«У нас на кожному кроці — готовий сценарій: записуй і знімай»

У Будинку кіно людно, як ніколи. У залі жодного вільного місця. Молоді режисери сидять у проході. Всі зацікавлені у семінарі «Моделювання успішного українського фільму», а точніше — в його результаті. Голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач занотовує поради всіх виступаючих. «Напишемо листа з пропозиціями до Прем’єр–міністра України Миколи Азарова, — каже Тримбач. — Чиновники міркують на сталінський лад: нехай буде 2–3 фільми, але геніальні. За останніми повідомленнями, Держслужба кінематографії має намір фінансувати фільми Олександра Міндадзе «У суботу» про трагедію на Чорнобильській АЕС і картину «Параджанов», яку зніматиме Роман Балаян. На ці два проекти пропонується виділити 25 млн., увесь бюджет, який є».

За задумом Сергія Тримбача, семінар кінематографістів мав виконувати функцію середовища, де варяться ідеї і виробляється рецепт запуску успішного комерційного кіно. Але не варто забувати, що питання про моделювання успішного кіно сьогодні звучить парадоксально, зважаючи на те, що кіновиробництво в Україні ледве животіє. «Рецептом» того, як досягти успіху, став виступ відомого продюсера, голови експертної ради «Національної медіа–групи» в Москві, президента фестивалю «Кінотавр» Олександра Роднянського. Із семигодинного обговорювання випливло кілька пропозицій.

1. Інвестиція в аудиторію (кіноосвіта)

«Ефективним і успішним буває кіно, коли є покоління. Згадаймо французьку нову хвилю, яка поміняла погоду у світовому кінематографі. В Україні було покоління 60–х з авторським кіно, яке мало мільйонну аудиторію. Після них нікого немає. Щоб забезпечити успішне кіно, потрібен масовий запуск дебютантів. Вони впливатимуть на старше покоління. І тоді створюватимуться новаторські фільми», — міркує Тримбач.

Олександр Роднянський з ним погоджується: «Коли молода людина знімає кіно, їй треба розуміти, що в цей час робиться 10 тис. фільмів, і це — конкуренти. Щоб виділитися у цьому потоці, потрібна серйозна гуманітарна освіта. Вона в кожного в руках. Я знаю одного юнака, сина відомого російського кінематографіста, який за власний кошт навчається в Америці. Родичі йому точно не допомагають. Через п’ять років він повернеться в Росію і, швидше за все, зніматиме якісне кіно. Про диплом ніхто не питає. Кажуть: «Покажи, що ти вмієш». Тоді 22–річний хлопець покаже 50—60 коротких фільмів. У них за програмою навчання знімають до 100 фільмів. Ця професія позбавлена сакральності. Можна знімати на телефони, фотоапарати».

За його словами, потрібно інвестувати в себе, займатися самоосвітою, щоб було чим зацікавити глядача. «Франція — єдина держава, яка виховує аудиторію. У них мільйони приходять дивитися французьке кіно, тому що в школі є така дисципліна. У нас хтось вирішив, що література потребує спеціальної дисципліна, а кіно — ні. Школярі взагалі нічого не знають про кіно, — вважає Роднянський. — Треба дати інформацію молодим людям про Фелліні, Вісконті, Антоніоні. Це найперше, що треба зробити в Україні, щоб була повага до кіно як до частини культурного процесу».

2. Розбудова кінотеатрів

Режисер і продюсер кіноальманаху «Мудаки. Арабески» Володимир Тихий переконаний, що поки Україна не стане більш–менш заможною державою, доти про комерційне прокатне кіно годі мріяти. «Кіно буде програвати до того часу, поки люди перестануть вибирати між купити поїсти чи сходити в кіно», — зазначив Тихий. Денис Іванов, президент компанії «Артхаус Трафік», за­пропонував, аби кінотеатри переходили з плівки на цифру: «Це відкриє двері українському кіно. Люди зможуть знімати дешеві фільми на телефон і показувати на великому екрані. Тоді буде доречно згадати про закон, за яким 30 відсотків екранного часу має бути присвячено українському продукту».

Незалежне українське кіно — це добре, але, як підмітив Роднянський, у кінотеатрах не пройде: «Пробачте, у мене не було грошей, але ми свої». Глядач приходить, щоб побачити якісне кіно. «У всьому світі в кінотеатри ходять здебільшого молоді люди від 14 до 25 років. Для них це один із варіантів побачення, зближення. Тому зал має бути комфортним. Вибирають фільми, які розважають або загострюють їхні почуття. Я не перебільшую і не стараюся жартувати. Відповідно інша аудиторія в кінотеатри не ходить. Мело­драма і драма витіснені на вторинні ринки (DVD, телебачення)».

Американські сту­дії —­ найпотужніші дист­риб’ютори у світі. Вони кожен тиждень пропонують нові фільми. Якщо американці бачать, що розвивається незалежне кіно, тоді закуповують компанії у країнах Європи, вкладають гроші в їхні фільми і таким чином все одно залишаються лідерами кінобізнесу. «На російському ринку в 2011 році російське кіно займатиме 14 відсотків. При тому, що росіяни виробляють 80 фільмів щороку: 15 iз них збирають гроші, 7 фільмів — роблять касу. У просування треба вкласти приблизно 7 млн. дол. Американці у свої картини вкладають, бо знають, що повернуть гроші. Ми не маємо такого ринку збуту, — зазначає Роднянський, — тому треба відкривати нові цифрові кінотеатри, щоб було де показувати фільми».

3. Вихід на європейський ринок

Одна з найважливіших причин неуспішності українського кіно полягає у тому, що в нас бояться бути ні на кого не схожими. «Якщо російське кіно пародіює американське, то українське пародіює російське», — зазначив Роднянський. В Україні знімають подієві фільми, розраховуючи на російський ринок, залучають російських акторів, знімають про суспільство, яке асоціюється з російським. Або ж звертаються до комедій, які йдуть в російських кінотеатрах. Але ці фільми не дають гарантії успіху. За порадою Роднянського, потрібно включатися в європейську конфігурацію, знімати кіно у ко–продукції і шукати щастя на фестивалях. «Усі фільми роблять для глядачів — чи то комерційні, де головний продюсер, чи авторські, де все вирішує сценарист і режисер. Фестивалі не є метою фільму, це паралельна система прокату, можливість зрозуміти, що цікаве і що треба дивитися в кінотеатрах. Перемога на фестивалі означає продаж фільму в 50—70 країнах», — пояснює продюсер. Роднянський згадав про румунське кіно, яке в Румунії не користується попитом, оскільки там всього 40 кінотеатрів, проте у світі дуже популярне. «Серед 100 найбільших сучасних режисерів світу зі Східної Європи є один Андрій Звягінцев і п’ять румунів. Вони знімають глибоко емоційне, дуже точне психологічне кіно, але не для румунiв. Відсилають на фестивалі, а звідти потрапляють у прокат по всьому світі. Мені здається, що Румунія є на карті тому, що є румунський кінематограф», — додає Роднянський.

4. Ставка на безбюджетне гостросоціальне кіно

«Я — молодий режисер Любомир Кобильчук, автор фільму «Штольня». У мене є проект, який зараз зупинився. На студіях кажуть, що подобається, але грошей не дають. Що порадите?» — питає у Роднянського. «Дорогий проект, правда? Чому ви робите дороге кіно? Чому не зробите дешеве? Ваше достоїнство у тому, що ви не дорослий», — радить продюсер. Кобильчук так і не зрозумів, як можна до мінімуму скоротити бюджет і розморозити процес зйомок. Нову картину він хоче зробити приблизно за 100 тис. дол. Володимир Тихий пропонує альтернативу — безбюджетне кіно, яке не приносить прибутку, але й не несе великих затрат. Роднянський хвалить такий підхід: «На вашому місці, я б робив ще більш гострі фільми, соціальні, жорсткі, радикальні. Треба єдиним чуттям об’єднати аудиторію, знайти свій контекст, свої обличчя, «мову». Україна вагітна соціальним кіно».

Та в наступній відповіді Роднянський сказав, що на «Кінотаврі» Міхалков звинуватив молодих режисерів у тому, що вони роблять похмурі, депресивні і непрофесійні фільми. «Частково він правий, частково — ні. В Європі такі картини дивляться мільйони, а в Росії вони не збирають великої аудиторії. У нас різниця культур і ставлення до смерті. Авторське кіно розказує про погані новини: люди смертні, вони можуть хворіти, від них відмовляються, вони самотні, їм самим треба вирішувати свої проблеми. Із цим наші люди не хочуть миритися. У нас усі брешуть один одному. Навіть у лікарні не кажуть правдивого діагнозу, щоб не засмучувати пацієнта», — розмірковує Роднянський.

Український режисер Дмитро Томашпольський, який багато років працює у Санкт–Петербурзі, не проти гострого соціального кіно, тим більше безбюджетного, але пропонує звернути увагу на популярні жанри — комедії, мелодрами, детективи, мюзикли, трилери. Каже, що хочеться робити кіно про українців, для українців і в Україні. На початку року він започаткував конкурс для українських сценаристів у програмі «Нове українське кіно». Роботи можна надсилати до квітня наступного року. Головна умова — сучасна тема, сучасні герої, сучасний стиль. Важливо проаналізувати причини (ментальні, ідеологічні, політичні, соціальні, психологічні) усього, що сталося впродовж останніх 20 років. З усіх сценаріїв виберуть 10, щоб їх оцінили дистрибютори і критики, опублікують окремою книжкою і три з них реалізують.

5. Сценарій — запорука успіху

На задньому ряду, похиливши голову, сидить Сергій Маслобойщиков, відомий театральний і кінорежисер, учень Романа Балаяна. «Вадим Скуратівський усім говорить, що я не знімаю кіно, бо мені грошей не дають. Неправда. Не знімаю, бо не маю що сказати», — зізнається режисер. Наталія Ворожбит, головний сценарист телесеріалу «Школа», здивована його позицією. Для неї як для професійного сценариста Україна з її політичним і суспільним становищем аж кишить темами для кіно. За її словами, європейським кінематографістам можна поспівчувати. У західних країнах цікаві фільми знімають здебільшого емігранти, які стикаються з великою кількістю перешкод. Для корінного мешканця Німеччини життя стабільне й одноманітне, там не народжуються сценарії, а відтак немає кіно.

«У нас на кожному кроці — готовий сценарій: записуй і знімай. Чого тільки варта наша медицина, театральне середовище, економіка і політика. Тільки про ці речі треба говорити через конкретних людей. Одна жінка два роки стояла в черзі на прийом до Черновецького. У неї шестеро дітей, маленька однокімнатна квартира, зар­плата невелика. Хотіла випросити допомогу. Дочекалася черги, приходить до мера. Черновецький перед нею залазить під стіл, сидить там iз півгодини. Тоді вилазить і каже: «Мені Бог сказав, що ваша черга ще не прийшла», — розповідає Наталiя Ворожбит. От і готовий гостросоціальний фільм. Такими сюжетами можна заманити не тільки українського глядача, а й європейського.