Проблема реінтеграції в українське суспільство народів, депортованих з наших земель сталінським режимом, є сьогодні однiєю з найпекучіших. Торжество людожерської ідеології колективної відповідальності, трагічні події 1944 року, в який були «спроваджені» цілі народи: 23 лютого — чеченський, 18 травня — кримськотатарський, 24 червня — кримські греки, болгари, вірмени — назавжди залишаться в людській пам'яті як один з найжахливіших злочинів тоталітарної системи. Безпідставно звинувачений «у зраді Родіни» кримськотатарський народ рішенням кремлівського керівництва враз позбувся своєї історичної батьківщини, мови, культури, був пограбований, опинився у безправному становищі спецпереселенця.
Уточнення мартирологу депортованих, скривджених, загиблих ще залишається боргом нашого покоління перед Історією. Час довів байдужість радянської системи до болючих проблем вигнанців і необгрунтованість звинувачень на їх адресу. Ще наприкінці 80-х років у СРСР було створено Державну комісію з проблем кримськотатарського народу, розроблено перспективну програму з розширення будівництва, відкриття національних навчальних закладів, залучення можливостей окремих республік. Здавалося, справедливість починає відновлюватись. Однак сьогодні Україна залишилась віч-на-віч з проблемами, які потребують величезних зусиль, коштів, зацікавленої участі багатьох державних установ. Жорстка економічна криза та політична нестабільність зробили пошуки засобів вирішення цих проблем справою нелегкою і почасти невдячною. Клубок, заплутаний 60 років тому, ще довго триматиме далекі від вирішення клопоти. Але повернути силою відірване коріння народові, історія і культура якого невідривно пов'язанi з українським народом, — не лише політичний і юридичний обов'язок нашої держави, а й наш громадянський борг.