«Половина села вимерла...»

З унікальним виданням «Голодомор 1932–1933 років в Україні за документами ГДА СБУ: Анотований довідник» першими на Донеччині познайомилися журналісти, яких запросили на презентацію Світовий конгрес українців та Громадська ініціатива Донеччини з відновлення історичної пам’яті. Книжка, яка побачила світ у видавництві «Львів–2010», вміщує документи, знайдені в архівах СБУ, в тому числі й документи таємного діловодства: інструкції Верховного Суду СРСР, витяги із протоколів засідання політбюро, службові та доповідні записки, директиви, інструкції, донесення та повідомлення секретних співробітників, архівно–кримінальні справи та звинувачувальні вироки. За словами координатора Громадської ініціативи з відновлення історичної пам’яті Донеччини Станіслава Федорчука, цінність видання в тому, що воно містить географічний та іменний покажчики, а ще — в обмеженості накладу. Як зазначив історик, видання, кошти на яке «зібрали українці з усього світу», вийшло накладом усього 1000 екземплярів і розповсюджуватиметься лише по бібліотеках та навчальних закладах області.

Не секрет, що на Донбасі й досі побутує переконання, що в регіоні Голодомору не було. Цю думку на прес–конференції спростував Станіслав Бледнов — редактор багатьох видань про Голодомор на Донеччині («Невгамовний біль», «Гірка пам’ять»).

Тривалий час попрацювавши в архівах, пан Станіслав доводить це на прикладі кількох сіл Мар’янського та Волноваського районів. Зокрема в селі Катеринівка на початок 1932 року було 1000 дворів, у яких проживало близько шести тисяч мешканців. На кінець 33–го лишилася половина. Половина жителів вимерла й у селах Єлизаветівка та Новомихайлівка. А ось на хуторі Зелений Гай, в якому мешкали переважно заможні селяни, люди вимерли повністю.

«Якщо у містах працівникам підприємств Донеччини щоденно видавали хоча й невеликі пайки (в середньому по 200—400 грамів хліба на добу), то села «оточили голодом» тотально. На села Донбасу так само розповсю­джувався «Закон про збереження соціалістичної власності», знаний ще як «Закон про п’ять колосків», який, до речі, розповсюджувався не лише на збіжжя, а й на риболовлю, полювання на тварин тощо. Так само не платили людям за трудо­дні, так само спеціальні комісії їздили по селах, так само села Донеччини зіяли чорними дошками — до них, оточених регулярними військами та частинами НКВС, не завозили навіть сіль і сірники. Відсутність паспортів не давала змоги селянам втекти від смерті, а диктатура набула таких масштабів, що навіть голів колгоспу не пускали до райцентру. У селах Донбасу (тоді Донецька й Луганська області були одним регіоном. — Авт.) Голодомор був, а в містах — голод», — зазначив Станіслав Бледнов, демонструючи один із томів «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932—33 років», у якій з 9–ї по 453–тю сторінку записані імена померлих від Голодомору лише в самому Донецьку.

Незаперечні факти геноциду на Донеччині наводяться у книзі «Голодомор в Донбасі», де є розділ «Спогади, написані своєю рукою» — свідчення очевидців тих страшних подій. Хоча фактів, доказової бази геноциду українців зібрано багато, глибинні дослідження теми ще попереду, вважає дослідник.

«Помилково вважати, що цю справді болючу тему першим порушив Президент України Віктор Ющенко. Як не дивно звучить, але це зробили комуністи ще в 1989 році, коли ЦК КПУ прийняв постанову про голод в Україні в 1932—33 роках. Саме тоді були названі імена винуватців Голодомору. Пізніше, в 1998 році, був указ Президента Леоніда Кучми про відзначення Дня пам’яті жертв Голодомору, а Віктор Андрійович лише показав світові масштабність національного горя та надав можливість доступу до першо­джерел. Тому не варто звинувачувати Ющенка в педалюванні цієї теми», — зазначає Станіслав Бледнов.