Хатня тиранія

Приказку «Б’є — значить, любить» придумали, очевидно, не жертви домашнього насильства — вони занадто добре знають смак тієї «любові». Знають і здебільшого про це мовчать. На жаль, насильство в українській сім’ї досі залишається чи не найбільшою родинною таємницею. Жертви «важкої руки» благовірних в Україні ще бояться відкрито говорити про наругу над собою, наше суспільство ж не навчилося її різко засуджувати, а кривдників — карати. А тим часом соціологічні опитування свідчать: понад 44 відсотки населення України потерпали від насильства в сім’ї упродовж свого життя, причому 30 відсотків зазнавали насильства в дитячому віці.

На ці сімейні «фронти» Українська держава звернула увагу лише кілька років тому: на вулицях та в ЗМІ побільшало соціальної реклами, кампанії проти насильства підтримує чимало відомих українців, почали відкриватися реабілітаційні заклади та притулки для жертв домашнього терору.

Днями ж стартувала щорічна національна акція «16 днів проти насильства»: нам розкажуть, як допомогти жертвам родинної тиранії, а краще — не стати ними.

Третина пацієнтів травматології — жертви сімейних «розборок»

Те, що ситуація з хатньою тиранією в нашій державі набуває ознак епідемії, — вже не секрет. «Із початку року в Україні зареєстровано майже 83 тисячі звернень щодо насильства в родинах, — каже міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Равіль Сафіуллін. — І, на жаль, мусимо констатувати, що це лише вершина айсберга». Цифри вражаючі: третина жінок, які потрапляють до травматологічних відділень лікарень, — це жертви насильства в сім’ї; 30 відсотків усіх звернень до міліції стосуються хатнього насильства. Щороку в Україні через рукоприкладство благовірних гине близько тисячі жінок (для порівняння: у Франції ця цифра сягає 140 осіб).

Нині на обліку за тиранію в родині перебуває близько 91 тисячі осіб. І правоохоронці кажуть: в Україні спостерігається тенденція до збільшення випадків насильства у родинах — щороку в середньому на десять відсотків. Скільки ж насправді є покалічених душ і тіл — не береться сказати ніхто.

У світі ця проблема теж стоїть гостро. Олів’є Адам, постійний координатор Системи ООН в Україні, запевняє: кожна третя жінка у світі зазнає насильства. А за оцінками ООН, у жінки є більше шансів стати жертвою сімейної тиранії, ніж захворіти на рак чи потрапити в ДТП. Майже 30 відсотків мешканців нашого континенту не вважають злочином ударити жінку, а майже 50 відсотків вважають, що насильство в побуті — це приватна справа.

Моя хата — скраю...

Таке ставлення до цієї проблеми й в українців. Про свою проблему жертви переважно воліють мовчати — соромляться, бояться. А насильство буває не лише фізичне чи сексуальне — чимало жінок та дітей зазнають психологічних утисків, знущань і принижень у родинах, не усвідомлюючи, що тим самим порушують їхні права.

Українське суспільство досі вважає, що «розборки» та «індивідуальні» методи виховання у сім’ї — це приватна справа і навіть норма в сімейних стосунках. Статистичні дані, наприклад, свідчать: 64 відсотки українських батьків не знають інших методів виховання, крім побиття дитини за провину.

Є ще й інша проблема — правова. За українськими законами, насильство не є злочином, а лише правопорушенням. І максимум, що загрожує кривднику, — затримання на 15 діб. А після «відбування покарання» катівник знову повертається до жертви. Директор юридичного департаменту Міжнародного правозахисного центру «Ла Страда–Україна» Мар’яна Євсюкова наголошує й на інших вадах українського законодавства, яке надто поблажливе до домашнього насильства: часто–густо кривднику у вигляді покарання призначають штрафи. Але ці кошти стягують, як правило, або за рахунок сімейного бюджету, або ж навіть... за рахунок самої жертви, коли кривдник не працює. Не прийнято досі й закон про протидію насильству в сім’ї. Але в задумах правозахисників домогтися заміни дисциплінарних штрафів громадськими роботами — до 60 годин — та затриманням до одного місяця.

«Наше завдання, — каже Равіль Сафіуллін, — підвищити рівень обізнаності українців щодо насильства як порушення прав людини і сформувати у свідомості українців нетерпиме ставлення до насильства. Тому гасло нашої кампанії — «Не мовчіть!»

Нове життя — з новою силою

Поволі жертви сміливішають. За словами Мар’яни Євсюкової, на національну «гарячу лінію» за шість років її існування звернулося понад 11 тисяч осіб, 18 відсотків дзвінків — прямі заклики про допомогу з питань насильства у сім’ї.

Активніше звертаються жертви родинного насильства до психологічно–реабілітаційних центрів та притулків, а таких в Україні існує кілька десятків (про їхнє розташування можна дізнатися у місцевих адміністраціях на місцях).

Один із таких закладів — Київський міський центр соціально–психологічної допомоги — відвідала і кореспондент «УМ». Тут тепло і смачно пахне їжею, у цих стінах знаходять підтримку, дах над головою й професійну допомогу люди, які потрапили в складні життєві обставини. «До нас звертаються породіллі, яким немає куди йти з дитиною, випускники інтернатних закладів, а також потерпілі від пожеж, — розказує директор центру Людмила Крупчинська, — дуже багато до нас звертається і жертв домашнього насильства».

У центрі допомоги одночасно може знаходитися 30 осіб, максимальний термін перебування — 90 діб. У кожного з мешканців закладу — власна кімната, для загального користування — кухня, ігрова кімната для дітей та зала для переглядів телевізора. Працюють тут психологи, юрист, медсестра.

За три роки існування центр уже надав допомогу тисячам людей, у його стінах народилося п’ятеро діточок, адже часто до центру звертаються і вагітні жінки. Зараз тут тимчасово мешкає 18 осіб, із них три мами із дітьми — усім їм працівники закладу допомагають владнати життєві проблеми, шукають житло, надають юридичний супровід. Мешканці центру не вибувають із звичного «режиму»: жінки ходять на роботу або ж доглядають за дітьми. Але тепер вони не бояться повертатися додому.

Психолог центру Олена Тищенко зауважує: всі, хто звертається по допомогу, потрапляють до закладу в стані психоемоційного стресу. «Найбільша складність у роботі з жінкою, яка постраждала від сімейного насильства, — подолати комплекс жертви. Наша мета — заспокоїти, підвищити самооцінку, обмалювати перспективу, — каже експерт, — Потім іде діагностично–корекційна робота, а далі — робота з сім’єю. Наше завдання — змінити стереотипи поведінки в родині».

«Чоловіки–кривдники мають змогу приходити до нас, — розповідає Людмила Крупчинська. — Але тут вони зустрічаються не зі слабкою жінкою, а спеціалістами. І якщо чоловік та дружина хочуть зберегти сім’ю, якщо вони хочуть працювати над цим, ми їм допомагаємо».

Фахівці переконують: сімей із відновленим спокоєм та стосунками дуже багато. Потім вони телефонують, дякують, пишуть вдячні «есемески».

Але часто буває, що кривдник не хоче йти на поступки й змінюватися. «Тоді жінка має прийняти рішення — хоче вона далі жити так чи збирається щось змінювати у власному житті, — каже Людмила Крупчинська. — Розлучення часто — єдиний можливий вихід. І це дуже складне рішення для жінки».

«Яка міліція? Це ж мій чоловік!»

Основною причиною насильства, кажуть психологи, стає неконтрольована агресія. «І це як найбільш примітивна форма спілкування, — зауважує Олена Тищенко. — Часто людина, яка чинить насильство, колись у дитинстві й сама його зазнала. Якось доводилося спілкуватися із батьком, який жорстоко бив свого сина. Але коли я заперечила такі методи виховання, то чоловік сказав: «Так це ж нормально, мій батько так само мене виховував». Тому завжди потрібно пам’ятати, що дитина — це дзеркальне відображення батьків. І «сценарій» насильницької поведінки може повторюватись кілька поколінь».

Але чому ж жінки мовчки терплять наругу над собою? «Це через сором, небажання виносити сміття із дому, — каже Олена Тищенко, — ось, наприклад, у нас у центрі була жінка, яку жорстоко бив чоловік. Вона прийшла із загіпсованою рукою, з переламаною ключицею. А коли я її запитала, чи заявила вона в міліцію, чи пройшла судово–медичну експертизу, вона щиро здивувалася: «Ну що ви? Як я можу так зробити? Це ж мій чоловік!» Жінки вважають, що це ганебно. Часто звинувачують себе: він так чинить, бо я, можливо, сама в цьому винна. Бо, може, у мені є якась причина. Але ці жінки повинні розуміти: агресія завжди має бути зупинена! Вони не повинні це терпіти! Обов’язково потрібно ділитися своїми проблемами, дізнаватися, що є люди, які можуть допомогти».

У кожного із працівників реабілітаційного центру на пам’яті — десятки вражаючих історій: сюди часто приходять жінки вночі — босоногі, вагітні, ледь живі від побиття, після ночівель на вокзалах. Зверталися й літні люди, яких били власні діти, шукали порятунку й жінки з немовлятами на руках, які вистрибували з ненависної оселі через вікна...

Але працівникам центру є чим пишатися. «Ми спонукаємо жінку до рішучих змін, — каже Людмила Крупчинська й ілюструє це однієї історією з досвіду, — До нас серед ночі приїхала жінка з Полтавської області. Її 35 років бив чоловік. Вона виростила дітей, поставила їх на ноги й усе життя терпіла знущання над собою. А одного разу, після чергового побиття, вибила вікно серед ночі й полем iшла до залізничної станції. А вранці вже була в нас... Їй якимось чином напередодні потрапив до рук наш буклетик — у лікарні, де вона працювала медсестрою... Тепер у неї все гаразд, і жінка зараз живе самостійно... Тому ми кажемо своїм клієнтам: не бійтеся і не мовчіть! Завжди є хтось, хто вам допоможе!»

ДОПОМОГА Є!

Якщо ви потерпаєте від сімейного насильства або знаєте про подібну наругу над близькими, негайно звертайтеся до міліції (102) або ж на «гарячу лінію» із питань запобігання насильству та захисту прав дитини. Телефон: 0 800 50 03 35 або ж (044) 205 36 94. Із мобільного — номер 386. Усі дзвінки безплатні.

ДО РЕЧІ

Прагнення України до благополуччя в родинах підтримує і Європейський Союз: ЄС виділив нашій державі 14 мільйонів євро на фінансування проектів із прав жінок та дітей на період до 2011 року. Співпрацює з українським Міністерством внутрішніх справ також і Програма розвитку ООН.