Кому–вгору, кому–вниз...

Що означає поняття «культова група»? І чому і в нас, і в наших сусідів таких груп обмаль? Передусім саме поняття культовості вказує на особливий характер популярності певного мистецького явища, його винятковість. Подібну репутацію групі від початку створює зовсім нечисленний загін гарячих прихильників, які ретельно стежать за кожним кроком і кожним словом обраного гуру–лідера команди. І та фанатична відданість фанів нерідко межує з непохитною вірою в істинність усього, що генерує у музиці їхній апостол. З усім тим «фльором культовості» регулярно стикаються «Кому Вниз» — київська арт–готик–група, яка скоро святкуватиме 23–річчя. Наш співрозмовник — бас–гітарист уславленого колективу Сергій Степаненко, який стояв біля витоків групи.

— Два роки тому ми мали цікавий досвід — спільний концертний тур містами України з шотландською хард–рок–легендою — групою «Назарет». Одного разу на прес–конференції Йєн Маккаферті зауважив, що їхній колектив розміняв сорок років творчого життя, а «Кому Вниз» — лише двадцять. І це, мовляв, означає, що для нас усе тільки починається. Моя думка з приводу дати така: ми багато чого зробили, але ще багато треба зробити — у музиці, в культурі, в соціумі. Адже маємо певне відчуття заборгованості перед нашими прихильниками. Головне, ми сьогодні впевнені в тому, що робимо, усвідомлюємо, як і для чого робимо. Нині накопичено багато музичного матеріалу, аудіо та відео, зокрема якісні відеозйомки великого ретроспективного концерту у львівському Оперному театрі 1 грудня 2006 року. Є ідея перетворити ті записи на повноцінну документальну стрічку, з інтерв’ю із музикантами, фахівцями, а також із хронікальними зйомками різних аспектів життя групи — сценічного, студійного, репетиційного, приватного. Плануємо перевидання наших альбомів, зокрема In kastus–in vivo. Це аудіозапис живого концерту наприкінці 90–х, який ще має й відеоверсію. Будемо робити апгрейд записів, рестайлінг дизайну обкладинок, словом тотальну модернізацію архівів. А головне, до нашого 25–ліття, дасть Бог, підготуємо таку собі автобіографічну колекцію записів групи — максимально правдиву і вичерпну. Там буде відображено нашу музичну еволюцію — від перших кроків до дня нинішнього. Тим часом усі нові композиції будемо окремими треками викладати на офіційному сайті «Кому Вниз».

— Два Розкажи про останні відвідини Львова, де у вересні група брала участь у фестивалі «Лента за лентою».

— Цей фестиваль робили нормальні львівські патріоти за участю мера міста Андрія Садового. Одним із головних промоутерів–консультантів був Тарас Чубай, лідер «Плачу Єремії». Ми спеціально підготували кілька нових речей, це — обробки пісень січових стрільців, пісні–марші, які піднімають дух, створюють радісний настрій. Усе дійство відбувалося на Замковій горі у Шевченківському гаю. Паралельно було відтворено історичні події — бої бійців УПА з частинами НКВС. Цікаво, що спеціально на наш виступ приїхало чимало людей, і не тільки з Львівської області.

— Знаю, що й на київський фестиваль «Рок–Січ» приїхало чимало людей, що хотіли вас послухати.

— Там ми, на жаль, не виступили через хворобу нашого гітариста Славка Малюгіна. Одначе ми компенсуємо ту прикру обставину спеціальним «Файєр–шоу» з живою музикою групи вже цієї осені. Кожна з провідних європейських команд — «Рамштайн», «Лайбах», «Мюз», або «Ю–Ту» мають свій індивідуальний стиль шоу–програм. Ми не збираємося копіювати будь–кого, адже маємо власний почерк. Існують глибокі національні традиції, зокрема козацькі. Тож ідея нашого «файєр–шоу» виникла не на порожньому місці, а спирається на історичні реалії.

— Наша колишня киянка Тетяна Єжова, яка ще у 80–ті робила самвидавчий рок–журнал «Гучномовець», а тепер мешкає у США, нині знімає документальний фільм про рок–андеграунд Києва 80–х. «Кому Вниз» є одними з учасників тієї стрічки.Чи не так?

— Це надзвичайно слушна і позитивна ідея — здійснення віртуальної реставрації цілого культурного шару. Рок–андеграунд 80—90–х, незважаючи на всі суперечностi, був явищем яскравим, неповторним. Особисто я з 82–го спостерігав за розвитком аматорського рок–н–ролу в Україні, а з 86–го брав активну участь у формуванні київського рок–клубу «Кузня». Тоді ж із друзями–однокурсниками з Будівельно–інженерного інституту Євгеном Разіним (ударні інструменти) та Владиславом Малюгіним (гітара) ми почали грати. З появою у 1988–му Андрія Середи і гітариста Владислава Макарова все по–справжньому й закрутилося. Власне про перші кроки у музиці розповіли і наші колеги — Василь Гайденко («Колезький асесор»), Олексій Олександров («Ер.Джаз»), Дмитро Добрий Вечір («Вій»), який, до речі, є давнім і близьким другом нашої команди. Між іншим, подібних фільмів у сусідній Росії знято вже кілька...

— Розкажи про свій досвід роботи як арт–директора київських музичних клубів.

— Свідомо я займаюсь тим останні вісім років. Був одним із перших музичних менеджерів у часи, коли не було системного клубного руху в Києві. Тоді мало хто з музикантів розумів, що регулярна гра у місцях, де публіка за два кроки від тебе — це єдиний ефективний спосіб не тільки виробити власний стиль, а й стати справжнім профі: не має значення — граєш ти авторську музику чи є учасником «кавер–бенду».

— Доволі популярний ки­ївський клуб «Чеширський кіт» не так давно закрився. Го­ворять, клуб не витримав конкуренції...

— Там грали переважно авторську музику, але проблема полягала в тому, що організатори принципово не визначилися — чи то буде арт–клуб, ресторан, чи концертний майданчик, тобто не було сформовано структуру закладу. Важливо, щоб усі складові були якісні — обладнання, звук,світло. Що таке клуб? Передусім це якісна музика, кухня, бар. Успіх залежить від органічної взаємодії тих компонентів. А ще — від вдалої локації клубу в місті.

— З ким із музикантів–гастролерів ти й надалі підтримуєш творчі стосунки?

— З кількома російськими рок–музикантами, зокрема з Михайлом Борзикіним — лідером пітерського «Телевізора», з групою «Назарет», «Смоукі», «Супер–Макс». І то вже щирі й майже родинні стосунки.