Віталій Кварцяний: Гра для мене понад усе. Решта — до лампочки

Його люблять і ненавидять однаково палко. Його прес–конференцій завжди з нетерпінням чекають журналісти. Ніхто з українських футбольних тренерів не «відзначився» такою кількістю медіа–скандалів, як Віталій Кварцяний. Безпосередній, надзвичайно емоційний і вразливий, він був і залишається таким. Не дуже зручним, бо може різати правду у вічі. Вболівальники луцької «Волині» готові вибачити Кварцу все, бо тільки він зміг втілити їхню мрію — побачити улюблену команду в прем’єр–лізі. І це Кварцові вихованці сьогодні грають за провідні українські та відомі закордонні клуби. Це він зараз став депутатом міськради від «Фронту змін», щоб змінити ставлення міста до футболу і спорту.

Я зустрілася з віце–президентом і головним тренером ФК «Волинь» Віталієм Кварцяним після 19–го туру першості України, коли команда вже пішла на зимову перерву. Перед тим він переніс зустріч, «щоб не наврочити». Бо, мовляв, як тільки після низки перемог дасть десь інтерв’ю — відразу йде смуга програшів. Наступні матчі «Волинь» справді провела успішно, тож у Віталія Володимировича був хороший настрій. Лучани ввійдуть у 2011 рік із непоганим результатом: у турнірній таблиці вони піднялися на шосту сходинку і вже претендують на потрапляння в єврокубки — це при тому, що навесні ще грали в нижчому дивізіоні. Не маючи ані достатньо часу, ані фінансів, Кварцяний зумів довести, що він може.

«Я знаю багатьох тренерів, які згоріли на тренерській лаві»

— Віталію Володимировичу, то ви справді такий забобонний?

— І не приховую цього. А що робити, коли воно так є? Ніби все добре йде, і раптом хтось нашіптує: «Алло! У вас все добре? Значить, буде погано». І стає погано.

— Ваша експресивна поведінка на полі, на післяматчевих прес–конференціях зробила вам не дуже добру славу. Ви не любите телевізійників і якось закинули їм, що якби вони хоч раз посиділи на тренерській лаві чи хоча б провели одне тренування, то по–іншому сприймали б тренерські емоції...

— Не люблю, бо лізуть із своєю камерою в душу. Свисток у руки — і дати їм лише одне тренування провести! Цього достатньо. Не зовсім просте тренування, щоб розділити команду на два склади й пограти. А самому продумати тренувальний процес, усі складові проаналізувати. І щоб потім футболісти сказали, чи компетентна ця людина у футболі чи ні. А ви ж про нас пишете, які ми погані, що ми робимо не так, які ми некультурні й неідеальні.

— Ви людина емоційна й не приховуєте цього. А якщо емоції є, вони мусять вибухнути в певний момент.

— Що природно, те не гріх. Я не можу лицемірити і йти проти себе. Хоча пробував. Не виходить.

— А може, й добре, що ви емоційний? Інакше як серце і нер­ви витримали б усю напругу тренерської праці?

— Я знаю багатьох тренерів, які згоріли на тренерській лаві. Коли працював у Польщі ще на початку 90–х, знав чудового тренера Януша Гавака. Він був людиною спокійною, не курив, випити міг, але трохи. Його команда боролася за вихід у вищу лігу. Йому стало зле під час матчу. Помер просто на лаві. Те ж саме сталося з Володимиром Ємцем, який тренував «Дніпро» і кишинівський «Ністру». Під час гри в Кишиневі він зайшов у роздягальню, стало погано і тут же помер.

— Не будемо про погане. Ліпше кричіть, вживайте перчені слівця, вихлюпуйте свої емоції — вболівальники вам усе пробачать. Як налаштовуєте себе на гру?

— Нічого особливого. У день гри із тренерами, з молоддю, яка в дублі не грала, йдемо побігати, пограти. Я чекаю на гру не як якесь важке випробування, а як задоволення. Знаю, що буде нелегко, але коли гра тільки починається, потрапляю в оцей негативний кайф. Мені це приносить масу задоволення: відчувати гру, бути з командою на полі. Може, тому мені весь час хочеться щось підказати. І часто багато чого вдається зробити саме завдяки підказкам, що допущені регламентом. Інколи футболісти не помічають цього, треба десять разів крикнути. Але поки не докричуся, то не зупинюся. Дехто навмисне відвертається, роблячи вигляд, що не чує. І такі моменти є.

Якщо підсумувати, то мені подобається отримувати задоволення від цього адреналінового процесу. Раніше якось переживав — яким люди збоку мене побачать. Краватку навіть одягав, готував костюм, переймався, як він на мені сидить. А зараз усе навпаки: ніби солідність прийшла, полисіли й посивіли ми, як кажуть, паспорт сам за себе свідчить. Але гра для мене понад усе, а решта мені до лампочки. Що про мене думають, що про мене кажуть.

Телебачення не на тому увагу фіксує. І чинить іноді не дуже порядно. Знімали — знімали, а потім фільм показали по «Футбольному уїк–енду» про мене й Максимова. Просто дурнів із нас зробили. Ми що, регламент порушили? Знімали таємно, фокусуючи увагу лише на негативі, як хтось десь плюнув чи матюкнувся. І вся Україна це побачила. І не лише Україна. Мій знайомий, який виїхав з Луцька в Німеччину, завжди з нетерпінням чекає цю програму, щоб почути щось про «Волинь». І раптом цей фільм. Вони ще й нахваляються: «О, як ми це зробили!» Так це ви собі зробили. Мені ж неприємно, бо спотворено специфіку тренерської роботи, нас, тренерів, показали суцільними негативними персонажами.

— Ваші гравці звиклися з тим, що можете вжити круте слівце? Не ображаються вже на вас?

— Думаю, що не ображаються.

«Моє життя протікає так, як передбачила на картах теща»

— На початку 90–х років довелося познайомитися з вашою тещею. Навіть матеріал писала про неї в «УМ». Дуже цікава і сильна жінка. Втративши на роботі руку, вона навіть плести навчилася. І тоді вона з такою гордістю говорила, що її зять —футбольний тренер Кварцяний. Ви, здається, тоді в Польщі працювали?

— Так, із 1990–го по 1993–й. Моя теща була чудовою людиною. Ми з нею дружили. Могли по дві–три години бесідувати на різні теми. У нас були свої секрети, які знали лише ми вдвох. Завжди підтримувала мене в усьому, горою стояла, а дочці казала: «Він знає, що робить». Мудрими своїми порадами допомагала в житті дуже багато. І часто виручала.

Ви ж знаєте, що до неї йшло багато людей, бо вміла на картах гадати. Моє життя протікає так, як вона й передбачала. Можна сказати, теща була моїм особистим психотерапевтом. Вона дуже горда жінка була. Не хотіла від нас, дітей, нічого приймати. Ще й ображалася, коли я пропонував якісь гроші. То дружина купить щось тихцем, занесе. Просила лише, щоб допоміг її дітям, і щоб Тамару, себто мою дружину, не ображав. Слово дав. І тримаю.

— Доля дружини футбольного тренера чимось схожа на долю дружин моряків. Чоловіка часто немає вдома: поїздки, збори, тренування. Вам довелося працювати у багатьох містах, три роки в Польщі. Тамара Олександрівна витримала всі ці випробування?

— Більше ніж. Я присвоїв їй звання майстра спорту по життю, по організації порядку, сімейного побуту, відповідальності. Якби не дружина, я багато чого не досягнув би. Мені Бог допоміг у цьому.

— Син ваш Дмитро працює тренером у «Волині». А внуки не хочуть у футбол?

— Вони ще маленькі: одному чотири, другому — півтора року. Старшій внучці Насті дванадцять.

«Зараз у нас уже немає вуличного футболу»

— Хто привів вас у футбол?

— Вулиця. Ми всі діти вулиці. Я виріс у центрі Луцька, на вулиці Коперника, вона була викладена бруківкою, і ми там зранку до ночі ганяли м’яча. Потім у парку зробили собі футбольне поле. Грали гумовим м’ячем із шипами, потім шкіряні з’явилися, з ніпелем, зі шнурками. А вже потім пішли угорські. Це був вищий пілотаж. Потім був Київський спортінтернат, який і зліпив з мене футболіста.

Зараз ніби все є, а діти грати у футбол не хочуть. Найбільша проблема сьогоднішнього дня — в містах зникають природні футбольні майданчики. У нас немає вуличного футболу. А як виявляти природні таланти? В Аргентині, Мексиці пустирі розчищають, де тільки можна влаштовують майданчики. У футбол там грають усі: парламентарії, президенти, навіть офіційний футбольний день є. Це четвер, здається, коли вся країна грає у футбол. У нас навпаки — намагаються закрити ці майданчики будівництвом якихось офісних приміщень, банків. Двори як такі фактично зникають. Он нещодавно у Луцьку мали будувати будинок для працівників прокуратури у дворі заселеного району. Добре, що люди піднялися вчасно і що вибори місцеві були на носі. Злякалася міська влада, будівництво начебто заборонили. Думала, а раптом ще раз виберуть?

«Хай нічого не дають, але й не заважають»

— Віталію Володимировичу, багато хто був у шоці від вашого рішення піти в політику. Але на виборчій дільниці ваше ім’я звучало як пароль: «Ну що, за Кварца?» За вас проголосувало дуже багато виборців, тепер ви депутат Луцької міської ради від «Фронту змін». Навіщо вам це?

— Може, хоч щось вдасться зробити в місті для розвитку спорту і футболу зокрема. Бо просто дивитися на все це дуже важко. Ви ж знаєте, як доводилося працювати нашому футбольному клубові при попередній міській владі. Забрали стадіон, були судові процеси, нескінченні позови. Заради чого вся ця метушня?

Директор стадіону, якого призначив мер, зник перед самою нашою грою з «Металургом» у неділю. Поїхав у відпустку. На стадіоні світла немає, підігрів перевірити не можемо, а тут ще й сніг і морози нагрянули. Ми цей день якось пережили, півдня самі чистили поле. А колишній міський голова Богдан Шиба каже: «Вам треба — ви й шукайте». Але ж ти його призначав, а не ми. Я говорив Богдану Павловичу на сесії: «Ви ворог волинського футболу». Мало того, що місто не дає на футбол ні копійки, так ще й шкодить. Хай нічого не дає, але й не заважає працювати. Як жити, як планувати підготовку команди до нового сезону, коли не знаєш, зможеш ти це зробити чи ні? Бо не знаєш, що завтра тобі витворить влада. Як можна вкладати кошти в стадіон, якісь серйозні роботи там проводити, коли не знаєш, заберуть його завтра чи не заберуть?

Ось зараз є борг за електро­енергію. Футбольний клуб начебто договір підписував із міськрадою, що ми маємо платити. Але під цим договором немає нашого підпису. Ми платимо зарплату, утримуємо спортивну споруду, а міська рада повинна була платити за комунальні послуги. Та за все доводиться розраховуватися клубові. Добре, що у «Волиньенерго» теж є фанати футболу, і нам відтермінували сплату боргу.

— Ви вже зустрічалися із новим міським головою Миколою Романюком. Є надія, що цей гордіїв вузол буде нарешті розрубано? Віддадуть стадіон в оренду клубові?

— Пропрацьовуємо поки що юридично грамотні варіанти експлуатації стадіону. Щоб, вкладаючи гроші, ми знали, що він невдовзі не потрапить у чужі руки. Через оцю невизначеність і судові позови були змушені зупинити все будівництво. Ось тут, де сидимо, торік усе пливло, текло, дах прогнив, бо зима сніжною була. Як було щось робити, коли Шиба кричить: «Це моє, я тут хазяїн». Ми всеодно ліхтарі на стадіоні поміняли, підігрів зробили, кабелі поміняли, бо хотілося, щоб футбол не вмер. А директор стадіону банки фарби не купив, щоб щось пофарбувати.

Уявіть, у міськраді був департамент у справах молоді і спорту у складі 18 чоловік. Ось куди йшли гроші, які могли б використовувати на розвиток спорту! Тому проситимемо депутатів, щоб зробити ревізію на стадіоні. Щоб знати, куди й на що йшли гроші. У місті роками нічого не робили для розвитку спорту. А діти наші ходять вулицями, п’ють пиво, курять, колються. Бігову доріжку на стадіоні, яку влада хотіла подарувати місту і в будівництво якої вгатила купу грошей, вже треба ремонтувати.

«Для мене футбол — як показник цивілізації»

— Вас у Луцьку називають футбольною легендою, фани пишаються вами. Але доля тренерів незавидна: поки ти виграєш — тебе на руках носять, варто програти — готові розмазати по стіні…

— На жаль, ми не завжди можемо виправдати цю любов і радувати свого глядача. Немає стабільних умов для результативної роботи. Від команди можна вимагати, коли їй дали всі можливості, а вона не зробила. А нам доводиться все на жилах витягувати. Щоб не було соромно, щоб довести, що Волинь теж може бути серйозним конкурентом, не гіршою на тлі інших областей.

Нашим уболівальникам подобається, коли ми виграємо. Але невже тільки нам має бути соромно за такий стадіон, коли сюди приїжджають грати «Динамо» чи «Шахтар» і бачать оцей недобудований фасад? Луцьку теж має бути соромно і меру. Про місто починають забувати, коли воно не звучить. На олімпіадах із математики, на художніх конкурсах і мистецьких імпрезах. Ось нещодавно волинський марафонець друге місце на чемпіонаті світу завоював. Голубинський, здається. Він прославив Волинь на цілий світ. Тепер влада повинна йому квартиру дати, машину купити, побутову техніку подарувати, дати безкоштовне харчування в якомусь кафе чи закріпити за куркульською сім’єю, щоб гарно годували. Щоб цей хлопець наступного року поїхав і завоював перше місце. Я так це розумію.

— Наскільки я знаю, і в радянські часи влада теж не дуже переймалася проблемами волинського футболу...

— У радянські часи знаєте, які були орієнтири? Якщо Рівне зайняло 20–те місце, а ми — 19–те, — то вже успіх. Аби ліпше за сусідів. Я ні від тієї влади нічого не отримав, ні від цієї. Не ходив, нічого не просив. Казали, напиши заяву на земельну ділянку, ніби ж не останній чоловік у місті. Принципово не написав. Знайшов за оголошенням і купив. Так і стоїть та ділянка, нема коли займатися нею. Тому я маю моральне право від цієї влади вимагати не для себе, а для команди, для футболу.

Для мене футбол — як показник цивілізації. Коли проїжджаю Рівненщиною, де команда («Верес») ледве дихає десь у другій лізі, мені здається, що тут життя взагалі немає. Так само у Хмельницькій, Житомирській областях. Є машини, автобуси, тролейбуси, базари працюють, люди бігають. Та вони видаються інопланетянами, бо футболу там немає! А Волинь — над ними. Хай залишимося на одній картоплі, але в нас футбол не помер. І маленька Волинь на всій Західній Україні разом із Львовом — у лідерах, хоч наші можливості із львівськими не порівняєш. Там місто віддало Димінському (президенту ФК «Карпати») стадіон за гривню, базу безкоштовно у Брюховичах. Тобто є якесь розуміння. На Волині ж не те що не дають нічого, а роблять усе, щоб не було. Ще й силові структури лізуть, бо у футболі ходять гроші, а їм з того нічого не перепадає. Хто в Україні знає волинських прокурорів, податківців? Ніхто. Їх злить, напевне, що наших футболістів знають, і тренерів. Хоч, може, це не скромно, але факт.

— Футбольний клуб «Волинь» має фінансові проблеми. На одній із прес–конференцій прокурор області навіть радив футболістам страйкувати, аби вибити із засновників зарплатню...

— У нас ніколи в частині фінансів не було солодко. Було помірне тепло, якщо можна так сказати. Із фінансами у нас поки що картина не чітка. Це все просто розшифровується. Команда їздить на ігри, у нас є футболісти, й не лише українські. Значить, якимсь чином керівництво клубу їх заохочує. У нас чотири футбольні поля, робітники доглядають за ними, косять, каткують, сіють траву, шипують. Усього шість полів, ми будуємо їх в Дачному, і вже два роки нам не дають добудувати їх для бази, для школи «Феміда інтер» (це футбольна школа ФК «Волинь»). У нас у клубі — майже 650 чоловік, з них 400 — дітей. Їх треба нагодувати, одягнути, взути, вивезти на змагання, оплатити працю 25 тренерів, соціальні питання якісь вирішувати. Футбол — не дешеве задоволення. У нормальних країнах гроші на розвиток дитячого футболу виділяє держава. У нас же намагаються пресувати тих, хто вкладає в це свої гроші. Чомусь мiсцевi депутати не закладають у бюджет кошти на розвиток дитячого спорту. А треба було б у кожному районному центрі, у кожному місті такі кошти знаходити. Як знаходять у Білорусі. У нас же самі не дають, так ще й лізуть і заважають! Узагалі дика країна.

«Не треба футболістам так багато платити»

— Після матчу з «Дніпром» ви на прес–конференції сказали, що якби «Волинь» мала хоча б половину фінансування «Дніпра», то грала б у Лізі чемпіонів...

— Мене запитали, я відповів. Якби нам дали б половину того, що має «Дніпро», ми б вирішили питання із запасом. Ви мені гроші й завдання, а я виконую. Я сказав, що за 20 мільйонів готовий це зробити. Все це, звичайно, умовно, бо треба сісти, добре все прорахувати. Треба трохи часу, щоб підібрати команду, яка хотіла б цього теж.

Я вважаю, що не треба футболістам так багато платити. Можна відкоригувати контракти так, щоб гравці отримували не мало, але й зайвого їм не давати. Великі гроші деформують поняття професіоналізму, спотворюють ставлення до справи. Футболісти не горять бажанням стати над собою, тому що вони піднялися над усіма своєю зар­платою.

— А як же матеріальний стимул? Ви його заперечуєте?

— Не зовсім так. У нас є своя стеля преміальних. Хтось може грати за 20 тисяч гривень, а хтось — за дві. Свій хліб треба заробляти чесно. Щоб футболісти не велися на якісь ліві гроші, у команді має бути довіра.

Дякувати, сьогодні в Україні практично немає договірних матчів. На 99 відсотків тема договірних матчів в Україні зникла. Футболісти не ризикують продаватися за гроші, вони працюють на своє добре ім’я та авторитет, які дозволять їм заробити гідні гроші у нормальних командах. А якщо він раз–два проколовся, то його нікуди вже не візьмуть.

За своїх хлопців я абсолютно спокійний. Знаю, що ніхто не піде проти тренерів, президента і своєї совісті. Не знаю, що там у «Металіста» з «Карпатами» було, не бачив, не чув, нічого не читаю на цю тему.

— Як удалося досягти такої взаємодовіри у вашій команді?

— Це саморегулюється у процесі тренувальної роботи, під час спілкування. Ми маємо час для спілкування, бо їздимо на ігри поїздами, автобусами. Літаками не літаємо, як наші футбольні метри. Якщо граємо в Донецьку чи в Кривому Розі — це чотири доби в дорозі. Встигаємо наспілкуватися.

— У вас були пропозиції від інших команд, мабуть, привабливі в матеріальному плані. Чому не відважилися змінити футбольну прописку?

— Мені до лампочки, скільки я отримуватиму — п’ять тисяч чи 50, 15 чи одну тисячу. Я мав багато пропозицій у житті, але ніколи за гроші не йшов. Мені цікаво, щоб тут було, у Луцьку. І хочеться постійно доводити: «Давайте в Луцьку зробимо». І якби хоч не заважали, а то так затискають у клітку й потирають руки, що цього разу в них нічого не вийде. А все одно виходить. І ми знову вийдемо на стабільну ситуацію, я впевнений. Часи були різні, примудрялися виживати, як могли. То продавали якогось гравця й на ці гроші жили по три місяці.

Дехто дивується, навіщо тому Столяру (президент ФК «Волинь». — Авт.) ці проблеми. Окрім футболу, штангістів волинських підтримує. А це 15—16 спортсменів, їх треба погодувати щодня, одягнути, на чемпіонат Європи відправити. Боксерам допомагали, баскетбол організували, інвалідам допомагали. Виходить, за моє жито мене й бито? Людина бере кредити, виробництво запускає — так перевірки туди наїхали, ще не встиг запрацювати. І ми знову вийдемо на стабільну ситуацію, я впевнений.

— Щиро цього бажаємо «Волині».

ДОСЬЄ «УМ»

Віталій Кварцяний

Головний тренер та віце–президент ФК «Волинь» (Луцьк)

Народився 19 липня 1953 р. у Луцьку.

Як футболіст виступав за команди СКА (Чита), «Торпедо» і «Прилад» (Луцьк), молодіжну збірну УРСР.

Як головний тренер очолював клуби «Островія» (Польща), «Поділля» (Хмельницький), «Підшипник» (Луцьк), працював у тренерських штабах команд «Прилад», «Металург» (Запоріжжя). На чолi Волинi — 1984—1990 (у т.ч. як «Торпедо» (Луцьк)), 1994—1996 та з 2001 р.

Закінчив Вищу школу тренерів у Києві. Заслужений тренер України.

Одружений, виховав сина.