На суд — толокою

Сьогодні в Окружному адміністративному суді Києва буде гаряче — тут відбудеться чергове засідання у справі щодо визнання незаконним Указу Президента України «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті». Нагадаємо, незмінний керівник Прогресивної соціалістичної партії України товариш Наталія Вітренко оскаржує указ, яким свого часу Президент Віктор Ющенко вшанував борців за українську незалежність. Ще кілька місяців тому в обороні честі справжніх патріотів стояло лише двоє осіб — Герой України Юрій Шухевич, син Головного командира УПА Романа Шухевича, та Степан Бандера–молодший — громадянин Канади, онук провідника ОУН Степана Бандери. Тепер же, після публікацій та закликів не бути байдужим в «УМ», на захист борців за незалежність нашої Батьківщини повстала справжня армія українців. Редакційна пошта «УМ» розпухла від листів (за що своїм читачам ми щиро дякуємо!), до суду посипалися сотні заяв. Із наших сторінок про судовий процес дізналися і відомі політв’язні, упівці, правозахисники, які долучилися до оборони указу — як треті особи. «УМ» же бере на себе обов’язок повідомляти про перебіг цієї судової справи.

«Вітренко заперечує право українців боротися за незалежність»

Після резонансної публікації в «УМ» («Хто захистить борців за волю України?!») про судовий процес за позовом Вітренко дізналася вся Україна. І хоча десятки заяв небайдужих громадян суд не взяв до уваги (зокрема було відмовлено в задоволенні заяв двом юридичним особам — Спілці офіцерів України та «УМ»), захисники честі борців за незалежність України не опускають руки.

Усе ж суддя мусила взяти до уваги заяви політв’язнів та нащадків борців за незалежність, відомих політиків. Зокрема, залучено до справи відомого політв’язня Степана Хмару та його дружину, сина рядового УПА, правозахисника Івана Макара. Прийняли також і заяву Наталії Осьмак, дочки президента Української головної визвольної ради Кирила Осьмака. Пані Наталія запевняє — не відреагувати вона не могла: «Я перебуваю в унікальному становищі, адже мій батько був і членом Центральної Ради (йому тоді було 27 років), і президентом Української головної визвольної ради (у 1944 році), учасникiв яких згадано в указі. Отже, у мене є особистий мотив протестувати проти того, що хоче Вітренко. З іншого боку — Вітренко взагалі заперечує право українського народу боротися за свою незалежність із будь–яким окупантом. Ще й сама виступає з позиції окупанта, про що свідчить георгіївська стрічка, яку вона одягнула. А оскільки всі міжнародні декларації — і Генеральна асамблея ООН, і Женевська конвенція — визнають право нації на самовизначення, то вимоги Вітренко — це абсурд, проти якого треба боротися. Саме тому я долучилася до цієї справи».

«Задоволення позову вплине на мої права»

Не лишився осторонь і син останнього генерала УПА Василя Кука — пан Юрій, в якого, за його словами, «КДБ відібрав батьків». «Звісно, я теж приніс свою заяву, — каже він. — Адже мій батько був головним командиром УПА — спочатку, у роки війни, заступником Романа Шухевича, а після його загибелі став головнокомандувачем УПА. Вітренко хоче скасувати указ про визнання борців за незалежність України. Звичайно, я обурений вимогами Вітренко, і хотів би, щоб невизнання цього указу не відбулося».

Серед заяв, поданих до суду, — і вимоги відомого дисидента Василя Овсієнка, тричі ув’язненого, кавалера трьох орденів: «Я брав участь у правозахисному русі 60—80 років, був членом Гельсінської групи, яка указом Президента визнана як така, що боролася за незалежність України. Себто і я боровся за незалежність, — каже пан Василь. — Саме тому задоволення судом повністю або частково вимог позову Вітренко вплине на мої права як на безпосереднього учасника боротьби за незалежність України у ХХ столітті. Принаймні я буду позбавлений реабілітації, нагород і пов’язаних із ними пільг».

«Якщо треба буде, захищатиму з автоматом у руках»

На захист указу про вшанування борців за незалежність України став також і легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич (псевдо Кривоніс) — він, до речі, як і багато інших, справжніх патріотів України, досі офіційно ще не реабілітований українською владою. Мирослав Симчич, між іншим, провів понад 40 успішних боїв проти німецьких загарбників, каральних загонів та оперативних груп НКВС. За словами пана Мирослава, один iз найуспішніших його боїв — це розгром у січні 1945 року карального полку НКВС, очолюваного Героєм Радянського Союзу генерал–майором Миколою Дергачовим, який загинув під час цього бою разом iз понад чотирмастами своїми бійцями. Причому сотня Кривоноса не втратила у цьому бою жодного вояка, хіба що командир Мирослав Симчич був поранений у руку. У 1949 році радянська влада засудила пана Мирослава до 25 років позбавлення волі. Комуністична каральна система чотири рази кидала за ґрати нескореного командира Кривоноса. Найболісніше усвідомлювати те, що досі Мирослав Симчич офіційно вважається колишнім злочинцем, оскільки його не реабілітовано за понад 30 років відбування ним покарання у найжорстокіших совєтських концтаборах. (Натомість вдячні земляки давно вже реабілітували легендарного командира Кривоноса та увічнили його ім’я не лише в назвах вулиць, а й за життя поставили йому пам’ятник у центрі Коломиї).

Коли ж пан Мирослав довідався з публікації в «УМ» про судовий процес над борцями за волю України, він відразу виявив бажання вступити в справу третьою особою на стороні відповідача. Пан Мирослав певен: так він міг би захистити в судовому порядку всіх тих своїх побратимів, які загинули в боротьбі за волю України. І хоча командирові Кривоносу вже давно минув восьмий десяток літ, він і надалі готовий у будь–який момент стати на захист своєї Вітчизни, як каже сам пан Мирослав: «Якщо треба буде, то з автоматом у руках».

Долучився до процесу й один із керівників відомого Норильського повстання в’язнів, головний редактор часопису «Воля і Батьківщина», кавалер ордена «За заслуги» Іван Губка, якого Вітренко називає «махровим націоналістом». «Якою була моя радість, коли Віктор Ющенко виголосив свій історичний указ, до ухвалення якого я також був причетний, оскільки опублікував у часописі наші зауваження до президентського законопроекту — їх Юрій Шухевич особисто передав Вікторові Ющенкові. Пункт 1 указу є по суті копією нашого проекту. Після того як україноненависники наважилися оскаржити до суду цей указ, я не міг стояти осторонь».

Політв’язень совєтських «пси­хушок» Ганна Іваницька не лише подала від себе заяву до суду, а й розробила зразок такої заяви для безпосередніх борців за волю України, який розповсюдила в організаціях політв’язнів. Крім того, пані Ганна, за її ж словами, «взялася» за Львівську міську раду — вона наполягає, аби нинішні міські депутати дали належну відсіч депутатам iз Кракова, гнівну заяву яких товариш Вітренко надала суду.

Олекса ЧОРНОТА,
Марина ТКАЧУК

ІНСТРУКЦІЯ

Як долучитися до судового процесу на захист борців за незалежність України

Наразі суд відмовляє більшості охочих долучитися до процесу, мотивуючи тим, що не знаходить підстав для залучення їх, «оскільки їхніх прав та інтересів рішення по справі безпосередньо не стосується».

Однак безпосередні учасники боротьби за незалежність України у XX столітті, які перераховані в пункті 1 Указу, їхні нащадки цілком могли б претендувати на участь у цій справі. Їм потрібно долучити до своєї заяви копію відповідного документа, який свідчить про участь особи у складі військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною дер­жавної незалежності. А це можуть бути різноманітні документи: вироки судів, довідки про реабілітацію, посвідчення, публікації тощо. На підставі таких документів до справи було залучено Юрія Шухевича та Степана Хмару.

Нащадки борців за волю України повинні долучити до своєї заяви документи, що засвідчують родинний зв’язок з учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті, які перераховані в п. 1 Указу. У такий спосіб до справи були залучені Степан Бандера–молодший та Наталя Осьмак.

Інші особи, які вважають, що вони були якимось чином причетні до ухвалення Указу № 75, можуть вказати про це у своїх заявах. Приміром, організатори та учасники Народного віча, яке відбулося 27 грудня 2009 року у місті Львові біля пам’ятника Тарасові Шевченку, могли б долучити до своєї заяви копію резолюції цього Народного віча, у якій містилася, зокрема, вимога до Президента визнати всіх учасників національно–визвольних змагань у ХХ столітті борцями за волю і за незалежність України. Ті особи, які, можливо, писали особисті або колективні звернення до Президента України з проханням видати такий указ, могли б долучити до своєї заяви копії таких звернень разом iз копіями відповідей на них.

ДО РЕЧІ

Офіцери НКВС теж визнавали героїзм УПА

Серед пересічних українців також є чимало охочих заступитися за честь Героїв України. Михайло Хіральдо–Рамірес, юрист із Києва, теж відніс свою заяву до суду. Напівукраїнець, напівперуанець (син українки та дипломованого лікаря із Латинської Америки) переконаний — його безпосередній обов’язок захистити тих, хто свого часу не пожалів життя заради України. «Моя мотивація — така сама, як і у вас, — каже пан Михайло, — і ні моє прізвище, ні походження не є перешкодою тому, щоб мені як громадянину України захищати борців за українську незалежність».

Один з особистих мотивів пана Михайла — його родина, як і тисячі інших українських, постраждала від радянської влади, проти якої боролися воїни УПА: «Наш рід по материнській лінії — це були освічені інтелігентні люди — майже весь він вимер під час Голодомору. Не так давно я знайшов імена родини свого прадіда та прабаби із села Березна Київської області в Книзі пам’яті, у Музеї пам’яті жертв Голодомору. Це одна з причин, чому я хочу долучитися до цього судового процесу». Ще один із мотивів пана Михайла — його військово–патріотичний проект для молоді. Адже саме на прикладі борців за незалежність України пан Михайло і вчить своїх учнів.

В Олега Яценка, голови Студентського братства, — своя мотивація. «Сповідаюсь, суд буде змушений залучити мою заяву, адже мій дід Василь Захарович Яценко тривалий час як майор НКВС воював проти борців за незалежність спочатку Середньої Азії (їх дід називав «басмачами»), а відтак — України (йшлося про «бандерівців»), — розповідає Олег. — Проте мій дідусь і всі інші члени моєї родини ще задовго до указу Ющенка почали шанувати вояків УПА як борців за незалежність. Коли ще школярем я познайомив діда з ветераном УПА з Тернопілля Дмитром Яремою, вони швидко заприязнились. Визнання вояків УПА як героїв у нашій родині відбулося ще тоді. Після тої зустрічі пан Ярема став частим гостем у родині Яценків, тоді, у 90–х, ветерани УПА часто приїздили до столиці на мітинги або конференції. Зараз немає вже дідуся і того повстанця, але в нашому домашньому архіві залишилися фотографії з ветеранами УПА, які роками були найкращими друзями нашої «східняцької» родини.

Ці люди, справжні герої, відкривали нам інший погляд на Україну. Якого не вистачає у буденності. Який підіймає над усім дріб’язковим. Серед студентів свого університету пам’ятаю кількох, які перейшли на спілкування українською лише після однієї поїздки у гості до сотника УПА Мирослава Симчича. Тому вважаю, що скасування такого указу може сьогодні образити історичну пам’ять не лише нащадків ветеранів УПА, а й багатьох «східняків», історичну пам’ять цілої Української нації, яку, згідно зi статтею 11 Конституції, держава має всебічно розвивати. Але вже з початку 2010 року ніби не помічає наявність цієї статті в Основному законі, у преамбулі якого також ідеться про «багатовікові традиції українського державотворення». А це вже так просто не скасуєш...»