Одержима живописом

Приблизно 7 грудня (день народження точно не відомий, тому домовилися вести відлік від дня святої Катерини) виповнилося 110 років із дня народження видатної української художниці Катерини Білокур. У видавництві «Мистецтво» в січні 2011 року планується видання багатожанрової книжки вишгородського автора Олександра Дробахи «Цар–колос» у жанрі мандрівної прози — мандри в історію, мандри в Гетьманщину, мандри на батьківщину художниці. «УМ» вибрала інформативні (на те ми — газета) фрагменти з нової книжки, щоб нагадати нашим читачам, яким неоціненним скарбом володіємо, зокрема і Національний музей українського народного декоративного мистецтва.

Лист–репортаж 8 липня 1979 року

...Підходимо до садиби... У мене завмирає душа. Хата — на вулиці її імені. Всюди розкішне квітування соняшників, мальв, багряніють вишні. Завідує музеєм теж Білокур. Ольга Климівна («Ніяка не родичка, просто велика шанувальниця поезії пензля видатної землячки»), вчителька–пенсіонерка місцевої школи, зачарована красою життя і творчості. У моїй уяві переплелися пишні мальви Катерини Білокур і мальви, виплекані біля садиби–музею Ольгою Климівною. Поодаль груша, вишні, посаджені ще Катериною Василівною, і всюди квіти. І незнані нам назви: «Цариглядки», «Космос»...

Насіння шлють з усіх усюд, особливо турбується коропівець — Бахмач Петро Павлович, добрий знайомий народної художниці.

У музеї за ці одинадцять років багато зроблено, щоб відвідувач склав якнайповніше уявлення, ким була і є для нас Катерина Білокур. Ольга Климівна показує особисті речі: рушники, пензлі... серед буяння краси картин, квітів на стінах і на печі... Говорить задушевно так, ніби Господиня тільки–но вийшла по воду і ось–ось зайде до хати... Тим часом наш екскурсовод розкриває нам «секрети» художньої творчості своєї землячки: «Вона ж самотужки опановувала ази живопису. Спочатку навіть не ґрунтувала, тільки вибілювала тканину і малювала дерев’яним вугликом, бувало, на папері учнівського зошита звичайним олівчиком. Фарби готувала теж сама — з чистотілу, звіробою, коріння калгану, лушпиння цибулі... Все перепробувала. Правда, вже після війни допомагали з Будинку народної творчості».

— Це технологія, а от ви скажіть щось про натхнення і т. п. Як вона працювала? — встряє в розмову мій співрозмовник, художник Володимир Крамар.

— Та вона просто одержима була мистецтвом живопису. Променилася щастям, коли вдавалося намалювати вартісну річ. Знала багато народних пісень. Просто обожнювала Тараса Шевченка. Розкажу вам, як у критичні хвилини її життя (хотіли рідні видати її заміж) вона втекла до Канева і біля Тараса Шевченка на колінах просила допомоги, щоб стати художником.

Новими гранями нам засвітилась тут її неординарна особистість. Вона з тих героїнь справді невидимого фронту (довгий час про неї ніхто не знав і не чув), своєю творчістю оберігала самобутню душу нації.

Таки відбулися чари і дива іванокупальські! Спостерігали ми за купальськими вінками дівочої долі: за Богданівкою в тихому польовому озерці, куди вони прилинули невеличкою річечкою, зарослою лататтям та очеретом. Я ще й пожартував: «А мо’, вернемось із вінками до села та пошукаємо «авторів» цих вінків та й своєї долі?!». Володимир аж остовпів від ідеї... — «Мо’, й справді!.. Це грандіозний сюжет! Од смішного до великого — один крок». — «І навпаки теж», — додаю уже не так весело.

Сто зіллів Івана Купала

Владний режим (нібито нічого не сталося!), що й трохи випустили дух непокори незадоволених погромом у січні 1972 року Опору шістдесятників, всього українства, дозволив заговорити про... «глибинне українське»... «Только штоб там бєз політікі!..». Було, наприклад, видано альбом Катерини Білокур (благо, у неї ж мова йде тільки про Квіти, добре, що нікому «не стукнуло» в голову — під цими такими українськими Чарами могли б підписатися Симон Петлюра і Степан Бандера). Дозволили з горем пополам діяти Українському товариству охорони пам’яток культури (довгі роки у назві було — пам’ятників! — це для того, щоб не лізли «особєнно рєтівиє» в історію далі 1917–го).

Після публікацій листів Катерини Білокур у 80–ті «пішли клином» статті, есеї, дослідження і навіть романи про неї. Постала вона більш реальною через двадцять iз гаком років, як її не стало. І одночасно почав закутуватися її образ у вигадане уявою. Правда, в середині 80–х не шкрябали статті «Колгоспниця — майстер» (вона зуміла жодного дня не працювати в колгоспі) та ще скрипіло — «Польові квіти» (чудова композиція майстрині) символізують... «красиве, повноцінне життя», либонь тієї самої колгоспниці та її земляків. За шедеври мисткині платили незначні суми. Цар Олександр ІІ купив у Ілька Рєпіна відомих «Запорожців» за 35 000 рублів сріблом (тоді корова коштувала, здається, близько десяти рублів). У Парижі на виставці 1957 року викрали одну з найкращих картин Катерини Білокур «Цар–Колос». А може, таємно продали? В українському гетто про це ніхто й не заїкнувся...

Навіть у кращих роботах вісімдесятих років (Кагарлицький, Бажан, Новиченко) про майстриню часом проскакує ...винне у злигоднях її мистецької долі все те саме «дореволюційне село з його негараздами». «Проте її часом вже надто складне життя я не назву трагічним» (Бажан). Дехто писав: «І все–таки щаслива Катерина Білокур!». Як назвати її життя на тлі апокаліптичних років 1929... 1933... 1937–го... коли гинув хвиля за хвилею цвіт нації... Одна з дослідників творчості художниці молодшого покоління Світлана Короненко у запалі написала: «Всі фальшивлять». Закид серйозний... Головна причина напівправди у творах не тільки про К. Білокур — поневолений розум.

Поява книжок «Катерина Білокур. Я буду художник!» (1995) та «Катерина Білокур. Очима сучасників. Спогади. Есеї. Розвідки. З архіву художниці» (2000), підготовлені й видані письменником Миколою Кагарлицьким, пролили яскраве світло на її подвижницьке життя. У наступних виданнях цих книжок буде більше аналізу і синтезу (а це перш за все інша методологія досліджень) про феномен культури — Катерину Білокур. Принагідно зауважу: у матеріалах книжок де–не–де надибуємо на недостатньо виважені твердження, де зміщуються місцями причина і наслідок... Сталінізм винен у страдницькій долі багатьох, але він — породження всієї системи імперського абсолютизму, яка «удосконалювалася» впродовж 500, коли не тисячі років. Живопис нашої Майстрині дає багато поживи для роздумів про гносеологію творчого пориву, прагнення її утверджувати красу життя саме через зображення квітів. Це вже методи генної психології (чи як?) потрібно застосовувати, щоб збагнути творче одухотворення — зображення життя. Бо ж це прагнення–одухотворення розпочинається у пращурах і формується, удосконалюється, передається в спадщину...

«...Єдине, чого я боюся, то це того, що міністерство східних теренів буде пробувати прищепити цивілізацію українським жінкам», — писав 6.08.1942 року художник Адольф Шікльгрубер (він же нацист № 1, Гітлер). Одкровення, практика більшовицьких вождів відбилася і на її долі. Людина сильної волі, твердого характеру і неабиякого природного інтелекту, вона розуміла: примусова колективізація 1929 року — нове уярмлення й не тільки її любові, мрії. Хіба вона не знала про яготинські арешти у жовтні 1929 року кількох десятків школярів за вияв протесту–незадоволення проти позбавлення їх права на подальшу освіту? Замкнутість, депресії 1929–го, пізнішого часу зумовлені не тільки особистісним, а й катастрофами українства. Драматизм не в суцільних екстремальних умовах, а в тім, що багато енергії, часу довелось витрачати на долання побутових дрібниць. У кінці життя клубок суперечностей побутового і суспільного характеру був таким заплутаним, що його треба було оперативно розрубувати. Без сторонніх вольових зусиль (ось для чого потрібна народна, а не колоніальна влада!) непригнобленого люду. Свої вольові фізичні можливості вона вичерпала. Вузол суперечностей поспіхом почали розплутувати... на операційному столі... Так одійшла передчасно у царство тіней у червні 1961 року найвидатніша українська майстриня–художниця. Катерина Білокур виявила кращі риси української натури — одержимість, самовідданість ідеалу, самопосвятне, жертовне
служіння меті.

Олександр Дробаха,
письмениик

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Дробаха

Член Національної спілки письменників України з 1997 року. Заступник голови обласної організації НСПУ. Автор збірок поезій: «Папороть» (1969), «Твердиня весни» (1983), «Вишгород серця» (1987), «Українська весна» (2000), «Історичний календар Вишгородщини (Вишгороду 1050)» (1996), краєзнавчо–художньо–публіцистичного видання «Вишгород семи вітрів» (1999), буклета «Межигірський Спас» (2005), книг «Україна нашого життя» (2006), «Велике серце Гетьманщини» (2008), збірки поезій «Чар–цвіт руки» (2008), багатьох публікацій у місцевій та республіканській пресі.

Живе у Вишгороді.

До речі

У видавництві «Родовід» також готується книга про Катерину Білокур, яка складатиметься з двох частин — альбомної і спогадів–інтерв’ю — думок про її полотна. Директор видавництва Лідія Лихач написала на своїй сторінці у «Фейсбуці»: «Пару тижнів тому в Яготинському історичному музеї мені дозволили розв’язати теки, в яких рисунки, ескізи і листи художниці. Вони залишилися в її хаті після смерті (Катерина Білокур померла в Яготинській лікарні відразу після операції 1961 року). В кількох спогадах її сучасників зустрічала, що Білокур володіла надзвичайною енергією, що ніби електрикою пронизувала співрозмовника. Або погляд, що залишався пам’ятним усе життя, як у Миколи Кагарлицького, який студентом випадково зустрівся з Катериною Василівною в залі художнього музею. Та і картини Білокур чи не найбільше свідчать про її неординарність, силу і чар.

І в мені надовго збережуться почуття від ніколи так близько не бачених кольорів і літер на пожовклих сторінках. І її постійний погляд, вимогливий — збоку».