Важлива справа «пелікана»

Здавалося б, що може бути цікавого й інтригуючого в житті музейника — людини, яка весь час збирає й перекладає старі речі? Данило Щербаківський, на перший погляд, саме з таких людей, проте якщо придивитися пильніше, то він виявляється ідеальним героєм для роману чи фільму, з якого потім народжується легенда. Лише трагічна смерть цього красивого й заповзятого чоловіка створює навколо нього ореол таємничості. Данило Щербаківський був фундатором музейної справи в Україні, перебував у родинних зв’язках з архітектором Василем Кричевським та художником Федором Кричевським, дружив із Григорієм Нарбутом. Він був частиною тієї верстви, яку називають інтелігенцією і на яку мало би спиратися теперішнє українське суспільство. Але їх винищили, як наслідок маємо перверзійне суспільство хамів без фундаментальної поваги до себе, свого ближнього й своєї нації. Як пише Сергій Білокінь: «Його резонансна загибель (1927) провістила терор тридцятих».

30 тисяч експонатів за одне життя

Народився Данило Щербаківський 17 грудня 1877 року в селі Шпичинці (тепер Житомирщина). Батько його — о. Михайло Щербаківський — був священиком місцевої церкви, приятелював із членами «Старої громади» (Володимиром Антоновичем та Тадеєм Рильським) і дописував у популярний журнал «Кієвская старіна». Виховувала хлопця бабуня, оскільки мати Щербаківського рано померла. Власне, всі ці обставини (батько — сільський інтелігент, бабуся, яка знала безліч народних пісень, казок, переказів, і сам історичний край, що зберігав ще пам’ять козаччини та гайдамаччини), як писав родич Щербаківських Вадим Павловський, вплинули на життєвий шлях Данила та його брата Вадима, який також став археологом й етнографом.

Після закінчення Київської гімназії Данило Щербаківський вступив на історично–філологічний факультет Київського університету, був улюбленим учнем відомого історика Володимира Антоновича. Спочатку Данило зацікавився модною тоді археологією, але його життя змінило знайомство з Миколою Біляшівським, який був директором Київського художньо–промислового і наукового музею (це будівля Городецького з левами, де нині знаходиться Національний художній музей України, з Київського музею вийшли, власне, Художній музей, Історичний музей i Музей декоративного мистецтва). Тоді Щербаківський зацікавився етнографією. У 1910 році його запросили на місце завідуючого етнографічним та історико–побутовим відділами Київського музею. «За ці роки Щербаківський зібрав в українських глибинках 30 тисяч експонатів. Лише килимів було більше 700. По суті, він заклав матеріальну базу до знань про народне мистецтво України. Без зібраних ним колекцій про художнє життя українського народу можна було би говорити тільки через уривчасті випадкові дані», — писав ще у 1985 році доктор історичних наук Сергій Білокінь, який згодом став дослідником життя Щербаківського.

Врятувати хреста Хмельницького

Сьогодні українські науковці висловлюють ту саму високу оцінку роботи Щербаківського. Лариса Нестерук, вчений секретар Національного музею історії України, куди перейшла частина колекції Щербаківського, показує так звану «Українську світлицю» (експозиція «Свята, традиції та обряди населення України Середнього Подніпров’я»), де виставлені речі, зібрані дослідником: «Його цікавили вироби гончарів, український народний одяг, він багато уваги приділяв українському золотарству. У роки Першої світової війни разом із Миколою Біляшівським він досліджував на Західній Україні архітектуру дерев’яних споруд». Данилу Щербаківському пощастило, що його захоплення стало його професією, адже на той час у Російській імперії почали формуватися перші значні музейні зібрання. Також велика частина колекції Щербаківського поповнила фонди Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

У житті поза професією (якщо так можна говорити стосовно Щербаківського, який буквально жив своєю роботою) сучасники згадували його як щиру, високої культури людину, безсрібника. Працюючи вчителем в Умані, він матеріально підтримував своїх учнів, допомагав тим, хто хотів вчитися в університеті. Позичене ж ніколи не приймав назад, пропонуючи віддати ці гроші іншим нужденним учням. «Учні Данила Щербаківського називали його «пеліканом»: за давніми легендами, ця птиця годувала своїх дітей власним м’ясом, вириваючи його собі з грудей», — згадував Вадим Павловський у статті «Знищена й забута могила» (журнал «Нові дні», 1956). Вони були вдячні йому аж до смерті: у 1927 році на похоронах Щербаківського серед сотень вінків був один із написом «Дорогому вчителеві від його пеліканенят». У 1919—20 роках, коли Щербаківський не отримував майже ніякої платні, він розвантажував і пиляв на пристані дрова й часом харчувався лише лободою, яку збирав у парках навколо музею, згадували родичі вченого. Власної сім’ї він так і не мав.

У роботі Щербаківського характеризували як великого ентузіаста. Щоб перейняти досвід музейної справи, Щербаківський відвідав Москву, Львів, Відень, Берлін, Дрезден, Мюнхен, Прагу, Краків, Венецію, Верону. Коли ж під час Першої світової він відбував військову службу на Галичині та Буковині, методично робив знімки історичних архітектурних споруд, збирав ікони й пересилав цей матеріал до Київського музею. Будучи командиром гарматної батареї, Щербаківський забороняв обстрілювати стародавні церкви й дзвіниці Західної України.

У 1917 році Данила Щербаківського обрали науковим секретарем новоствореної Української академії мистецтв. Буремний 17–й змусив дослідника з подвійною завзятістю здійснювати експедиційні вилазки. У неспокійних селах він рятував мистецькі твори, витягував вціліле з київських панських будинків, а у 20–ті, під час кампанії з вилучення церковних цінностей на допомогу жертвам голоду в Росії, протистояв більшовицькому вивезенню з України срібних і золотих речей, які мали бути в музейних колекціях. У 1923 році він навіть подався до Москви, де йому вдалося повернути в Україну частину награбованого й зокрема золотий хрест, дарований Богданом Хмельницьким Києво–Печерській лаврі.

Із мосту та й у воду

1923–й став переломним у житті Щербаківського: тоді з посади директора Київського історичного музею усунули Миколу Біляшівського, а до керівництва в музеї прийшов інспектор музейної справи Наркомосвіти Андрій Винницький, на самого Щербаківського почали доносити секретар С.Дзбановський і бібліотекар А.Онищук, мовляв, він нищить колекцію музею (хоча Щербаківський всюди повідомляв про нестачу коштів у музеї). У 1927 році він написав останнього листа: «...Я втомився. Залишити музей, якому я віддав найкращі роки свого життя, не маю сили. Боротися з кваліфікованою підлістю Онищука і Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі не можу...» Увечері 6 червня 1927 року Данило Щербаківський кинувся з мосту під Києвом у води Дніпра...

Тіло шукали три дні, й упродовж цього часу Онищук та Винницький стверджували, що Щербаківський насправді втік за кордон. Оскільки прощального листа Щербаківський розіслав не лише друзям, а й в офіційні установи, у Києві розгорнулася громадська кампанія, що вимагала розслідування цієї справи. «Розпочате урядом слідство легко встановило, що покійний був цілком здоровою людиною і не мав ніяких інших причин для самогубства, окрім стану справ в Історичнім музеї. Але після цього слідство далі не пішло», — пише Павловський. Могила Щербаківського, якого поховали як видатного українця на території Києво–Печерської лаври, спочатку прийшла в запустіння, а в 1934 році взагалі зникла. Її відновили лише на початку 90–х років. До слова, тепер родич Щербаківського — Василь Кричевський–Лінде висловлює побоювання, що за нового адміністрування Лаври могила може знову зникнути.

У радянські часи ім’я Данила Щербаківського замовчували. «Можна було говорити про кого завгодно, тільки не про нього. Не те що його ім’я було якось напряму заборонене. Але воно було, пригадую, виразно небажане, — згадував Сергій Білокінь. — Коли ж у розмовах зі старшими українськими мистецтвознавцями йшлося про Данила Щербаківського, не можна було не помітити, як несподівано мінялася інтонація голосу співрозмовника. Без будь–яких спеціальних питань вони охоче давали вченому високі, пронизливо щирі характеристики».

Із наукової спадщини Щербаківського лишилося мало. Багато з написаного не було надруковане, а потім знищене, вилучене чекістами з кімнатки в Музеї з левами, де він мешкав. Те, що залишилося, зберігається в Інституті археології, у 9–му фонді. Кілька років тому в Харкові вийшла збірка робіт Щербаківського «Козак Мамай», проте через обмежений тираж знайти її практично неможливо. Сьогодні пам’ять Щербаківського вшановує Національна спілка майстрів народного мистецтва України, яка щороку до дня народження вченого присуджує премію його імені.