Рука Маслака

У житті кожного журналіста трапляються історії, які безпосередньо не стосуються спорту і про які начебто недоречно писати у звітах чи репортажах, але вони залишають у пам’яті глибший слід, ніж події на стадіонах. Час від часу, коли з’являється привід, вони згадуються. Почувши минулої неділі про смерть Володимира Маслаченка, дістав альбом зі спортивними фото, знайшов одне, на якому стою поруч із видатним воротарем і коментатором та двома колегами–журналістами. У пам’яті спливло знайомство з Микитовичем і пов’язана з ним історія одного матчу.

У 2001 році я вчився в аспірантурі Карловського університету в Чехії й водночас писав у російську газету «Спорт–експрес». 12 вересня того року празька «Спарта» мала приймати в Лізі чемпіонів московський «Спартак», тож до чеської столиці приїхала чимала делегація журналістів із Росії. Двох колег по «Спорт–експресу», Олексія Матвєєва та Ігоря Рабінера, я зустрів на стадіоні «Летна» в компанії Володимира Маслаченка — тоді провідного коментатора телекомпанії НТВ. Звісно, хлопці познайомили мене з відомою особою, уродженцем Дніпропетровщини. І хоча ми спілкувалися російською, він уже з перших слів за вимовою впізнав у мені земляка. У таких випадках Маслаченко полюбляв вставити фразу українською — не обійшлося й тоді без «здоровенькі були». Маслак, як по–панібратськи називали його між собою журналісти, вразив своєю простотою і якоюсь молодецькою завзятістю, азартом. Та найбільше запам’яталося його рукостискання — то була велика рука справжнього воротаря, в долоні якої моя долоня наче заховалася.

За «Спартак» я ніколи не вболівав — радше, навпаки. Але Маслаченку нічого не сказав. Бо Володимир Микитович і сам любив «виступати» — то розповідав, що він тотальний футбол ледь не раніше за голландців і Лобановського придумав, то як він першим із воротарів навчився вибивати м’яч кулаком...

Того ж дня мене запросили у готельний номер до головного тренера москвичів Олега Романцева. Як виявилося, він захотів послухати враження журналіста, котрий бачив усі матчі «Спарти» в сезоні. Чесно кажучи, я був трохи шокований, що звернулися до моїх послуг, адже ще ніколи не спілкувався особисто з тренером такого рівня. Очевидно, Романцев вирішив, що додаткове джерело інформації зайвим не буде. Мене він вислухав, практично не перебиваючи, лише наприкінці поставив кілька запитань і подякував.

Після чого я забрав Льоху Матвєєва ночувати до себе в гуртожиток, бо він вирішив зекономити газеті гроші на готелі, а в нас знайшлася вільна кімната. Цікаво, що й до Праги він прилетів не за редакційні кошти — потрапив до числа тих, кого привіз клуб. А от Рабінера в «Спартаку» не любили, і він діставався окремим шляхом. Тодішній другий тренер москвичів В’ячеслав Грозний одного разу ледь не кинувся бити невисокого Ігорька, але обмежився обіцянками дати по припірках згодом — причому «за справу». Під цим розумілися публікації в «СЕ», які Грозному не подобалися.

А матч «Спарта» — «Спартак» тоді... не відбувся, бо в США сталися терористичні акти 11 вересня і УЄФА вирішила вшанувати загиблих перенесенням зустрічей на жовтень. За місяць чехи, котрі буксували на старті сезону, набрали форму і переграли москвичів — 2:0. Другий раз Романцев мене до себе вже не запрошував. Може, даремно?