«Якщо запитати у людей, які тут зібралися, як вони уявляють рай, переконаний, що значна частина змалювала б його у вигляді шматка ось цього чудового соснового лісу, — сказав позавчора на жалобному мітингу в Биківні Віктор Ющенко. — Але тут панувало зло». Цього року день пам'яті жертв сталінського режиму відзначали у Биківнянському лісі не другої, як раніше, а третьої неділі травня. Тут зібралося кілька сотень людей — родичі загиблих, священики, народні депутати від блоку «Наша Україна», представники Київської міськдержадміністрації, члени українських партій, — щоб згадати про понад сто тисяч активних, мислячих особистостей, яких виконавці «волі партії й уряду» убили тут у 1937 році. Побували тут також посол США і колишній держсекретар Збігнєв Бжезинський.
68-річна Лариса Власова цього року прийшла до Биківнянського лісу вперше. Тут розстріляли її діда — Федора Шкулата. «У мене життя склалося краще, ніж у дідуся», — розповідає пані Лариса, яка закінчила історико-філософський факультет Київського університету. Не переслідували і її батька, сина репресованого, який був членом партії і служив у розвідці. Своїм учням у школі на уроках історії Лариса Власова почала розповідати про Биківню наприкінці 1980-х. Щороку приходить сюди член КУНу Петро Євтушенко, хоча тут і не полягли його родичі. «Приходжу, бо тут українці, це трагедія всього народу», — каже пан Петро. Серед його знайомих мало хто знає про Биківню. «Я запитував у свого 15-річного сина: «Ти знаєш, що таке Биківня?» Він сказав: «Це місце, де загинули багато тисяч людей у результаті сталінських репресій». Однак дід — материн батько — розповів йому, що при Сталіні було більше порядку. Син бачить суцільний безлад і каже: «Нам треба повернути Сталіна». Пенсіонерка Валентина Сударєва приходить сюди щороку в пам'ять про сина, якого 20 років тому вбили, бо став свідком злочину — браконьєрства високопосадових партійців. «Олександр загинув від того ж режиму, тому я вважаю усіх загиблих у Биківні своїми родичами», — каже пані Валентина. Юнак збирався поступати в університет на юридичний факультет, але після служби у війську. Свідомо готувався до армії, щоб обороняти Україну, але 4 тижні не дожив до 18 років. Не поступав до комсомолу. «Це у нас, мабуть, у крові», — каже Валентина Сударєва, батько якої у 1918 році протистояв навалі Муравйова.
Духівники на жалобному мітингу нагадали, що краще священство також лежить тут, разом зі своїм народом. «Ми маємо молитися за своїх бабусь, дідусів, батьків, — сказав ігумен Євстратій (Зоря). — Особливо за тих, за кого не було кому молитися, коли вони помирали, і тих, хто не був похований за християнським звичаєм». Священики традиційних для України конфесій — УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ — питали: «Чи ми, хто прийшов сюди, справді доклали всіх зусиль, щоби жертви полеглих тут не були намарними? Чи, можливо, лінувалися? Якщо так — то слід просити у них прощення».
«Пам'ять про минуле спонукає нас з більшою відповідальністю ставитися до сьогодення», — зазначали виступаючі на мітингу. Однак навіть за знак при дорозі, який нагадує про величезне місце таємних поховань, треба було «заплатити» владі роками звернень, вимог, переконувань. Як зазначив голова київської організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» Роман Круцик, у 2001 році урядом Віктора Ющенка це скорботне місце було проголошене Державним історико-меморіальним заповідником «Биковнянські могили», щo планувався як центр дослідження всіх таких захоронень, які в Україні є майже біля кожного міста і містечка. Однак положення про заповідник уже третій рік не підписує Кабінет Міністрів, зокрема Міністерство фінансів. Отож Дніпровська районна адміністрація Києва через брак охорони майже щороку ліквідовує тут наслідки вандалізму.
Українській молоді, здається, майже ніхто не поспішає передавати духовний досвід, набутий і стражданнями, і перемогами. Навіть українські партії. «Хлопци, станьтє по трі человєка!» — вигукував серед биківнянських сосон кремезний «організатор акції», розтасовуючи юнаків з прапорами у три колони. «Моя справа — щоб оце флаги, щоб усе відбулося нормально, чисто організаційно, щоб воно було красиво», — пояснив він кореспонденту «УМ». Один з учасників «акції», який навчається у Київському національному університеті, розповів, що молодь прийшла сюди, «щоб пом'янути загиблих людей, які за нас віддали свої душі, свої тіла». Коли загинули люди в Биківні, студент не знав: «Напевно, за Другої вітчизняної війни...». «Какая разница, хто тут погиб? — обурювався на питання журналіста молодий партiєць, не змігши пояснити, що відбулося на цьому місці в 1937-му. — Вы про что будете писать — про то, хто сюда пришел, или про историю? История вся в учебнике!» Виглядало так, що молоді, перед тим як привести її на велетенське «кладовище без могил», нічого про нього не розповіли. Можливо, через сподівання, висловлене одним з депутатів: «Небо і генетична пам'ять заговорять і ми з населення станемо народом»?