Братва Самуїла,

На сайтах електронних видань в українському інформаційному просторі з літа минулого року зашурхотіли меморандуми, звернення, оцінки, в яких задзвеніло «найправдивіше» слово святих отців проголошеної, але ніде ніким не зареєстрованої нової течії віри — Української правовірної греко–католицької церкви (УП ГКЦ). Нововірці б’ють чолом, що вони відділилися від єретичної, як вони стверджують, течії Української греко–католицької церкви, очолюваної Любомиром Гузаром, що дістався до влади в УГКЦ разом із групою американців і людей із Заходу, які мали такого ж духа апостазії. Як бачимо, дух релігійних неофітів, невідомо де і ким висвячених, та створений ними «правовірний Синод» воскресають у велемовних полеміках. Вони не хочуть фальшивої єдності, бо це є зрадою християнської віри «з причини єресей» кардинала Любомира Гузара і обраної ним ієрархії. Їхні «божественні» мотиви монологів завзято «гуляють» в інтернет–виданнях, наприклад, у таких одіозних, як «Русскоязычная Украина» тощо.

Дещо дивує, що серед цих «активістів–борців» із кардиналом Любомиром Гузаром за українську паству фігурують словак Самуїл Обергаусер, чехи Ілля Догнал та Методій Шпіржік, українець Маркіян Гітюк із польським релігійним вишколом. Проте не може не насторожувати й інше: активність новонавернених «загорілася» саме з приходом до патріаршого престолу російської православної церкви Московського патріархату владики Кирила. Відомо, що до інтронізації він тривалий час був головою синодального відділу зовнішніх церковних зв’язків. Тобто очолював церковну дипломатію. Точніше, просував московську релігійну ідеологію в «російський світ православ’я». Тоді йому дорікали за слабку дипломатичну роботу на українському напрямку, хоч він нібито і виступав за православно–католицький діалог. То чи не є діяльність новоствореної УП ГКЦ наслідком «вирівнювання» московського впливу на українському напрямку?

«Клони» проти гендеру

Що ж несе в світ правовір’я цей, схоже на все, політичний «клон» — УП ГКЦ? Єпископський квартет звучить дещо не релігійно, коли декларує: «ЄС замість практичної допомоги в економічній галузі нав’язує українцям антиморальну гомосексуальну ідеологію, поєднану з т. зв. гендерною рівністю. Плодом є моральний розклад особистості, сім’ї і народу...» Тобто вони покликані не лише молитися, а й «заробляти авторитет» в української греко–католицької громади. Отаборившись у Підгірцях, що поблизу Львова, вони пишуть і пишуть. Так, у листах до президентів України і Росії Віктора Януковича та Дмитра Медведєва, православних єпископів України і Росії, депутатів Верховної Ради України і депутатів російської Думи псевдоцерковні гречкосії, підмінюючи поняття, оголосили «хрестовий похід» проти... гендерної політики в нашій державі.

Якщо Європейський союз і справді нав’язує українцям таке зло, то чому нібито українські єпископи звертаються по допомогу і до президента Росії, депутатів російської Думи та православних єпископів Росії, котрі з католиками не хочуть мати нічого спільного? Невже «звітують» у такий публіцистичний спосіб перед «старшим братом» про свою організовану діяльність із розколу української греко–католицької церкви (УГКЦ)? Правда, з українською мовою у преподобних отців чомусь не все гаразд, бо плутають моральне розтління із моральним розкладом.

Можна хіба що поспівчувати цим першопрохідцям, які прийшли в Україну, щоб боротися «з моральним розкладом особистості, сім’ї та нашого народу». Так, дійсно, тут особливо важливо не помилитися народом — бо ж у своїх країнах, слід сподіватися, вони вже навели лад у цьому питанні. Чи й там правовірці називають протиприродною ідеологію гендерної рівності, яка, мовляв, має ті самі філософські та ідеологічні корені, що й ідеологія нацизму. Можливо, за провокаторськими ігрищами Самуїл із братвою не мали часу поцікавитись, що таке гендерна політика?

У Державній програмі з утвердження гендерної рівності (2005—2010) написано, що саме наша Українська держава вважає суспільними гендерними труднощами, яким вона береться запобігти. Програма вказує, що гендерні розриви (різниця між становищем жіночої і чоловічої частини населення з кожного окремого питання) спостерігаються у таких речах, як: тривалість життя (тривалість життя у чоловіків на 10—12 років менша, ніж у жінок, а 40% чоловіків не доживають до пенсійного віку; середня тривалість життя українок з 1990–го також скоротилась на 3 роки, з 75 до 72); смертність (у віці 30—40 років чоловіків вмирає в чотири рази більше, ніж жінок); фемінізація бідності (на тлі загального збідніння жіноча частина населення бідніша за чоловічу); міграція за кордон (українки дітородного віку значно переважають серед трудових мігрантів); дітонародження (на кожну жінку дітородного віку в 1999–му до 1.2 дитини у 2005–му); старішання населення, серед якого поступово починають переважати бідні жінки похилого віку; доступ до майна і власності (велика власність стовідсотково належить чоловікам і 4/5 середнього та малого бізнесу), що стає причиною малої участі жінок у системі прийняття рішень. Так само гендерні розриви відзначають у заробітній платні, пенсійному забезпеченні, затратах фізичних сил і часу в домашньому господарстві, наявності вільного часу, протиправній поведінці тощо.

Ось що є підставою для державної уваги і змістом її гендерної політики. Однак це байдуже облаченим у ряси одіозним словако–чехо–полякам. Вони тлумачать гендерну рівність, м’яко кажучи, хворобливо. І під вигадані «святими» отцями злочини вже є в них злочинна «модель» гендеризму, яка чого тільки не передбачає — від «узаконення пропаганди гомосексуалізму в освіті, культурі і мас–медіа» і до узаконення гомофобії, яка карає батьків, коли ті не оберігали дітей від гомосексуальної пропаганди...»

«Грiшнi» закони

І, на їхнє переконання, винне в пропагуванні моделей гендерної рівності національне та глобальне законодавство, яке є неприхованим злом. Ці релігійні неофіти зумисне плутають якусь тільки їм чотирьом відому чистоту віри із чистотою осмисленого людського співжиття в соціальній рівності. Певно, при­їжджій братві ще не вдалося ознайомитися з українською Конституцією, яка гарантує «рівність прав жінки і чоловіка».

Але приїжджі псевдоотці б’ють на сполох, мовляв, гендер — видумування штучної рівності! Абсурд — несправедливість! Фізично жінка не має стільки сили, щоб бути шахтарем або працювати на будівництві, на металургійних заводах та займатися важкою чоловічою роботою. Справедливо, що за важку роботу є вища заробітна плата. Тим більше — батько завжди утримував сім’ю. Що стосується політики, то яка рівність? Жінка, яка має здібності, може працювати в політиці, але ж природні схильності до політики мають, швидше, чоловіки. Було б нерозумним, аби чоловіки, згідно з правилами гендерної рівності, працювали в садочках, були швеями, перукарями, піклувалися про домашній побут і т. д... Ці абсурди були пропхані в ЄС з явною метою знищити моральні та духовні цінності... І так далі й тому подібне протягують у своїй правовірній філософії та чистій вірі засновники УП ГКЦ.

Несправедливе, нерозумне, абсурд — аргументи «єпископів» новопосталої «церкви».

Такі заяви і провокації викликають чимало запитань в широкої української громадськості, зокрема такі: кому вигідно, аби комплекс соціальних проблем в українському суспільстві, в тому числі — гендерних, зумисне ігнорувався та не розв’язувався? Кому потрібне оце бездумне руйнування соціальних (гендерних) відносин, які держава тільки–тільки розпочала з’ясовувати та розробляти засоби впливу на них; чи допустить держава, передовсім в особі гаранта Конституції України, це цинічне знущання над її законами і суспільством.

Ми поставили ці та інші запитання зі всього спектру зазначеної проблематики директору Київського інституту гендерних досліджень, кандидату філософських наук Марфі Скорик.

— Чому зараз з’явилися ентузіасти–правовірці на західних теренах, щоб допомагати утверджуватися Московському патріархату?

— Звичайно, українське суспільство уже не раз спостерігало подібні технології «розколу» — на прикладі політичних партій, щоправда. Немає нічого дивного, що ці ж перевірені засоби поширюють і на церкву, цього разу спрямовуючи проти Любомира Гузара. Ймовірно, святість церкви і повага до почуттів християн, її вірників, не належить до професійних чеснот цих спеціалістів.

Одне очевидно: йдеться про спробу дискредитувати державну політику і діяльність центральних органів нашої влади іноземними, принаймні за похо­дженням, громадянами. Їхні заяви також дискредитують і християнські конфесії, впливові в Україні, адже широкому загалу не відомо, що ці люди («підгорецькі отці») виключені зі спільноти вірних Католицької церкви, а їхній організації — «церкві» УПГКЦ — Мін’юст відмовив у реєстрації.

— Чому держава не реагує на такі прояви, пов’язані з внесенням у суспільство напруги, й якою має ця реакція бути?

— Наскільки мені відомо, на це «звернення» зреагувала експертна рада з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі при Міні­стерстві України у справах сім’ї, молоді та спорту. Експерти вказували, що в заяві–скарзі нормативно–правові акти з питань забезпечення гендерної рівності наводяться довільно, низка їх просто замовчується, а дані не підтверджені чи перекручені, не відповідають змісту. В Україні не розробляли жодної гендер–гей політики, не існує проектів законів про розширення прав сексуальних меншин (нормативна база та проекти всіх законів містяться на сайті міністерства). Не планується також і введення гомодиктатури (що б це не означало). Так само не планується прийняття «карних законів про т.зв. гомофобію»... Виникає інше запитання: чи є у цій заяві хоч щось, окрім брехні?

— Які можуть бути наслідки дій цих розкольників?

— Однозначно гострою буде — вже є! — реакція громадськості. Не думаю, що християни, незалежно від конфесій, схвально поставляться до того, що кілька підбурювачів іноземного походження псевдохристиянською риторикою отак компрометують церкву — шановану в Україні соціальну інституцію.

Впевнена у негативній реакції жіночих організацій, яких в Україні понад 700 і які практично «вивозять на собі» цілий спектр гострих соціальних проблем (допомогу дітям, допомогу сім’ям, протидію домашньому насильству, протидію торгівлі людьми), особливо у регіонах. Бо такі заяви є по суті грубим наклепом. Так, 10 листопада ц.р. мережевий інформресурс «Політикантроп» опублікував статтю про те, що думають про них представниці громадських організацій Львівщини.

Не мовчатимуть й інші громадські організації. Адже такі заяви спрямовані на дестабілізацію суспільства у вкрай важливих сферах, зачіпають за живе кожного — і чоловіка, і жінку, для кого родинні цінності не є розмінною монетою у грубому політичному торзі. Не залишать таких заяв без реагування й фахівці, які формують в Україні гендерну політику і яких можна розглядати як таких, хто постраждав від цього відвертого наклепу...

Михайло СТАРОРЯБИНСЬКИЙ