Олександр Савицький: Із корабля, що тоне, першими тікають лише щури

Наставникові молодіжної збірної України Олександрові Савицькому зараз не позаздриш. Після провального виступу його підопічних на чемпіонаті світу в першому дивізіоні, який завершився в неділю в Бобруйську, саме тренерові доводиться віддуватися за провал. Нагадаємо, що збірна U–20 не виграла жодного поєдинку і за підсумками турніру опустилася до дивізіону ІІ (по суті — третьої ліги). Сам наставник молодих українських хокеїстів вважає, що нічого дивного в такому виступі команди немає. Телефонний дзвінок кореспондента «УМ» учора застав Савицького на ковзанці «Крижинка». Там 39–річний фахівець, відомий у недалекому минулому хокеїст «Сокола», допомагав проводити тренування із гравцями 1995 року народження.

— Олександре Валерійовичу, в Білорусі ваша команда виступила нижче рівня своїх можливостей, чи останнє місце в «другій лізі» якраз є відображенням нинішнього стану молодого українського хокею? Чому так сталося?

— Тут не можна назвати однієї причини, адже їх багато. Почнімо з того, що просто не було вибору, із кого формувати команду. На збори прибуло 22 хокеїсти, в Бобруйськ поїхали двадцять. Багато нинішніх 19–річних свого часу просто вирішили припинити тренуватися — до такого рішення їх підштовхує брак спортивних шкіл, ковзанок, перспектив. А ті, що залишаються, просто не мають із ким конкурувати.

— Принаймні когось із цієї команди можете виділити? Хто з часом міг би заграти в національній збірній?

— У мене нема жодних претензій до хлопців, адже виступили вони в силу своїх можливостей, грали так, як уміють. Одночасно й не буду когось виділяти. Порівнюючи цю команду із тією «молодіжкою», що була минулого року, навіть важко сказати, хто б із нинішніх міг підсилити національну збірну.

— Якими ви бачите перспективи збірної U–20? У Бобруйську грало чимало 18– та 17–річних, були гравці 1994 року народження. Принаймні від молодших можна очікувати хоча б повернення до дивізіону І?

— Гарне питання. Ці хлопці так само тренуються в умовах відсутності конкуренції. У Києві є лише дві хокейні школи — «Крижинка» та «Сокіл». У певний момент кращі діти з «Крижинки» переходять до «Сокола», і так формується одна команда. Слабші, як я вже казав, закінчують тренуватися, а сильніші варяться у своєму соку. Для прикладу, такі країни, як Словенія, Франція чи Італія, об’єдналися і проводять між собою юніорські змагання, розвивають таким чином свою молодь. У нас же такого й близько немає, і тут також треба щось робити, кардинально змінювати наш хокей. І починати треба від наймолодших.

— Але ж ніби існують внутрішні чемпіонати для дітей 1995 чи 1996 років.

— Вони то є, але це все, швидше, для галочки. Там ігри проходять максимум на середніх швидкостях, ніякої динаміки. Я переконаний, що зараз нам треба передусім звернути увагу на 12–, 11–річних дітей та молодших. Саме їх варто розвивати передусім. А з 15–річними таке робити уже запізно.

— Яким тепер буде ваше майбутнє в молодіжній збірній? Чи є бажання й надалі тренувати цю команду, і за яких умов ця співпраця може продовжитись?

— Після невдачі в Білорусі я вже кілька разів казав: із корабля, що тоне, першими тікають лише щури. Якщо мені довірять і надалі тренувати «молодіжку», то робитиму все можливе, аби виправити ситуацію. Тим більше що за результат відповідають не лише гравці, а й головний тренер. Тому передаю вітання всім злосливцям, яких так багато вилізло на світ після невдачі в Бобруйську, і можу їх запевнити, що зі своєї волі залишати молодіжну збірну не збираюся.