Для багатьох людей, якi цiкавляться академiчним вокалом, високi голоси асоцiюються з сопрано у жiнок i лiричним тенором у чоловiкiв. Проте iснують голоси, якi їх перевищують за дiапазоном. Однак якщо найвищий жiночий голос — колоратурне сопрано — ми чули, то про контртенори ще зовсім недавно мали лише теоретичне уявлення... Вiдомого росiйського спiвака–контртенора кияни почули вперше лише у другiй половинi 90–х рокiв минулого столiття. Це був Ерiк Курмангалiєв. А на початку XXI столiття i в Українi почали з’являтися вокалiсти з таким рiдкiсним голосом.

Одного з них, Юрiя Мiненка, у столицi України вперше побачили i почули на I Мiжнародному конкурсi молодих вокалiстiв iменi Бориса Гмирi, який проводили в листопадi 2004 року. Незвичний, високий за тембром, голос Юрiя Мiненка тодi зачарував усiх, як i культура його спiву, майстерна вокальна технiка, шляхетна манера поведiнки на сценi. Тодi вiн став дипломантом, а за чотири роки столичнi меломани знову почули його голос уже як гостя, запрошеного на концерт–вiдкриття II Мiжнародного конкурсу iменi Б. Гмирi. Нещодавно Юрiй Мiненко вже втретє заспiвав на сценi Колонного залу iменi Миколи Лисенка, у черговому концертi циклу «Класика плюс», який започаткував вiдомий київський диригент Роман Кофман. У супроводi Київського камерного оркестру пiд його орудою 31–рiчний спiвак виконав п’ять арiй з опер Крiстофа Глюка, Георга Фрiдрiха Генделя, Вольфганга Амадея Моцарта, Антонiо Вiвальдi, деякi з них кияни почули вперше. Гучнi овацiї, що влаштували пiсля концерту слухачi, змусили маестро Кофмана зiграти на бiс двi п’єси, а Юрiй Мiненко подарував ще одну арiю з опери Генделя «Рінальдо».

Одразу впадає в око щорічне повищення дизайнерської та поліграфічної якості мистецьких альбомів та краєзнавчих видань. Як на мене, то на першість в останній підномінації претендують насамперед «Легендарні села України» (К.: Книга). Радує розмаїття книг про Крим — такого асортименту жодна з областей України не має. Особисто мені приємно, що Закарпаття представлене тут книгою професора Сергія Федаки «Ужгород крізь віки» (Ужгород: Патент) — навіть не знаю, хто б ще з такою любов’ю міг описати старе місто. Побільшало не просто каталогів окремих митців, а альбомів–досліджень. Книга Віти Сусак «Українські мистці Парижа. 1900–1939» (К.: Родовід; А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА) — взірцева. На жаль, мало з’являється видань з фотомистецтва, і тут буквально вразив альбом «Друге Міжнародне фотобієнале. Рівне. 2009» (Луцьк: Ініціал): шикарні майстри, класні фотографії, чудова поліграфія.