Сумне Новоріччя Костянтина Коваленка. (Фото з родинного архіву Коваленків.)
Рядки міліцейської хроніки не вирізняли цей випадок серед звичайнісінької «битовухи». У новорічну ніч на 1 січня 2008 року 29–річний мешканець квартири на третьому поверсі будинку в центрі Полтави взяв свій офіційно зареєстрований «травматичний» пістолет Макарова, споряджений 9–міліметровими гумовими кулями, піднявся на поверх вище і, коли 24–річний господар горішньої квартири відчинив двері, вистрелив... Куля влучила у третій палець правої ноги сусіда й розтрощила кістку, внаслідок чого лікарям довелося ампутувати більшу частину пальця. Відтоді минуло вже майже 3 роки. То чому ж крапки над «і» в цій сумній новорічній історії не розставлені навіть сьогодні?
«Ворошиловським стрільцем» виявився депутат Полтавської міськради від БЮТ Руслан Кривчун. Хоча у місті його знали передовсім як зятя й водночас офіційного помічника–консультанта нардепа–БЮТівця, власника «козирної» нерухомості в центрі Полтави Володимира Левцуна. До БЮТівського списку кандидатів у депутати міськради попереднього скликання пана Руслана делегувала Українська соціал–демократична партія, одним із фундаторів якої свого часу був пан Левцун, засновуючи її разом iз нинішнім Головою Верховного Суду Василем Онопенком (полтавські ЗМІ неодноразово називали Володимира Івановича ще й кумом керівника ВСУ).
А живою мішенню став полтавський підприємець Костянтин Коваленко. Майже одразу після інциденту Руслан Кривчун поїхав до столиці, де прописаний тесть, й уже значно пізніше зателефонував звідти в редакцію однієї з полтавських газет, щоб викласти власну версію конфлікту. За його словами, згадані сусіди, що мешкали якраз над квартирою депутата, в ту новорічну ніч разом зі своїми друзями влаштували нестерпну для вух і психіки сина віком 1 рік і 2 місяці гулянку. Малюк, зрозуміло, прокинувся і постійно плакав. Тож, аби вберегти його здоров’я, депутат міськради близько першої години ночі викликав міліцію.
Та коли міліціонери пішли, «там, нагорі» продовжили гуляти ще гучніше... Тоді вже турботливий тато не витримав і взявся за пістолет. Коли двері «галасливої» квартири відчинили, депутат побачив перед собою «велику компанію молодих людей», які ображали його «нецензурною лайкою», погрожували «негайною фізичною розправою».
«З метою недопущення фізичної розправи наді мною я зробив усне попередження «Не підходьте!», яке вони проігнорували, — напише пізніше у своїх поясненнях Кривчун. — І тільки після цього я зробив два попереджувальні постріли вгору, та Коваленко і його друзі продовжували наближатися до мене з явним наміром застосувати фізичне насилля. Тоді я вирішив здійснити попереджувальний постріл у підлогу перед собою зі словами «Не підходьте!». Але в цей час, ігноруючи мої попередження, Коваленко зробив різкий крок у моєму напрямку, і гумова куля від попереджувального пострілу в підлогу випадково влучила в кінчик пальця на його нозі». Все те, за словами пана Руслана, відбувалося на сходинковому майданчику четвертого поверху.
Ще під час слідства наведені вище твердження зятя на прес–конференції в Полтаві майже дослівно повторив його тесть, народний депутат України Володимир Левцун. Щоправда, оперував при цьому вже не кулею, а «кулькою». Подальші ж пояснення самого Руслана Кривчуна тільки згущували фарби. Якщо у письмовому свідченні міліції одразу після пострілів ідеться фактично лише про гучну музику, то далі, у розповідях під час слідства та суду, з’являються «дикі танці», «тваринні крики типу «гоп–гоп», умисні синхронні «стрибки», від яких унизу нлюстра гойдалася та «дрижало дитяче ліжко»...
А ще — «п’яні молодчики», «розлючена орава», «п’яні хулігани, які розперезалися», «агресивна компанія», від дій і галасу якої дружині Руслана з однорічним сином довелося «півночі переховуватися в туалеті», де найтихіше. Та, зрештою, й це не врятувало: невдовзі лікарі зафіксували у малюка певні розлади здоров’я, що сьогодні позначаються затримками у розвитку мовлення. «По таких сусідах не те що гумовими — справжніми кулями з автомата стріляти треба!» — вигукне обурений читач. Та чи влучить у ціль?
— Щоб не відповідати за скоєне, мій сусід використовує принцип: чим більша брехня, тим більше сподівань, що в неї повірять, — каже потерпілий Костянтин Коваленко. — На ту зустріч Нового року ми з дружиною запросили п’ятьох друзів, серед яких було двоє дівчат. Накрили стіл, увімкнули телевізор. Найвищу гучність зробити ніяк не могли, бо ж постійно спілкувалися між собою. По хаті літати ще не навчилися — звичайно, ходили на кухню за стравами, виходили покурити, та фактично й не танцювали. Спиртного випили мізер, тільки «для годиться». Після першої години ночі до нашої квартири зайшли двоє міліціонерів, яким поскаржився на «шум» сусід знизу Кривчун. Однак вони нам сказали, що були вже в нього, потім постояли біля наших дверей, та ніякого «зайвого» шуму не чули, підстав для складання адмінпротоколу не було. А вже приблизно о четвертiй ранку прийшов сам Кривчун. Спочатку він гамселив у двері й, очевидно, руків’ям пістолета розбив дверне вічко. Відчинивши двері, я побачив перед собою сусіда, який без жодного слова фактично з порога вистрелив мені в ногу.
— Коли мій чоловік зігнувся і закричав од болю, одразу ж побігла до нього, — пригадує Олена Коваленко. — У поспіху не звернула увагу на те, що Руслан піднімає пістолет для другого пострілу. На щастя, встиг відреагувати тоді наш гість, колишній міліціонер Олег Тищенко. Саме він підскочив і виштовхнув мене із зони вогню — з коридора у спальню. Практично одразу після того пролунав ще один постріл — куля від нього зробила вм’ятину в стіні нашої квартири на відстані 95 сантиметрів од підлоги. Тож, якби не Олег, та куля влучила б мені в живіт... Зі спальні мерщій повернулася до чоловіка й нагнулася до його рани, з якої юшила кров. Тоді вже над нашими головами пролунав третій, останній постріл. Ця куля влучила в гіпсокартонну арку і застрягла в ній. Після цього Руслан розвернувся і мовчки пішов додому, а ми викликали «швидку» та міліцію.
Цей виклад Коваленками обставин події підтвердили п’ятеро їхніх гостей. Як одразу після інциденту, так і згодом, під час слідства та суду. До речі, всіх без винятку «п’яних хуліганів», які зустрічали Новий рік у згаданій квартирі, під ранок перевірили на вміст алкоголю в крові. З усієї компанії лише один чоловік мав легкий ступінь сп’яніння — решта виявилися тверезими! При цьому міліцейський «опер» Юрій Пахомов, який у ту ніч перевіряв скаргу депутата міськради на «шум» у квартирі сусідів, в офіційному поясненні написав: «На час мого перебування у квартирі заявника ніякого стороннього шуму з квартири, розташованої зверху, я не чув». Аналогічні пояснення дав і його напарник, слідчий Дмитро Шостя.
Водночас ніхто з правоохоронців та лікарів, які піднімалися у квартиру Коваленків одразу після пострілів, не помітили слідів крові з рани потерпілого на сходинковому майданчику. Кров була тільки всередині помешкання! Там само, у внутрішній стіні й над аркою, вони бачили зовсім свіжі «мітки» від пострілів, підібрали дві гумові кулі (третю витягли з арки пізніше) тощо. 10 січня 2008 року прокурор області Віктор Войцишен порушив проти Руслана Кривчуна кримінальну справу за ознаками злочину, визначеного ч. 1 ст. 122 (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження). А 18 січня з підозрюваного, котрий нарешті повернувся з Києва, взяли підписку про невиїзд.
Саме він одразу почав «бомбардувати» Октябрський райсуд Полтави скаргами на незаконність порушеної проти нього кримінальної справи, а значить, і безпідставність слідства. І — о диво! — райсуд без будь–яких спроб розібратися в обставинах справи по суті тричі поспіль (!) скасовував постанови прокурора області та виконувача його обов’язкiв i відмовляв у порушенні кримінальної справи. Згадані вердикти послідовно, один за одним, скасував Апеляційний суд Полтавської області. Однак той «судовий футбол» офіційно зупиняв, власне, затримував слідство, яке вели співробітники Октябрського райвідділу міліції, на місяці... Зрештою, слідство за цією справою розтяглось аж на рік!
Для сім’ї Коваленків він став воістину пекельним. Не лише тому, що Костянтину досить тривалий час довелося заліковувати рану. Невдовзі після того, як райсуд уперше скасував постанову про порушення кримінальної справи, до нього «з привітом» навідалися двоє молодиків: мовляв, справу закрито — «сиди і не рипайся», бо буде гірше... Такі погрози повторювалися, тож підприємець звернувся до міліції. Однак шукати нахаб, здається, ніхто й не збирався.
А 12 жовтня 2008 року до їхнього сімейного фотосалону «Коніка» (він розташований на першому поверсі того ж таки будинку, де живуть Коваленки) зайшли четверо молодиків спортивного вигляду. І, як кажуть, із порога загорнутими у газети металевими прутами почали трощити вітрини, прилавки, дороге комп’ютерне обладнання, жорстоко бити трьох працівників салону. Найбільше дісталося матері Коваленка — обличчя немолодої жінки бандюки перетворили на суцільний синець із кривавими «мітками», завдавши тілесних ушкоджень середньої тяжкості.
Оскільки Костянтина в той час у салоні не було, нападники, вочевидь, помилково «пізнали» його в єдиному представникові сильної статі — продавцеві. Б’ючи того як «Костю», примовляли: оце тобі «за ті 100 тисяч». «Якраз тоді, під час слідства, я заявив про цивільний позов на відшкодування Кривчуном завданої мені моральної та матеріальної шкоди, — пригадує Костянтин Коваленко. — Її суму оцінював у 100 тисяч гривень. То звідки б могли дізнатися про неї «звичайні» бандити?»
Попри те що тоді також практично одразу викликали міліцію, було порушено кримінальну справу, злочинців–нападників шукають і досі... При цьому тільки прямих матеріальних збитків їхньому фотосалону було завдано на 300 тисяч гривень. Після того бандитського погрому фотосправу родині Коваленків довелося взагалі залишити і перепрофілювати свій бізнес. Руслан Кривчун, звісно, категорично заперечує будь–яку власну причетність до того нападу, припускаючи, що то могли бути витівки конкурентів підприємця або навіть... інсценізація нападу самими Коваленками.
Перше слухання справи в Октябрському райсуді тривало майже рік. За цей час у міліцейському райвідділі навіть встигли «загубити» речові докази — 2 кулі і 3 гільзи. Зрештою, сторони та їхні представники прийшли на оголошення вироку і почули про... повернення справи на додаткове розслідування. Після нього її передали іншому судді й слухання почалися спочатку. За місяць до третьої (!) «річниці» події вони начебто дійшли до фіналу, та нема жодних гарантій, що не знайдеться нових «зачіпок» для наступних дорозслідувань...
При цьому порушену проти нього кримінальну справу пан Руслан продовжує називати «сфальсифікованою», дії слідчого та експертів — непрофесійними та упередженими. Саме тому він наполягав на проведенні ще однієї судово–медичної та вже третьої (!) балістичної експертиз. Навіщо? А щоб, скажімо, з’ясувати, чи міг хірург обійтися без ампутації розтрощеної пострілом фаланги пальця, і чому гумова куля, застрягши в гіпсокартонній арці, набула іншого кольору...
— Подібні закиди, як і оті «страшилки» про новорічний «шабаш» у квартирі сусідів, вважаю лише способом захисту підсудного, — зазначив представник потерпілого в суді, правозахисник Анатолій Банний. — Зрозуміле його прагнення за будь–яку ціну наблизити власну версію інциденту до «меж необхідної оборони» з відповідним уникненням відповідальності. Але ж та версія не узгоджується з реальними обставинами події та зібраними під час слідства доказами. Попри те, що слідству обвинувачений не сприяв.
Руслан Кривчун під час слідства справді відмовився, скажімо, від відтворення обставин події, маючи на те повне право. Зрештою, таке відтворення за участю депутата на сходинковому майданчику перед квартирою Коваленків таки відбулося. Та тільки за наполяганням судді більш ніж через два роки (!) після пострілів. «До квартири Коваленка я під час тих подій не заходив і постріли у квартиру та в її приміщення не проводив, а зробив тільки 2 постріли у стелю на сходинковому майданчику біля квартири №34 та один постріл під ноги між собою та Коваленком К. К.», — повторив він тоді. При цьому визнав, що слідів куль, які трощать кістку, на стелі «не видно, так як у під’їзді було проведено після тих подій косметичний ремонт». А хто ж «заніс» у квартиру Коваленків іншу «косметику» — найвиразніші сліди від двох куль і, зрештою, самі кулі, вилучені правоохоронцями? Мабуть, дух святий...
Подібних «незістиковок» у версії підсудного більш ніж достатньо. Бо ж по «гарячих» слідах стрілянини пан Руслан свідчив, що сам вирішив не заспокоювати «неадекватних» людей із сусідньої квартири — тому викликав міліцію. Пізніше ж раптом «згадав», нібито ще перед візитом міліціонерів особисто заходив до тієї квартири й просив тиші. Так само спочатку говорив про перший «попереджувальний» постріл у підлогу, а потім він, за словами депутата, став третім, останнім...
Зрештою, про які «попереджувальні» постріли у стелю й підлогу сходинкового майданчика йдеться, коли кожен такий постріл «зупиняє» бетонна плита перекриття зверху й кахляна основа знизу з неодмінним рикошетом гумової кулі комусь із «розлюченого натовпу» чи й самому стрільцю в голову або інші життєво важливі органи? Тим паче що мінімальна допустима дальність стрільби по живій цілі для пістолета цієї марки становить 3,5 метра. В ногу ж стріляли майже впритул...
Зрештою, чи є логіка в тому, щоб, «воюючи» за тишу для власної дитини, зчиняти стрілянину фактично за кілька метрів од малюка? Адже особливо гучні в обмеженому замкненому просторі постріли з пістолета Макарова перелякають навіть дорослого... Тієї новорічної ночі їх чули сусіди й на нижніх поверхах. Як і постійні вибухи петард на вулиці, відлуння феєрверків тощо.
«У подібних випадках прикриватися дитиною — це, м’яко кажучи, не по–чоловічому, — каже батько потерпілого Костянтин Коваленко–старший. — Ми з дружиною часто заходимо до помешкання сина з невісткою й неодноразово чули сварки, лемент і, певно, навіть бійки у квартирі Кривчуна. Чи сприяло все те психологічній рівновазі малюка? Тож не треба перекладати чиїсь проблеми, як кажуть, із хворої голови на здорову». Розповідь батька доповнює Коваленко–молодший: «Навіть тоді, коли я ходив по квартирі на милицях, сусіди знизу дорікали за «гучні» кроки. Хіба це по–людськи?»
Водночас Руслан Кривчун називає кримінальну справу проти нього з пред’явленням потерпілим цивільного позову на відшкодування збитків таким собі «бізнес–проектом родини Коваленків» iз «вибивання» з нього коштів. І навіть висловлює припущення, що фахівець державного НДІ судових експертиз, котра визначила орієнтовний розмір завданої моральної шкоди сумою понад 130 тисяч гривень, перебуває «в долі» з потерпілим. Мовляв, заздалегідь про все домовилися, а потім поділяться... Як, певно, й зі слідчим, іншими експертами, прокурорами, свідками тощо. Бо ж скрізь — суцільна «змова».
Потерпілий Костянтин Коваленко та його родина переконані: справжньою причиною тієї стрілянини по живих мішенях депутата міськради, зятя нардепа стало винятково його бажання похизуватися власною «крутизною» та впевненість у безкарності. Адже свій «гарячий норов» пан Руслан демонстрував і раніше. Коваленки пригадують попередні нарікання на нього однієї з сусідок, яка одразу після стрілянини розповіла полтавській журналістці про те, як іще влітку 2007 року депутат наздогнав її з пістолетом у руці вже на першому поверсі й пообіцяв прострелити, даруйте, сідниці... Щоправда, тепер, дивлячись на поневіряння тієї ж родини Коваленків, більшість сусідів уникає спілкування не лише з журналістами.
Водночас, сподіваючись домогтися справедливого покарання свого кривдника, виконавців та замовників бандитського погрому фотосалону, Костянтин Коваленко звертався ледь не до всіх керівників держави, правоохоронних органів та їхніх «намісників» у регіоні. У більшості випадків отримував фактично відписки. Тож, втрачаючи надію, публічно попросив «розібратися» зі «своїм» депутатом–БЮТівцем навіть Юлію Тимошенко під час її останнього приїзду до Полтави. Однак у переповненій залі Палацу дозвілля «Листопад» Юлія Володимирівна лише поспівчувала Костянтину...
Відповідне рішення на користь позивача — Сергія Омельченка Солом’янський райсуд столиці під головуванням судді Коробенка С. В. ухвалив ще 4 березня 2016 року. Ще певний час пішов на те, щоб рішення суду набуло законної сили, а також на те, щоб відповідач — керівництво Солом’янського райвідділу ГУ Державної міграційної служби в м. Києві нарешті виконало його. >>
Багато років складалася парадоксальна ситуація: y країні, де одна єдина державна мова українська, багато високопосадовців та чиновників розмовляють іноземною — російською мовою. Якщо дехто з урядовців намагався хоч якось зв’язати два слова докупи, то виступи колишнього Прем’єр-міністра Миколи Азарова радше нагадували знущання над мовою, ніж бодай мінімальне володіння нею. >>
Після піврічного затишшя тема варварського видобутку бурштину на Поліссі знову стала топовою. Спровокували її два фактори. Спочатку в інтернеті з’явився черговий репортаж активістів Автомайдану, які заїхали на поліську глибинку і зняли з безпілотника сотні людей, які бабраються в болоті в пошуках «сонячного каменя». >>
Подружжя Михайла та Ольги Шкаровських зізнається, що, коли вони вперше почули від полтавського міського голови Олександра Мамая обіцянку подарувати їхньому численному сімейству просторий автомобіль, у якому кожен мав би своє сидіння, по-справжньому зраділи. >>
Шевченківський районний суд Києва арештував 94,67 гектара землі поблизу столиці, яка опосередковано належить українському бізнесменові Віктору Поліщуку, передає «Радіо Свобода». Особа Поліщука в українських бізнесових колах завжди виглядала одіозно. Він як олігарх із сумнівною репутацією відзначився у кількох журналістських розслідуваннях. >>
Уже більше дев’яти місяців у самому центрі Києва, в будинку з «елітною» адресою — вулиця Леонтовича, 5 — триває конфлікт між двома структурами: створеним за наказом екс-Прем’єра Миколи Азарова Центром світової економіки та Інститутом всесвітньої історії НАН України. >>
