Місяць тому «УМ» розповіла про проблеми мешканців донецького «острова невезіння», оточеного залізничними коліями. За кілька днів ми отримали роз’яснення від прес–служби ДП «Донецька залізниця» із запевненням, що підприємство не усунулося від проблем мешканців цих будинків. Відтак кореспондент «УМ» вирішив на власні очі подивитися, як живеться мешканцям так званих колійних казарм.
Із Донецького залізничного вокзалу переходжу підземним переходом на протилежний бік. До «острова невезіння» вирішую йти пішки. «Тут недалеко — приблизно кілометр», — на диво досконалою українською підказує один з аборигенів. За якихось десять хвилин повз мене пролітає кілька вантажних ешелонів, шокуючи як швидкістю пересування, так і висотою децибел. Аж ось помічаю три будинки, що виглядають із–за бетонного паркану. Поруч одразу 12(!) колій, причому з обох боків.
Танці на столі під супровід поїздів
Заходжу на подвір’я, де порається господиня. «Та нікому ми тут не потрібні, — з розпачем зітхає мешканка будинку № 164а Тамара Вершиніна. — Про спокій доводиться лише мріяти. Будинок старий, але зроблений добротно й за інших умов прослужив би ще сотню років. Однак від постійної детонації репають стіни, осипається штукатурка, а посуд на столі інколи такі «карапети» видає, що хоч прив’язуй. Нещодавно Донецька залізниця зробила у квартирі ремонт, утеплила стіни будинку. З першого погляду ніби марафет навели. Але ж від детонації стіни та стеля все одно трясуться, штукатурка сиплеться. Аналогічна картина і в сусідів».
Два будинки по вулиці Путилівській, 164а і 166а, збудовані ще в 1872 році і за технічним паспортом мають назву «Путевая будка». Судячи з назви, зводилися вони як технічні, а не житлові приміщення. Це вже пізніше їх назвали казармами й заселили. «Зокрема, в нашому будинку 164а раніше була кузня, — розповідає нинішній господар Ігор Хорошилов. — Це житло ми отримували як службове ще в 1992 році, звичайно з розрахунком на те, що згодом переїдемо в нормальні умови. Стояли в черзі на квартиру... Тепер на 15 «квадратах» доводиться тіснитися двом сім’ям — я iз дружиною та син iз невісткою. Довго чекали на відселення та і ще б почекали, якби бачили перспективу. Але у планах ДП «Донецька залізниця», на балансі якого цi будинки, відселення не передбачено. Більше того, дивно було дізнатися, що нас взагалі не існує... Як заявив головний архітектор Донецька Станіслав Ващинський, «ваших будинків немає на карті Донецька, а тому знести їх не зможемо».
До кого тільки не зверталися мешканці казарм: до начальника ДП «Донецька залізниця» Миколи Рогова та мера Донецька Олександра Лук’янченка, колишнього Прем’єр–міністра Юлії Тимошенко і голови дорожного профспілкового комітету залізниці Миколи Свистунова, і навіть до Рiната Ахметова. «Через чотири роки оббивання владних порогів нас нарешті почули, — зі сльозами на очах розповідає власниця будинку №166а Інна Кирюхіна, демонструючи товстелезну теку. — Тут наші звернення, прохання до можновладців та відповіді — здебільшого банальні відписки чиновників. Ми не вимагаємо чогось надзвичайного, просто звертаємо увагу на те, що справді живемо у складних умовах і просимо якось зарадити».
У залізничних путах
«Ще донедавна наша ділянка між коліями нагадувала пекло, — продовжує розповідь пані Інна. — Уявіть собі: з обох боків у кілька рядів — залізничні рейки, по яких безупинно рухаються ешелони. Практично всі санітарні норми проживання порушено: від найближчої головки рейки до стіни будинку Хорошилових — 25 метрів, а до мого будинку — всього 9,5 метра». Для об’єктивності оцінки ситуації звернемося до нормативних актів. Зокрема, в інформації, отриманій від головного державного санітарного лікаря ГУ «Ясинуватська лінійна СЕС на Донецькій залізниці», йдеться: «Згідно з правилами і нормами планування та забудови населених пунктів № 173 від 19.06.1996 року, відстань від житлового будинку до залізничного полотна повинна бути не менше 50 метрів, при наявності зелених насаджень завширшки 25 метрів або залізобетонного паркану. При відсутності зелених насаджень або залізобетонного паркану відстань має становити не менше 100 метрів».
Порушення санітарних норм підтверджує і представник громадської екологічної організації Сергій Демченко, а ось санепідемстанція, як стверджують у ДП «Донецька залізниця», порушення норм не виявила: «Слід зауважити, що, згідно з аналізом санепідемстанціїї, шумовий поріг у помешканнях не перевищує допустимі норми», — йдеться у повідомленні прес–служби «Донецької залізниці». Нещодавно санепідемстанція Донецької області спростувала цю заяву. В листі до начальника Донецької дистанції колії від 9.11.2010 р. за підписом головного державного санітарного лікаря Донецької області читаємо: «Еквівалентні рівні шуму в нічний час доби перевищують нормативні на 5–6 дБа на території житлової забудови і на 1–3 дБа — в житлових приміщеннях».
На острові страху
«Ще рік тому територія, прилегла до наших будинків, нагадувала джунглі. Тут буяли такі чагарники, що страшно було ходити не лише вночі, а й вдень, — розповідає Інна Кирюхіна. — Жінок і дітей через зарості завжди супроводжували чоловіки. Зустрічали одне одного і вдень, і, тим більше, вночі. У посадці збиралися бомжі, п’яниці, наркомани, злодії... Одного разу, йдучи на обідню перерву (якраз отримала зарплату), якийсь зловмисник вирвав iз рук сумку з гаманцем і втік. І це — серед білого дня за кілька метрів від власної домівки! Через таке непрохане сусідство дітей боялися випускати за межі двору. Медики з місцевої лікарі й досі бояться до нас приходити».
«Добратися до наших будинків можна лише залізничним транспортом — по рейках. Автотранспорт не заїде, кругом колії. Ні швидкої викликати, ні будівельних матеріалів підвезти змоги немає. Розвантажуємо на іншому краю залізничного полотна, а потім через колії носимо вручну, — розповідає Ігор Хорошилов. — Так і вугілля для опалення осель носимо відрами, і все інше».
«На території острова навіть пожежного гідранта немає. І коли в 2000 році загорілася посадка, та ще й уночі, — всі тутешні жителі, з ліхтариками, підносили відрами воду й гасили, — згадує Ігор Хорошилов. — Є на подвір’ї криниця, але з 1993 року ніхто її не чистив, лише хлорували. Люди мали надію, що невдовзі відселять, що й обіцяли зробити після першого звернення мешканців у 2007 році. Але те невдовзі триває донині.
Ще рік тому максимальна напруга у будинках «острів’ян» ледь сягала 130 Вт. «Коли хтось із сусідів умикав телевізор, то лампочка в нашому будинку ледь жевріла», — розповідає пані Інна. Лише восени минулого року люди добилися того, щоб на території встановили трансформатор і нарешті в будинках з’явилося нормальне освітлення.
Роки поневіряння інстанціями з метою добитися хоч якоїсь допомоги не зламали надію на краще життя ще досить молодих сімейств острова. Варто зазначити, що із шести родин у трьох є діти до 10 років, в інших — до 18 років. Саме завдяки наполегливості батьків їм таки вдалося пробитися до чиновників і змусити їх почути. «Щопонеділка о 13–й годині в управлінні Донецької залізниці засідає житлова комісія, — розповідає пані Інна. — Але, мабуть, легше пробитися на прийом до Президента України, ніж до голови комісії. І все ж у вересні минулого року головний інженер Донецької залізниці Олександр Філатов зібрав начальників усіх служб і вислухав наші вимоги». Зрештою комісія прийняла протокольне рішення: оскільки коштів для відселення людей немає, то ДП «Донецька залізниця» зобов’язується відремонтувати будинки, облагородити прилеглу територію та обладнати пішохідні доріжки через колії. В облаштуванні залізничного переїзду відмовили через низку технічних проблем.
А тим часом, втративши надію на цивілізоване вирішення проблем, Інна Кирюхіна (а за її прикладом ще дві сім’ї) подала позов до суду, в якому вимагала зобов’язати Донецьку залізницю перенести залізничні колії на відстань, передбачену санітарними нормами, тобто не ближче ніж на 100 метрів від будинку по вулиці Путилівська, 166а; обладнати стаціонарний переїзд для під’їзду транспорту та пішохідні доріжки через колії; утримати з відповідача на користь позивача як моральнi збитки по 50 тисяч гривень кожному.
На позов надійшло заперечення за підписом представника ДП «Донецька залізниця» за довіреністю пана Волощука: «Вселяючись у надане службове житло, позивач знала про те, де їй доведеться жити. Судячи з усього, у позивача тоді були наміри згодом заявити дані позовні вимоги... З огляду на наведене... прошу: відмовити у задоволенні вимог позивача в повному обсязі».
І все ж Донецька залізниця пішла назустріч мешканцям острова, хоча й не вирішила основної проблеми — відселення. За словами керівника прес–служби Донецької залізниці Володимира Селіванова, будинки по вулиці Путилівській, 162а, 164а і 166а не підлягають знесенню, відповідно, відселення мешканців не передбачено. У 2009 році Донецька залізниця провела ремонтні роботи на 700 тисяч гривень вищевказаних об’єктів: утеплення фасаду пінопластом, облицювання цоколя плиткою, облаштування шиферної покрівлі, встановлення металопластикових вікон. Демонтовано старий і облаштовано новий паркан глухого типу з залізобетонних плит, облагороджено територію (проведено роботи з вирізки чагарників і підрізання дерев)», — йдеться у повідомленні прес–служби ДП «Донецька залізниця».
Справді, ремонтні роботи були виконані, однак... «Уже невдовзі після ремонту під утеплювачем знову стали репати стіни та сипатися штукатурка. Але якщо до ремонту щілини було видно, то зараз вони ховаються під утеплювачем. Кутки деяких кімнат покриваються пліснявою, заводиться грибок, — демонструє кімнатну «флору» Інна Григорівна. — Вікна на пластикові краще б не міняли. Бо до ладу будівельники їх так і не довели: минулої зими щілини доводилося затуляти подушками, ковдрами, куфайками. Дахи будинків перекрили так, що зимою на горищі було по коліна снігу. Хоча чиновники дивуються, мовляв, ми їм відремонтували оселі, а вони, невдячні, ще й базікають... Залізобетонний паркан звели, але оскільки потяги дуже близько проходять від домівок, то його захисту майже не відчувається».
А нещодавно із залізобетонних плит вистелили пішохідну доріжку в бік трамвайної зупинки, проте небезпека переходу через колії залишилася. Тут не раз траплялися трагічні випадки. Приміром, 4 листопада на цьому ж переході жінці перерізало ногу. Не дивно, що люди бояться зайвий раз долати смугу перешкод у вигляді каскаду колійних рейок.
Водночас мешканцi готові розглядати будь–які пропозиції з боку владних структур, бо собаче життя їм таки допекло. Наразі три родини із шести сподіваються відстояти конституційне право на нормальні умови життя в суді...
