Олена Цигиця: Новому поколінню збірниць бракує патріотизму

Таких, як Олена Цигиця, називають «спортивними довгожителями» і «фанатами своєї справи». Вихованка криворізького гандболу, незважаючи на травми та серйозні операції, провела на майданчику більш як 16 років. Любов до гандболу одного разу навіть змусила Цигицю дістати з шафи вже заховані кросівки й форму, щоб здобути черговий чемпіонський титул. Проте в житті жінок–спортсменок рано чи пізно з’являються речі, важливіші, ніж спорт. Саме про них та інші цікаві моменти зі своєї спортивної кар’єри титулована гандболістка розповіла «Україні молодій». А заодно й оцінила нинішній стан вітчизняного гандболу. До нього Олена небайдужа хоча б тому, що чоловік, Валерій Войналович, — тренер криворізької «Спарти», чемпіона України.

«Прийшов час осісти і зайнятися сином»

— Олено, скажіть, ваше прощання з кар’єрою гравця — остаточне рішення? Адже одного разу ви вже поверталися на майданчик після річної перерви.

— У 2008 році через травми, які заважали грати на повну силу, я вирішила припинити виступи в гандболі. Проте на початку минулого сезону в команді «Смарт», яку тренує мій чоловік (тепер вона зветься «Спарта». — Ред.), виник гострий кадровий дефіцит. Відмовити в допомозі я не могла.

— А що вплинуло на теперішнє рішення закінчити виступи на найвищому рівні? Адже ваше прізвище навіть фігурувало в розширеному переліку кандидатів для підготовки до грудневого Євро–2010.

— На даному етапі життя я вирішила, що важливіше — майбутнє моєї дитини. Наразі потрібно більше часу приділяти 11–річному синові, допомогти йому пристосуватися до нових учителів, нової навчальної атмосфери. Прийшов час вести осілий спосіб життя, а не винаймати квартири, постійно змінювати школи. Саме тому ми з сином переїхали до Києва. Тут у мене є житло, отримане за часів моїх виступів у складі «Спартака».

— Тож зараз ви з чоловіком спілкуєтеся більше по телефону?

— Він до нас у Київ доволі часто приїздить. Тепер «Спарта» всі домашні матчі чемпіонату України проводить у Броварах, бо криворізький зал не відповідає стандартам ані міжнародної, ані навіть української федерації.

— Як ви перенесли навантаження минулого сезону, коли криворізький клуб здобув друге чемпіонство поспіль?

— Той сезон я грала у ощадливому режимі. У мене було одне тренування, індивідуальний графік занять.

— А як реагували на таку «нерівноправність» одноклубниці?

— Працювати з чоловіком в одній команді важко, особливо коли навколо — цілковито жіночий колектив. У таких умовах неодмінно виникають ревнощі, надто ж тоді, коли чоловік–тренер приділяє трохи більше уваги одній із гандболісток. Одного разу може на мене не крикнути, іншого — не покарати за помилку в грі. Це впливає на атмосферу всередині команди, в колективі визріває мікроконфлікт із тренером.

— А на якість гри це впливає?

— Бувало, що такі обставини призводили до складнощів на тренуваннях, але під час офіційних матчів, не зважаючи на «тертя», дівчата викладалися на повну. Під час матчу від тренера дістається всім, незалежно від титулів і регалій.

«Я марила «Спартаком»

— Олено, що значить для українського гандболу відро­дження Кубка Турчина?

— На мою думку, справжнє відродження цього турніру ще не відбулося. Про нього свідчив би приїзд на змагання таких сильних збірних, як Китай, Росія, Австрія. Нинішній же його варіант — це можливість не забути про існування такого жіночого турніру, як Кубок Турчина. І, звісно ж, згадати великого тренера.

— Доводилося чути, що з Україною перестали співпрацювати через проблемні стосунки з попереднім керівництвом Федерації гандболу країни...

— Про федерацію я говорити не можу, а от із позиції гравця скажу, що для команди набагато цікавіше й важливіше провести спаринг із рівним або сильнішим суперником, ніж змагатися з колективами нижчого класу. Скажімо, збірна Росії про Кубок Турчина навіть чути не хоче. Зараз між українською та російською командами — дуже велика дистанція, адже Росія — призер міжнародних змагань, а Україна не потрапляє в десятку найсильніших.

— Чого, на вашу думку, не вистачає нинішній збірній, аби боротися за призові місця на міжнародних змаганнях?

— Можливо, дівчатам бракує патріотизму. Якщо раніше ми більше змагалися за ідею, то сьогодні велику роль відіграє фінансове питання. Ну й, звісно, без ігрового досвіду, здобутого в сильній команді, справа не зрушить із місця.

— А як вас заряджали патріотизмом?

— Раніше, щоб потрапити до клубу вищої ліги, слід було витримати величезну конкуренцію. Із численної армії вихованців ДЮСШ та спортінтернатів відбирали лише найкращих. Зараз же тренер індивідуально виховує одного гравця, щоб його потім продати за кордон. На мою думку, це найгірше, що може бути. Юний спортсмен ще не виріс, а вже знає, яка доля його чекає.

Виходить так, що в юніорів немає внутрішнього стремління потрапити в команду високого рівня. Раніше всі марили «Спартаком», у тому числі і я. Пізніше флагманом українського гандболу став «Мотор», яким опікувався Богуслаєв (гендиректор запорізької «Мотор Січі». — Ред.). Шкода, що згодом запорізький клуб зі своїми внутрішніми конфліктами почав відштовхувати людей. А нинішні фаворити українського чемпіонату — команди без історії, без традицій; у них усе залежить від спонсора. Тож українським гандболісткам немає куди тягнутися: сьогодні вона в одній команді, завтра — в іншій.

«У «Моторі» ми тренувалися навіть із боксерськими мішками»

— Після завершення кар’єри завжди виникають ностальгічні спогади. Про що ви згадуєте, коли зустрічаєте подруг із команди–мрії? Ви згодні, коли так називають команду — бронзову призерку Олімпіади–2004 ?

— Звісно. Той склад збірної — Радченко, Цигиця, Сюкало, Вергелюк, Яценко, Маркушевська, Борисенко, Ворожцова — залишився в моїй пам’яті на все життя. Найчастіше згадуємо важкі трудові будні. Бувало, ми проводили по три тренування на день, готуючись до чемпіонатів Європи і світу, Олімпіади–2004. Приємно, що нелегка праця принесла результати і задоволення.

— Олено, а як ви звикали до силових єдиноборств, які є ознакою сучасного гандболу? Здається, не жіноча це справа.

— Дуже хорошу школу я отримала в київському «Спартаку». Фізичною силою запаслася ще в Кривому Розі, але технічний арсенал у мене був слабенький. У Києві під керівництвом Андрія Портного я багато чому навчилася. Дві години тренувань, сповнених різноманітними вправами й завданнями, пролітали непомітно. Тоді ми займалися й хокеєм, і футболом, і регбі, грали в теніс, ходили на лижах, хіба що боксу не було. Щоправда, в «Моторі» були вже й боксерські мішки.

— Хто з представників тренерського цеху вам запам’ятався найбільше?

— Леонід Ратнер назавжди залишиться одним із найжорсткіших наставників.

Пам’ятаю один епізод перед Олімпіадою–2004. Тоді після двох перенесених операцій я не могла працювати на повну силу. Звісно ж, Леонід Анатолійович хвилювався за результат і вимагав від мене максимуму. На цьому ґрунті в мене з ним тоді виник конфлікт. Одного разу я запитала, чому він мене так морально принижує. У відповідь почула: «Я хотів тебе розізлити, щоб ти підтвердила свої справжні лідерські якості». Я зрозуміла, що то була психологічна атака Ратнера.

— І справді, важко забути його крик, від якого завмирало серце навіть у телеглядачів. Кажуть, що Ратнер найбільше кричав саме на вас...

— Коли я перебувала на майданчику, повністю поринувши в гру, то не чула, що там казав тренер про мою гру. Але коли сиділа на лаві запасних і почула його «думки вголос» про інших, то сказала дівчатам, що на їхньому місці точно образилася б. А дівчата відповіли: «Він таке саме й про тебе казав» (сміється). А загалом, у мене з Леонідом Анатолійовичем чудові стосунки.

«У дитинстві мріяла стати хірургом»

— Відомий боксер Костя Цзю каже, що після завершення професійної кар’єри був змушений боротися зі страшною депресією. А як ви почуваєтеся поза спортом?

— Справді, виникає проблема, як влаштувати своє життя поза гандбольним майданчиком. Я наразі не знаю, чим зайнятися, що робити. Аби якось розвіятися і не втратити фізичну форму, щоранку бігаю, також займаюся йогою. Поки що я думаю, в якій сфері зможу реалізувати себе якнайкраще. Сподіваюся, що це буде спорт, але й почати абсолютно нову справу теж, вважаю, не пізно.

— Ви ж за освітою біолог?

— На біологію я потрапила випадково. У мене був вибір: піти в медицину чи обрати спорт (у дитинстві мріяла стати хірургом). Хоча й обрала спорт, але освіту все одно вирішила отримати близьку до медичної справи.

— А в спорті у вас був альтернативний шлях?

— Ні, гандбол я обрала одразу. У мене старша сестра займалася гандболом, у нас вчитель фізкультури любив цю гру. Власне, він мене й привів у ДЮСШ.

— А сама ви попрацювати тренером не хочете?

— Не обов’язково хороший гравець має стати хорошим наставником. Ні, я б не хотіла бути тренером. Не маю тієї витримки, тих навичок, щоб донести людині інформацію, яку вона має втілити в роботу. Мені не зрозуміло, чому учень не може виконати, здавалося б, легке, на мій погляд, завдання. У «Смарті» я намагалася навчити молоду дівчинку деяким гандбольним тонкощам, аби поліпшити взаємодію в нападі, але так і не змогла їй пояснити, що хотілося б від неї отримати.

ДОСЬЄ «УМ»

Цигиця Олена Леонідівна

Заслужений майстер спорту з гандболу.

Народилася 8 квітня 1975 р. у Кривому Розі.

Виступала за клуби: «Освіта» (Кривий Ріг), «Спартак» (Київ), «Мотор» (Запоріжжя), «Кометал» (Македонія), «Смарт» (Кривий Ріг).

За збірну України в 1998–2010 рр. зіграла 202 матчі. Бронзова призерка Олімпійських ігор 2004 р., срібна призерка чемпіонату Європи 2000 р. Краща ліва напівсередня чемпіонату Європи–2000 та чемпіонату світу–2003.

Багаторазова чемпіонка України (у складі «Спартака», «Мотора», «Смарта»), Македонії, володарка Кубка кубків («Мотор», 2001), Суперкубка Європи (2002). Фіналістка Ліги чемпіонів 2005 р. у складі «Кометала».

Перший тренер — Валерій Осипов.

Закінчила Криворізький педагогічний університет, факультет біології.

Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Одружена, виховує сина.