Архібідняцька юність Патріарха

До початку 90–х років минулого століття славу Химчину аж поза межі Косівщини стабільно забезпечували тутешні дівчата. Кажуть, що таких лагідних, чепурних і роботящих представниць прекрасної статі в цілому світі не знайдеш. Тому й роїлися в селі, названому, за однією з версій, на честь доброї дівчини Химки, парубки з довколишніх Вербовця, Рожнева, Кривобродів та інших поселень, шукаючи собі пару. Із 1993–го після інтронізації Патріарха Володимира статус Химчина різко зріс уже з іншої причини. Про нього, як про малу батьківщину другого після Мстислава предстоятеля УПЦ КП, дізнався весь православний люд, принаймні той, для якого Україна й українськість — не порожній звук.

Краєвиди — у спадок

Місцевість довкола Химчина — це ще не гори, але й не рівнина. Розташоване за 15 км від райцентру село з населенням майже 3,5 тисячі осіб привільно розкинулося на численних пагорбах, що підступають до Карпат. Майбутній Патріарх народився і виріс на віддаленій химчинській околиці, що зветься «Малюково». Крім найстаршого Василя, в сім’ї підростало ще троє синів — Танасій, Дмитро та Володимир. Жили дуже бідно. Єдиним багатством, яке нічого не коштувало і передавалося в родинний спадок Романюків, було неймовірної краси довкілля, що відкривалося з їхнього обійстя. І нині з цього пагорба, куди не глянь, — казкові ландшафти аж очі вбирають. Ці краєвиди так запали в душу малого Василя, що, як сам стверджував, додавали снаги в найскрутніші хвилини, яких у нього набралося щонайменше — півжиття. Він ніколи не приховував свого особливого ставлення до рідної сторони. За словами його сина, протоієрея Тараса, «батько чомусь любив називати себе гуцулом».

Нині Химчин пам’ятає і шанує свого знаного земляка, готуючись до урочистостей з нагоди 85–річчя від дня його народження. «Дев’ятого грудня на базі нашої школи відбудеться науково–практична конференція «Життєвий і творчий шлях Патріарха Володимира» за участю духовенства, вчених, учнів та педагогів, а в неділю у нашій церкві відслужать панахиду», — каже директор місцевої загальноосвітньої школи Валентина Розвадовська.

Незламний християнин

Із ранніх літ, як в один голос твердять його старшого віку земляки, Василь мав надію лише на Всевишнього і виявляв, як міг, любов до нього: читав богословську літературу, співав у церковному хорі і прислуговував у вівтарі священикові. «Він виростав на моїх очах, — розповів «УМ» химчанин Петро Підлетейчук. — Ми разом пасли корiв, хоч я і був на п’ять літ молодший за нього. Василь робив собі з консервної банки кадило, клав туди клоччя, підпалював і правив на пасовищі імпровізовану службу Божу. Таким був змалку ревним християнином».

У рідному селі він закінчив чотири класи, перед війною — ще два, а в роки німецької окупації пішки ходив у Косів здобувати знання в сільськогосподарській школі. Відразу з другим приходом «совітів» НКВС запідозрив 18–річного Василя у зв’язках з ОУН і кинув за ґрати. Згодом, у 1971–му, незадовго до чергового арешту, згадуючи свій перший конфлікт iз радянською владою, він гірко іронізував: «Моє дитинство було настільки пролетарським й архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш у ньому найменшої рисочки буржуазних ознак. Мене, сина селян–бідняків, що не мав на той час середньої освіти, не був зовсім ознайомлений iз радянським законом, арештували 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста не в лісі зі зброєю в руках, а у військкоматі, куди я з’явився добровільно на виклик». Та всі разом узяті знущання і приниження не зламали силу духу Василя Романюка — він ні разу не схилив упокореної голови перед диявольською владою.

Востаннє своє село відвідав у листопаді 1993–го, перебуваючи вже на вершині духовної кар’єри. Тоді приїжджав на Прикарпаття з пастирською місією і, звісно ж, не оминув рідний Химчин. «Патріарха зустрічали на околиці села всією громадою, — пригадує сільський голова Василь Розвадовський. — Учні зробили живий коридор і кидали йому під ноги квіти. Коли Патріарх наблизився до нашої церкви Покрови Пресвятої Богородиці, то, побачивши друзів дитинства, відсторонив охорону і підійшов до них зі щирими вітаннями: «Здоров, Дмитре! Здоров, Василю!»

У церкві, де його колись хрестили, Василевi Романюку так і не випало відправити перед земляками Службу Божу, хоча він був священиком у сусідньому Рожневі, Космачі та покутській Прутівці.

Нова хата без господарів

Не судилося йому здійснити в Химчині ще одну мрію — збудувати на батьківському обійсті гуцульську дерев’яну хату. «Після Василевого арешту в 1944–му всю сім’ю вивезли в Сибір, де через два роки від непосильної праці, голоду та холоду помер батько Омелян Семенович. Простеньку хату та господарські будівлі розібрали на колгоспні потреби. На цьому місці за сприяння райдержадміністрації, зокрема тодішнього її голови Івана Грималюка, вдалося спершу збудувати каплицю, а потім — і дерев’яний будиночок, який у 2002–му став садибою–музеєм Патріарха», — розповідає директор музею на громадських засадах Валентина Федчук.

В одній iз кімнат скромної садиби відтворено побут химчинської оселі середини минулого століття, коли розвалювали хату «ворогів народу» Романюків. У другій — зібрали особисті речі відомого земляка, зокрема його чернечу скуфію, патріарші жезл та облачення, друковані проповіді та виступи, духовну і світську літературу. Багато експонатів передав син Тарас, який залюбки приїжджав сюди майже щоліта на відпочинок.

На жаль, немає вже й патріархового сина. Він помер сім місяців тому від невиліковної хвороби на 51–му році життя. Від цієї трагічної звістки невдовзі в Химчині упокоїлася тета Євдокія — дочка Антонія, рідного брата патріархового батька. Так не стає в цьо­му неспокійному світі Романюків — представників справжнього українського роду.

ДОВІДКА «УМ»

Святіший Патріарх Київський і всієї Руси–України Володимир (у миру Василь Омелянович Романюк) народився у селі Химчин Косівського повіту (тепер Івано–Франківщина) 9 грудня 1925 року. В молоді роки брав участь у національно–визвольній боротьбі. Восени 1944–го засуджений військовим трибуналом НКВС до 20 років позбавлення волі у виправно–трудових таборах. Термін зменшили до 10 років. Покарання відбував в Магаданській області.

У 1959–му закінчив вищі богословські курси в Івано–Франківську, згодом — Московську духовну семінарію. Був священиком у парафіях Івано–Франківської і Коломийської єпархій РПЦ. Після арешту історика Валентина Мороза в червні 1970–го виступив на його захист. Відтоді був позбавлений можливості правити службу Божу.

У січні 1972–го заарештований, а в липні 1972–го засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду» на сiм років таборів особливо суворого режиму і три роки заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Покарання відбував у таборі ЖХ–389/1–8 (Мордовія). Брав участь у голодуваннях, акціях протесту проти репресій в Україні.

1 липня 1976–го відмовився від радянського громадянства. З листопада 1979–го — член Української Гельсінської групи. Після відбуття покарання перебрався в Канаду.

В Україну повернувся 28 квітня 1990–го і був пострижений у чернецтво та возведений у сан архімандрита з ім’ям Володимир. Виступав за створення незалежної Української православної церкви зі статусом Патріархату з центром у Києві. Із 1991 року — в.о. вікарія Київської єпархії з титулом «архієпископ Білоцерківський». Був одним із фундаторів УПЦ–КП (заснована в червні 1992–го). Після смерті Патріарха Мстислава став місцеблюстителем Патріаршого престолу (14 червня 1993–го). На Всеукраїнському православному соборі 21 жовтня 1993–го обраний Патріархом. Регулярно виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми.

Раптово помер 14 липня 1995 року. Спроба поховати патріарха у Софійському соборі викликала різкий опір духовенства УПЦ Московського патріархату та силову протидію загонів спецпризначення МВС України. Похований біля брами святої Софії у Києві.