Наталя Бузько: «Маски–шоу» зараз — неформат

Найкраща характеристика цієї жінки міститься на сайті комік–трупи «Маски»: «Це та сама Мальвіна, про яку мріє П’єро, вона є небесним створінням, що злітає й витає десь високо–високо...» Щоправда, там є продовження, де Наталю порівнюють iз чимось земним і важким, зрештою, такою ж була Мальвіна, яка змушувала хлопчиків мити руки. Але наша героїня — це та неземна істота, враження від якої складається з першого помаху довгих вій та щирого напівдитячого погляду. Зачарування цією картиною настільки сильне, що відбивається стійким образом у пам’яті на довгі роки.

У житті актриса Наталія Бузько кардинально відрізняється від комічного образу з «Масок–шоу»: скромна, спокійна, без мейк–апу, схожа на дівчинку–підлітка, а не жінку вамп. Вона заходить у популярну одеську кав’ярню на Дерибасівській, вмощується у затишному теплому куточку (каже, що хронічно не переносить холоду), замовляє чашку чаю з еклером і спрямовує на мене гіпнотичний погляд великих дитячих очей.

«Коли відчуваю, що партнер не веде, беру ініціативу на себе»

— Наталю, нещодавно ви відзначили черговий день наро­дження. Яке ставлення до цього дня у актриси, покликаної радувати людей?

— Знаю точно, мені подобається працювати у свій день народження. І на Новий рік також. Це відбиток професії. Щодо особистого ставлення до цього дня, то, як не дивно, зараз мені він подобається більше, ніж у дитин­стві: так–так, тоді я навіть чомусь плакала у свій день народження... А цього року в мене фактично збулася давня мрія — просто зранку походити по музеях, а потім випити чашку чаю з по­другами. Правда, вранішні музеї мої подруги замінили на вечірній концерт ансамблю Ігоря Мойсєєва. Але зранку я відвідувала мої улюблені курси німецької мови.

— Вивчення німецької — це бажання самовдосконалитися?

— Я завжди мріяла знати німецьку мову. Розумію, що дуже добре я нею не володітиму, але це зарядка для мозку. Крім того, я сподіваюся, що німецька нарешті мене дисциплінує (усміхається), тому що я не дуже дисциплінована й зібрана.

Мене весь час тягнуло на різні курси: у юності я займалася бальними танцями, потім ходила на заняття аргентинським танго — це було фантастично! Але танго — складний танець, який потребує неймовірного взаєморозуміння партнерів, адже існує маса варіантів рухів, і що за мить зробить твій партнер — невідомо.

— Тобто в цьому танці треба повністю віддаватися владі партнера?

— Загалом так, як у кожному танці. Це у нас прийнято інакше. Недавно мені подруга розповіла, як її похвалив партнер у танці, сказавши, що вона гарно веде (сміється). Особисто я чудово піддаюся партнеру. Але останнім часом, коли відчуваю, що він не веде, беру ініціативу на себе. Це я про танець. У житті приблизно те ж саме.

«Мого тата так і називали — бузько, лелека, чорногуз»

— До речі, мало відомо про вашого супутника життя...

— Річ у тому, що його у мене немає, тому я про нього й не розказую. Я якось без чоловіка... Знаєте, так цікаво: то ти живеш із чоловіком, то без чоловіка й аналізуєш...

— І як краще?

— Ніяк не краще! Просто думаєш, чому люди живуть разом або не живуть разом і чому з віком їм складніше зійтися, знайти один одного. Раніше, коли я чула фразу «Мені ніхто не по­трібен, я хочу жити одна!», то не вірила цьому. А тепер вірю. Бо, щоб із кимось жити, треба мати терпіння. Мені здається, що подружжя завжди має пам’ятати про повагу до своєї пари, а то часто виходить — якщо свій, то можна просто так на ногу наступити, і ти вже не помічаєш, як починаєш проявляти в сім’ї погану поведінку й думки. Кожна людина має свій світ і свій інтимний простір — це не можна ігнорувати. Чудово, якщо люди можуть жити разом, але коли не можуть, але живуть, у таких випадках я дуже співчуваю.

— Таке терпіння притаманне поколінню наших дідусів–бабусь.

— Так... Може, у них було більше турбот, які відволікали від з’ясування стосунків. От мої бабуся й дідусь, з якими я росла, звісно, сварилися, але через такі дрібниці, й то були, власне, не сварки, а так — робочі моменти. У них дійсно був союз, у якому вони прожили 30 років. А мої батьки розлучилися рано — просто вирішили, що не варто жити разом.

— Хто вплинув на ваше формування — мама, тато, бабуся?

— Усі потроху (сміється). Так сталося, що після розлучення мої батьки створили нові сім’ї, і в мене були вітчим та мачуха, крім того, бабуся з дідусем — українські, які жили поряд, і ще російські — у Воронезькій області, до яких я інколи їздила на канікули. Тобто на мене вплинуло багато людей, і в цьому маса позитивних моментів — я вдячна цим людям. Українські бабуся з дідусем, по тату, дали тепло й розуміння порядку: наприклад, бабуся намагалася привчити мене до ладу зі своїми речами, вимагаючи, щоб я після повернення зі школи обов’язково вішала сукню у шафу на певне місце.

— Схоже, бабуся була німкеня.

— До 18 років, коли вона приїхала в Одесу, бабуся жила в селі, де були німці та євреї. Це було десь у Миколаївській чи Одеській області. До речі, у них була цікава сім’я: незважаючи на те, що жили в селі, вони їздили у Пітер за мануфактурою, відвідували там музеї. Мій тато народився в Одесі, а я — в Севастополі, хоча з п’яти місяців — одеситка.

— У вас прізвище Бузько з наголосом на останній склад. А ви знаєте, що це діалектне слово, яке означає «лелека»?

— Так. Мого тата так і називали — бузько, лелека, чорногуз.

— І дочку звати Ганя, знову ж — це західноукраїнське ім’я, похідне від Анна. Звідки це в Одесі?

— Коли я була маленька, таке ім’я дали сестричці моєї подруги. Відтоді «Ганя» мені й подобалося.

— Ви казали, що у вас проблема з самоорганізацією, а це все ж нехороша риса для актриси. Напевно, доводилося потрапляти у нервові ситуації через власну неорганізованість, і чи такі випадки чогось навчили?

— Такі ситуації нічого не вчать. Був випадок, коли я запізнювалася на репетицію не вдома, а у Дніпродзержинську, тобто я не мала запізнюватися. І от біжу й думаю: «Скажу Делієву (Георгій Делієв — «худрук» і режисер «Масок». — Авт.), що застрягла у ліфті». Сідаю у ліфт і застрягаю! Подібні ситуації траплялися кілька разів, тому тепер я не намовляю на себе.

У боротьбі за самоорганізованість я намагалася давати собі установки: наприклад, не запізнюватися. Але тоді починала нервувати вже заздалегідь. І я подумала: «Навіщо так напружуватися? Це щось таке, з чим людина народжується». Хоча працювати над собою, звісно, треба. Якось прочитала чудову фразу Мерилін Монро: «Я, звісно, знімаюся для календарів, але це не означає, що я пунктуальна».

«У Москві ми були б затребуваніші»

— Ви багато подорожували по світу й бачили місця комфортніші для проживання, ніж наша країна — як матеріально, так і культурно. Не виникало бажання там оселитися?

— Знаєте, «Маски» — це колектив, який не переймався матеріальними питаннями від самого початку. Ми були настільки перейняті нашою справою, настільки прив’язаними один до одного, що оселитися десь у якійсь країні просто так, залишивши друзів, навіть думки не виникало. І навіть якщо лишитися, то що робити — бути доглядальницею, виступати на вулиці? Це можна робити й тут. Щоб нормально закріпитися там, потрібні роки. Хоча були думки переїхати до Москви — там ми були б затребуваніші, а тут, як мені здається, до нас прохолодніше ставляться: зараз, коли запрошують на гумористичні вистави, то «Маски» навіть не згадують. Але я зовсім не шкодую, що ми не переїхали. Мені здається, що, швидше, в Одесу треба бігти, ніж у Москву: такий тут спокійний плин життя.

— Вас не турбує ситуація, що українські актори не затребувані так, як російські? Наприклад, у серіалах або рідкісних випадках зйомок кінофільмів перші ролі виконують російські актори, а наші — другорядні.

— Я звертаю на це увагу, бо в Одесу приїздять знімати фільми й серіали, і, звісно, всі актори з Росії, наших беруть хіба у масовку. Але це логічно — вони хочуть своїх акторів годувати. Безумовно, в Україні треба було би більше знімати фільмів і підтримувати своїх акторів. Але це треба робити самим, а не чекати, що хтось зробить.

— Зараз акторів активно задіюють у різних шоу на телебаченні. Ви отримували подібні запрошення?

— Так, запрошення надходять, але у мене не вистачає на все часу. А от співати–танцювати чомусь не запрошували, може, думають, що «Маски» вже старі.

— Скільки ви працюєте з «Масками»?

— Років 25 уже буде.

— Думаю, що бажання піти кудись не було.

— Хіба тільки в декрет. Перед тим, як народити другу дитину, я подумала, що було би добре певний час не виступати, а сидіти в залі й дивитися, як виступають інші. Й так вийшло, що я пішла, але через кілька років зібралася з силами й повернулася.

— Ви ще знімаєте «Маски–шоу»?

— Ні, тому що для цього тупо потрібні гроші. «Маски» потребують вкладень — це не дорожче, ніж серіал, але серіали знімати, здається, вигідніше, а «Маски–шоу» на сьогодні — не формат. Раніше ми знімали «Маски–шоу» на замовлення ОРТ. Потім спробували зробити кілька серій самі — на мінімальний бюджет, але Делієву не сподобалося. Зараз у нас є сценарії, ідеї, якщо буде пропозиція — ми готові.

— Крім «Масок», ви працюєте ще в інших проектах? Можливо, проходите кастинг, читаєте якийсь сценарій?

— Про те, що буде, не люблю розповідати через забобони.

— То, може, знову збираєтеся зніматися у Кіри Муратової?

— Я би дуже хотіла, бо вже заскучала за роботою з нею. Але так виходить, що ми рідко бачимося поза зйомками. От Георгій Делієв недавно розказував, що був у неї в гостях. А я чомусь не можу просто зайти в гості... До Кіри у мене ставлення, як у першокласника до вчителя.

— Як тоді зніматися з таким страхом?

— Нічого страшного тут немає! Просто слухаєш, що тобі кажуть, киваєш і робиш. А коли Кіра зпитує, що ти думаєш з цього приводу, береш себе в руки й відповідаєш. У мене до неї якесь внутрішнє благоговіння.

— Вона строга на знімальному майданчику?

— Особисто я відчуваю свободу на майданчику, і якщо я щось не так зроблю, режисер мені про це скаже.

«З Кірою я не могла сперечатися, тому що довіряю їй»

— Як ви потрапили у німецький фільм «12 стільців», знятий за мотивами роману Ільфа та Петрова?

— Може, через Делієва чи через Кірині фільми. Взагалі, роль Еллочки — це просто мрія! Але, на жаль, у фільмі вона була дуже маленька, ми там разом із Делієвим знімалися: він — Остап, я — Еллочка. Чесно кажучи, це для мене був особливий досвід, бо з режисером Ульріке Оттінгер було незвично працювати: вона хотіла, щоб я зразу працювала без репетиції. Водночас Ульріке ґрунтовно підготувалася до зйомок: підібрала описи й зображення одягу та інтер’єру тих часів. До слова, у фільмі дія відбувалася тоді й тепер, тому знімали також і на відомому одеському ринку «сьомий кілометр». У результаті, те, що я побачила, мені сподобалося, хоча я дуже переживала, що у фільмі вийду не надто добре.

— Ви — лауреат кількох кінопремій і заслужена артистка України. Маєте вдома стіну пошани?

— Ні, чомусь мені цього не хочеться, хоча я десь читала, що добре мати таку стіну. За знаком я — вода: мені не можна застоюватися, і я хочу весь час рухатися далі. А коли отримала звання заслуженої, то спочатку не могла повірити, що це відбувається зі мною: я ж актриса не традиційного театру, якоюсь мірою наш колектив — це альтернатива. А потім мої друзі й знайомі почали з цього приводу жартувати: «Ой, вона ж тепер заслужена артистка, а ми з нею так запанібрата».

— Ви з дитинства були натурою артистичною. А як потрапили в Інститут інженерів морського флоту?

— Просто треба було кудись поступати. Здійснити потаємну мрію й піти на акторський я не могла, бо в Одесі такого вишу не було. Тому я мала ви­бір між «водним», як у нас казали, інститутом і «політехом», а коли якось зустріла подругу, яка вчилася у «водному», то вибір було зроблено: я по­ступила на спеціальність гідротехнічне будівництво водних шляхів і портів. І ви знаєте, перші три роки було шалено цікаво! Я вважаю, що технічна освіта та й будь–яка інша, крім акторської, дуже допомагає — дає базис і ніби доповнює людину. От Макаревич — архітектор і Бутусов, і Делієв, і Постоленко (Олександр Постоленко — актор «Масок», колишній чоловік Наталії Бузько. — Авт.).

— Як ви погодилися на відверті зйомки у фільмі «Два в одному»? Думаю, у багатьох жінок є бажання зробити фото ню, але публічно показати себе у такому вигляді не кожна наважиться...

— Річ у тім, що коли я читала сценарій, то уявляла, про що там ідеться — що моя героїня у такому вигляді, бо Кіра — людина пряма, відверта, вона не буде приховувати й не договорювати. Але на зйомках я відверто здивувалася, що вона збирається це відтворити у фільмі. І що, мені з Кірою сперечатися? Якби це був інший режисер, я би ще посперечалася, але їй я довіряю. Потім на презентації фільму в Києві хтось у мене запитав: «Що ви відчували, коли Богдан Сильвестрович знімав із вас трусики?». Я розгубилася, а Богдан Сильвестрович відразу відповів: «А ви би що відчували?».

Я так розумію, що у контексті фільму ця сцена була потрібна, там весь сценарій б’є по мізках (за цю роль Наталія Бузько отримала нагороду на фестивалі «Бригантина» у Бердянську. — Авт.). Але коли до мене почали доходити не дуже хороші коментарі, я задумалася: чому люди розглядають це поза контекстом фільму, чому їх це все так цікавить? На жаль, у людській природі закладене бажання поритися у чужій білизні, знати, хто з ким і як з’ясовує стосунки. Напевно, у таких людей немає власних емоцій та подій.

— Після стількох років акторства у вас є улюблена роль?

— Зараз — донна Анна із нашої нової вистави «Дон Жуан». А донедавна була Джульєтта. До речі, ви знаєте про такий театральний жарт: «Подивіться, вона ще зовсім дівчинка, їй всього 43 роки, а вона хоче Джульєтту грати». Це тому, що часто у театрі дорослі актриси грають Джульєтту. Але за останні роки я дійсно відчула, що трохи подорослішала.

— І скільки вам тепер років?

— У цифрах це не передається (усміхається).

ДОСЬЄ «УМ»

Наталя Бузько

Народилася 23 листопада 1963 року. З дитинства мала схильність до акторства, але належної освіти не отримала. Будучи студенткою Інституту інженерів морського флоту, потрапила на курси пантоміми, про що мріяла. Там Наталя познайомилася з акторами, які згодом стали відомі як комік–трупа «Маски». Знімалася у фільмах Кіри Муратової («Астенічний синдром», «Другорядні люди», «Чеховські мотиви», «Два в одному», «Мелодія для катеринки»), Єви Нейман («Біля ріки»), Георгія Делієва («Сім днів з російською красунею»), Вілена Новака («Стріляйте негайно!»). Працює в команді «Масок» у «Будинку клоунів» в Одесі.

Має 24–річну доньку Ганю (вчилася на режисерському курсі в інституті Карпенка–Карого), 11–річного сина Антона й онучку. У вільний час любить малювати.