Мій дім — знімальний майданчик

Цікаво там, де нас нема

Життя прекрасне і жити хочеться якомога довше. Але є й зворотний бік: повсякденне буття зазвичай нудне. І хоч кажуть: дійсність часом підкидає такі сюжети, що Фройд би плакав, — насправді вигадане життя набагато цікавіше за реальне. Якщо правда те, що добре й цікаво там, де нас нема. Телевізійники експлуатують цю правду по повній програмі, залучаючи нас до реаліті–шоу по обидва боки екрана.

У сатиричній драмі «Номер один» Бен Елтон, британський письменник та сценарист із багатим досвідом роботи на телебаченні, розкриває двері на цинічну кухню виробництва реаліті–шоу. Проте сенсаційними ці відкриття аж ніяк не є. Серед телеглядачів уже нема дурних, котрі не знають, що так зване реальне життя, показане по телевізору, має свій сценарій і свою постановку. Та й позбавлених акторських даних чи бодай харизми учасників тут нема: адже для чогось існує кастинг.

Звісно, телебачення до певної міри експлуатує тягу людей підглядати один за одним. Та вже не досить просто вмонтувати приховану камеру в сусідських спальні або туалеті: подібне видовище набридне за два дні. Так само, погодьтеся, нецікаво дивитися чужі сімейні альбоми, де на фото зображені незнайомі люди тільки в їм цікавих компаніях, позах, ситуаціях. Усе це вимагає пояснень, які вас насправді мало цікавлять, бо ви до цього жодним боком не причетні. Тому лишається розігрувати для глядачів любительську виставу в реальних інтер’єрах наших двокімнатних квартир і залучати громадян на ролі в ній. Адже в реальному житті ситуація, змодельована в наших реаліті–шоу, або не викличе інтересу, або практично не можлива.

Хоча в одному з найрейтинговіших у цьому сезоні проектів Нового каналу — реаліті «Здрастуйте, я ваша мама!» — пропонується ситуація аж надто типова та банальна. Її може приміряти на себе практично кожен одружений: до подружжя, яке живе окремо від батьків, приїхала — за відомою українською формулою «наче здрасьтє» — або свекруха, або теща. Проте подвійні стандарти як у підготовці шоу, так і в ставленні до нього безпристрасна камера фіксує відразу. Наприклад, героями обирають не просто пару з Боярки, а таку пару, де вже є діти, і жінка — на дев’ятому місяці вагітності. В ідеалі, якби в неї почали відходити води просто на зйомках, а мама–економіст, ганяючи патлатого зятя по гарячу воду, сама прийняла пологи, — це було б тільки на користь рейтингам. Але, якщо вже така передродова ситуація, для чого давати згоду на зйомки? Вагітна учасниця запросто пояснює: ось народжу — почнуться сірі будні з пелюшками, а так хоч порозважаюсь перед зануренням у пекло. Її мама, фанатка плетіння і продавець дитячих книжок, суворо каже камері: «Моє ставлення до зйомок у цьому шоу різко негативне!». Проте знімається, старанно виконуючи роль суворої тещі. Хоча тут або зніматися, або бодай не мітингувати.

В іншому епізоді зять запевняє: з приїздом тещі нічого в житті їхньої родини не зміниться, бо дружина — її копія. І складається враження, що теща відразу по приїзді починає виконувати невластиві їй зазвичай функції, тобто — намагатися бурчати та щось міняти для годиться: бо такі правила гри, а не таке життя. Ще в одному випуску свекруха починає муштрувати невістку, викидає на смітник курку, яку та хотіла засмажити на грилі, і починається розмова про кулінарні пристрасті пенсіонерів: вони, мовляв, теж люблять курочку, але старанно це приховують. Здавалося б — деталь, проте страва під назвою «курка гриль» чомусь вважається для українців новою окрасою столу, незмінною стравою повсякденного меню, яка перетворює будні на свята. А значить, розмови про курку гриль та її відсутність через злу волю свекрухи виглядають штучними, прописаними в сценарії. Наприклад: «Що капосного може зробити ваша свекруха, аби всім було цікаво на неї дивитися?» — «Курку викинути!»

Усе наше життя — гра

Справді, Бен Елтон таки мав рацiю, коли завершив згаданий роман «Номер один» прогнозом: у 2050 році людство поділиться на поп–зірок та учасників власного реаліті–шоу за участю поп–зірок. Принаймні, з певною часткою умовності можна так сказати про канал «1+1». Узяти хоча б той факт, що «Плюси» поки що демонструють найбільшу кількість реаліті–шоу, з яких найрейтинговіше — «Міняю жінку–2» попри зникнення ефекту новизни все одно тримає найвищу планку. А от від проектів «Від пацанки до панянки» та «Без мандата», які мають теж пристойні рейтингові показники, канал має сумнівний iз точки зору соціальної затребуваності контент. Часом здається, що призначення босячок, що перетворюються на леді, та політиків — відтіняти обмін жінками. Як би там не було, знайшовши «золоту жилу», нехай золото і «самоварної» каратності, «Плюси» розпочали кастинг відразу на два нові проекти у форматі реаліті: «Пекельна кухня» та «Суперняня». До речі, добре було б досягти нарешті омріяної сегментації телевізійного продукту і оселити всі реаліті–шоу в ефірі «1+1», якщо каналу вони так до душі. Але ні — свої власні реаліті–проекти хочуть розвивати як згаданий вище Новий канал, так і СТБ. Канал, що зробив собі потрібний рейтинг на танцювальних та співочих талант–шоу, уже після нового року запустить «Холостяка». За сценарієм, багатий галантний кавалер — такий собі один принц на 25 попелюшок буде фліртувати в ефірі з неодруженими дівчатами в гламурній обстановці...

Для реаліті–шоу в нашому телепросторі характерний дещо постмодерний настрій. Адже в нас або купують застарілі, хоча й випробувані формати, або на їхній основі придумують нові, котрі, будемо відверті, новизною таки не сяють. Так, Новий канал уже оголосив про зйомки чергового реаліті «Син за батька» — це коли дорослі на один день займаються дитячими справами, а діти — дорослими. Про це вже знімали кіно, і не одне. Наприклад, «Великий» із Томом Генксом у 1988 році. Або «Кохання–зітхання–2» із Гошею Куценком та Крістіною Орбакайте — у 2008–му. Але зняти кіно хоч як дорожче, аніж реаліті–шоу: там артисти капризують та й зйомки займають більше часу, а тут аматори тільки раді, що їхнє життя хоч на трошки стане небуденним, тому не викаблучуються.

Більше того, останні епізоди нового сезону «Міняю жінку» демонструють певну тенденцію — учасники вже не такі піддослідні миші, як комусь здається. Вони починають ставити знімальну групу у свою ситуацію, а не приймати запропоновану ззовні. Проте це зайвий раз підтверджує: так, як поводяться люди в реаліті–шоу або так, як вони намагаються там триматися, за кадром вони не живуть. Значить, те життя, яке видають за реальне — все одно гра, нехай сцена — власна квартира, а розіграна історія — привід згадати участь у шкільній самодіяльності.

Андрій КОКОТЮХА