свой нравь».

Ще наприкінці XVIIІ — на початку ХІХ століть українські дослідники зазначали, що між українцями та їхніми близькими сусідами з сивої давнини існувала велика різниця. Зокрема, науковий підхід стосовно етногенезу українців здійснив Опанас Шафонський, який у праці «Черниговского наместничества топографическое описание» (1786) зазначав, що коріння українців криються у скіфських племенах, і таке твердження перегукується з даними сучасної археологічної науки. В анонімній «Історії Русів», написаній наприкінці XVIIІ — на початку ХІХ століть, а пізніше надрукованій під авторством Григорія Кониського, етногенез українців виводився від сарматських племен. Яків Маркевич у «Записках о Малороссии, её жителях и произведениях» (1798) прямо зазначав, що українці відрізнялися від своїх найближчих сусідів антропологічно, особливим характером, матеріальною культурою, побутом, звичаями, обрядами, віруваннями та мовою. У науковій розвідці Могильницького «Відомості о руськом язиці» (1829) зазначалося, що ніякої давньоруської мови «єдиної давньоруської народності» в період Київської Русі не існувало. Слів, спільних для східно–слов’янських діалектів, — зазначалося на ІХ міжнародному з’їзді славістів, що проходив у Києві у 1983 році, — було лише 6,8%, тоді як у діалектах південних слов’ян їх нараховувалося 11,2%.

Так звана церковнослов’янська мова була штучно створена апостолом Павлом на основі староболгарської мови для поширення Візантією християнства серед слов’янських народів. Вона стала в Київській Русі офіційною мовою, якою користувалася верхівка суспільства скандинавського походження (варяги) та церковники, які були грецького та болгарського етнічного походження (Митрополит Євгеній Боховітінов. Вибрані твори з історії Києва). Церковнослов’янська мова стала також книжково–літературною мовою, поряд з якою існувала і українська мова.

На особливостях українців наголошував всесвітньо відомий вчений, академік Володимир Вернадський. Він зазначав, що «національна свідомість українців розвинулася на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь та нашарувань, що пов’язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму».

Український, російський і білоруський етноси, народності і народи формувалися і розвивалися у різних просторово–часових вимірах, хоча впродовж певного періоду і входили до складу Київської Русі.

Російська еліта забруднювала мову нецензурщиною

Агентство REGNUM вважає, що твердження з навчального посібника про те, що «російська мова формувалася в тісному зв’язку з мовами угро–фіннських народів» і «на відміну від літературної мови, вона є досить убогою й нестача лексикону компенсується нецензурною лексикою», є «грубими і образливими висловлюваннями на адресу російського народу і російської мови».

У навчальному посібнику лише констатовано стан мови, який зафіксований навіть у юридичних документах. Зокрема у «Повісті врем’яних літ» літописець Нестор зазначає, що пращури росіян — радимичі, кривичі, в’ятичі нецензурно висловлювалися у присутності батьків і жінок: «срамословье в них предь отьци и предь снохами». Впродовж наступних століть російська еліта забруднювала мову нецензурними словами, а сьогодні — ще й жаргонами криміналітету. Це вона принижує і ображає російський народ і російську мову.

До ХІХ століття в російській мові не було юридичних понять і термінів. Вони, як правило, запозичувалися із німецької і шведської мов. Не було і національної юридичної науки, а «перші примітивні підручники права» мали компілятивний характер і були надруковані в останнє десятиліття XVIII (Э.Аннерс. История европейского права). Лише після того, як науковці з України переклали російською мовою праці з давньогрецької і латинської мов, в російській юридичній науці сформувалися сучасні поняття і терміни. Навіть сьогодні давньогрецькі імена і окремі слова починаються з українського «е», а не російського «э»: Еврипід, Евмей, евпатрид тощо. Белінський обурювався, що росіянам для того, щоб знати, коли слід у словах писати коротке «и» і довге «і», необхідно вивчити «малоросійскій язик».

Мовна культура визначає правову культуру народу, а слова — суть і розуміння права, його досконалість і зрілість. Коли ж усе праворозуміння передається лише словами на букву «х» і «б», то в народі виробляється нігілістичне ставлення до норм права і закону.

Застосування лише закону притаманне деспотичним режимам

Висновок, зроблений у навчальному посібнику про те, що «в Московській державі було відсутнє право», агентству REGNUM здається «агресивно–русофобським». Це свідчить про те, що «українські колеги» агентства є недостатньо компетентними стосовно об’єкта критики. Адже у широкому розумінні джерелом (формою) права, крім закону, є звичаї, традиції, обряди, морально–етичні норми, справедливість, доброта, чесність тощо. В Україні вони застосовувалися до кінця XVIII століття у формі звичаєвого, а потім загального права, права справедливості, судового прецеденту та закону. А в Московській державі, а потім і в Російській імперії застосовувався тільки закон. Судебники 1497 року та 1550 року, Соборне Уложення 1649 року, Звід законів Російської імперії 1835 року забороняли застосовувати норми звичаєвого права.

Застосування лише закону було притаманне деспотичним режимам, а у ХХ столітті — фашистським і комуністичним, а сьогодні — авторитарним режимам деяких країн, що виникли на пострадянському просторі.

Українське право виробило норми, які характеризувалися чіткістю і зрозумілістю понять для всього загалу. Якщо, наприклад, в російському праві під злочинним розумілася якась «лиха справа» (Судебник 1497 року), а потім — «порушення царської волі» (Соборне Уложення 1649 року), то в українському праві злочин — «Божий гріх». Саме тому покарання в українському кримінальному праві порівняно з покаранням у російському праві відрізнялося м’якістю і гуманністю, у його нормах не було прямолінійності, жорстокості й невідворотності їх застосування. Саме тому в навчальному посібнику зроблено висновок, що «людське життя в Україні цінувалося на кілька порядків вище, ніж у Російській імперії». В українському кримінальному праві майже до кінця XVIII століття існував навіть інститут умовного покарання, який у демократичних країнах Європи виник і був юридично закріплений лише у ХХ столітті.

Дружина в українській сім’ї мала більші права, ніж чоловік

Агентство REGNUM обурив той факт, що в навчальному посібнику заперечено твердження, що в Київській Русі дружина перебувала в залежності від чоловіка, а тогочасна сім’я належала до так званого «деспотичного типу», і зазначено, що такі стосунки і тип сім’ї були характерними тільки для північно–східної (московської) частини Київської Русі. Стосунки між подружжям в Україні будувалися на принципах рівності, духовності, гуманізму і справедливості. Дружина у цивільно–правовому відношенні користувалася навіть ширшими правами, ніж чоловік, вона не була спеціальним суб’єктом злочину, як це спостерігалося в російському праві. Деспотичний тип сім’ї був закріплений лише в російському праві. Українським «колегам агентства» достатньо було лише заглянути в навчальний посібник з історії права для учнів середньої школи 9—11 класів РФ, щоб пересвідчитися в цьому (Ильин, Морозова. Из истории права. СПБ, 1996).

Цеберко «націоналістичних істин» агентство REGNUM вбачає у твердженні, що міститься в «Історії українського права», про те, що «демократичний режим в Українській державі й режим деспотії в Московській не можна було об’єднати, вони були несумісними», і що «політичний режим і соціально–економічне становище в Московській державі докорінно відрізняється і були ворожими українській дійсності».

В українському праві з кінця XV століття, коли виникла Запорозька Січ, практично був закріплений принцип розподілу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Усі вони формувалися шляхом виборності. А принцип народовладдя у політичній системі України досяг свого апогею після національно–визвольної війни і соціальної революції середини ХVII ст. У Західній Європі принцип розподілу влади було лише теоретично обґрунтовано у ХVIII столітті у роботі Монтеск’є «Дух законів», а його реалізація завершилася у ХХ столітті.

Із середини ХVIII століття, коли виникла Українська держава — Гетьманщина, існувала демократична республіка, а в Московській державі зміцнювався режим деспотичної монархії. Якщо в Україні всі верстви населення були вільними і рівними перед законом, могли вільно вибирати місце проживання і рід занять, то в Московському царстві, згідно з нормами Соборного Уложення 1649 року, селяни перейшли у стан рабів, яких можна було продавати, обмінювати на тварин, програвати в карти. Міщани були закріпачені, тобто прикріплені до посадів (міст) і не мали права вільно міняти місце проживання. Зазначене не є цеберком «націоналістичних істин», а об’єктивною історичною реальністю. У 1783 році указом Катерини ІІ українські селяни були закріпачені і так само, як і російські селяни, перейшли у стан рабів.

Чи можна усе зазначене назвати «русофобією»?

Олександр ШЕВЧЕНКО,
доктор юридичних наук, професор