Володимир Тихий, керівник проекту
Один короткометражний фільм, який входить до повнометражного кіноальманаху «Мудаки. Арабески», стартував на Берлінале. За рік інші короткі метри встигли побувати на 14–му Вінтертурському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів у Швейцарії, на московському кінофестивалі 2–in–1, на Батумському міжнародному фестивалі арт–хаузного кіно в Грузії, на 5–му фестивалі короткометражних фільмів у Любляні, на 9–му фестивалі короткометражних фільмів Dr.Mabuse у Барселоні, також їх показували у Хорватії, Чехії, в кіноклубі Кембрiджського університету.
Натхненник, продюсер і режисер проекту «Мудаки. Арабески» Володимир Тихий каже, що цей кіноальманах на «Оскара» не претендує, однак у світі завдяки ньому дізналися про Україну. «У нас практично нічого не зняли про сучасне життя України. Недавно отримали листа з Польщі, в якому просять показати «Мудаків» на фестивалі культур Росії, Білорусі, Литви та інших країн. Як пояснили, це єдиний фільм, який більш–менш відображає сучасний стан речей в Україні. Цей фестиваль упродовж року проходитиме блоками у різних місцях, наш кіноальманах покажуть під Новий рік, — говорить Володимир Тихий. — «Мудаки» розповідають про поширене явище в Україні, але не про країну загалом. Тому вирішили запустити новий проект, сценарії для якого пишуть драматурги–початківці з Лабораторії сучасної драматургії (ЛСД), що працюють при театрі «Дах» із Владом Троїцьким, а також молодого письменника Любка Дереша. Цього разу зніматимемо не про мудаків, але й не про людей, які літають на приватних літаках. Наша фішка у тому, щоб зробити безбюджетне кіно в Україні про Україну.
Сьогодні ведуться переговори, щоб запустити «Мудаків» у російський прокат, також права на кіноальманах купив один італійський телеканал».
Марія Матіос, письменниця, брала участь у Днях української культури в Баварії
— Два роки тому я теж була на Днях української культури в Баварії. Порівнюючи, можу сказати, що цього разу було більше автентичних німців, багато молоді. Стареньких не так густо зараз. Із молодими людьми з України приходять їхні друзі–німці. Очевидно, між ними є сердечні захоплення. Хлопці вивчають українську мову завдяки спілкуванню з українськими дівчатами, і навпаки. Я там зустріла студентів з Одеси, Львова, Києва, Тернополя, Дніпропетровська, Івано–Франківська. Це інтернаціональне середовище. Мене вразив один німецький студент, який на запитання, чому він вивчає славістику, відповів: «У Німеччині так добре жити, що тут нудно жити, а їду в Україну, щоб вивчати мову і спілкуватися. Я відчуваю екстрим. Це додає крові в жилах». На концерт приходять вихідці зі всього колишнього Радянського Союзу. У Баварії зареєстровано 36 тисяч громадян України. На моїх творчих вечорах було спілкування, яке стосувалося як літератури, так і теперішньої політичної ситуації в Україні. Мої твори ще не перекладені на німецьку мову, але я дуже здивована, що в Баварії маю свого читача. Під час одного творчого вечора купили 80 моїх книжок, і це тоді, коли зали не набиті, як у нас. Я очікую, що до кінця року німецькою перекладуть одну мою книжку. Два місяці тому в Австралії переклали англійською «Майже ніколи не навпаки». Для обкладинки взяли роботу художника Сергія Іванова. Мої книги є італійською, французькою. Цього року вийшов переклад «Дарусі» польською, три роки тому польською переклали «Націю». Навесні вісьмома містами Польщі у мене був тур. Мала повноцінні вечори у супроводі перекладачів у місцевих книгарнях і кав’ярнях. Мої закордонні читачі ще на мене чекають.
P.S. Сьогодні письменниця відлітає в Туреччину на міжнародну конференцію «Сім’я як цінність у контексті релігії, традиції і сучасності», організовану платформою «Міжкультурий діалог». Там читатиме лекцію «Жінка–письменниця у сучасному світі».
Анетта Антоненко, менеджер проекту «Європейська література в українському контексті & Українська література в європейському контексті»
На початку листопада у столиці Норвегії Осло в рамках проекту «Європейська література в українському контексті & Українська література в європейському контексті» пройшли «Україно–норвезькі літературні дні». Учасниками з української сторони були директори і засновники видавництв «Грані–Т», «Кальварія», «Нора–Друк», «Теза», «Фоліо», президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін та перекладачі Левко Грицюк і Наталія Іваничук. З норвезької сторони — представники провідних норвезьких видавництв, культурних інституцій, письменники.
Менеджер проекту, директор видавництва «Кальварія» та співзасновник благодійного фонду «Фундація видавництва «Кальварія» Анетта Антоненко розповідає, що не менше п’яти років триватимуть мандри української книжки за маршрутом Норвегія — Польща — Франція — Німеччина. «Українські книжкові ініціативи» вирішили розпочати зі Скандинавських країн. «Усе почалося з «руки Москви». Я отримала повідомлення про те, що в Осло цього року будуть зустрічі з російськими видавцями та російськими авторами. Вирішила, що це неправильно, треба, щоб люди розрізняли Україну і Росію, треба випередити росіян хоча б у літературній мандрівці Європою. Дуже добре склалася ситуація: аташе у Посольстві України в Норвегії Ірина Сабор — перекладачка, з якою я недавно видала книгу. Вона допомогла нам розпочати наш проект», — каже Анетта Антоненко.
Зустрічі української літературної делегації з норвежцями та українцями, яких у Норвегії проживає приблизно 2500 осіб, проходили в спеціальному триповерховому будинку для проведення літературних заходів «Літерхаус» у центрі Осло. Українську літературу представляли дитячими авторами, популярним чтивом та книгами з історії України, які знадобляться для навчання дітей в українських недільних школах у Норвегії. «Українська громада згуртована, цікавиться подіями в Україні, але досі не мала можливості читати українські книжки. Під час україно–норвезьких днів у бібліотеку передали 100 книжок, відтепер щороку ця українська шафа буде поповнюватися», — зазначає Елеонора Сімонова, директор видавництва «Нора–Друк».
Андрій Курков, письменник, був на фестивалі Mord am Hellweg (Німеччина)
Нещодавно Андрій Курков повернувся з найбільшого в Європі фестивалю детективної літератури Mord am Hellweg у Рурській області, німецького шахтарського краю. Особливість фестивалю полягає в тому, що учасниками можуть бути тільки автори, які напишуть детективний роман, пов’язаний з цією місцевістю. Минулого року Андрія Куркова запросили вивчити місто Камен. Разом із ним в інтернаціональній команді було 24 представники детективного жанру з різних країн, які вивчали інші рурські локації. У результаті їхньої діяльності вийшов підсумковий альманах детективних розповідей, дія яких відбувається в тутешніх містечках. Оповідання Куркова «Таємниці Камена» повністю пов’язане з містечком, куди його направили.
Упродовж кількох днів письменник жив у центрі Камена, зустрічався з керівником місцевої поліції, слухав скарги мешканців, ходив забігайлівками, приглядався, прислухався. «Керівник місцевої поліції сказав мені, що в них нічого «такого» не відбувається. Ніяких убивств не буває, і взагалі майже немає злочинності, — ділиться Курков. — Та моя розповідь про післявоєнне минуле цього шахтарського містечка починається з трупа в місцевій річечці Зесен». Труп і місце дії — єдині умови, які перед письменником поставили організатори. Серед героїв — польський гастарбайтер, нацистський злочинець, британські й американські солдати, а також єдиний місцевий волоцюга на ім’я Клаус і керівник поліцейського комісаріату Камена. За словами Куркова, кожне місто повинно мати місце в літературній історії. «Мені здається, що всім мешканцям міста Камен буде приємно читати про знайомі вулички та закутки, про кафе та готелі, про скульптури на центральній площі. Нехай це навіть не стільки внесок у світову літературу, скільки в історію Камена», — розмірковує Андрій Курков.
Олег Кохан, продюсер, SOTA Cinema Group
Фільм «Щастя моє» лауреата гран–прі «Молодості–2010» Сергія Лозниці першими у широкому прокаті показали французи. Після прем’єрного показу журнал Premiere написав про картину, що це «метафоричне полотно, яке відображає сучасну Росію». Газеті Liberation Сергій Лозниця розповів: «Мене особисто глибоко тривожить доля Росії. Події, які там відбуваються, можуть мати тяжкі наслідки для нас усіх».
Після гучної прем’єри першого ігрового фільму «Щастя моє» відомого документаліста Сергія Лозниці в Канні, численних показів на міжнародних кінофестивалях Європи, Росії та в країнах СНД, а також після отримання гран–прі на Київському кінофестивалі «Молодість» стрічку запустили у прокат. У прес–службі української компанії SOTA Cinema Group, яка спільно з Німеччиною та Нідерландами займалася виробництвом картини, обіцяли, що «Щастя моє» вже восени цього року побачать на великих екранах України. Однак Франція випередила плани SOTA Cinema Group. Як розповів продюсер фільму «Щастя моє» Олег Кохан, кінострічку придбали дистриб’ютори 20 країн. З лютого 2011 року «Щастя моє» побачать у США, Португалії, Бразилії, Греції, Ізраїлі та інших країнах. У перші дні наступного року картину запустять і в Україні.
Жанна Кадирова, скульптор
До кінця грудня київська художниця працюватиме в Пермі над триметровим пам’ятником «Райське яблуко», яке майструє з керамічної плитки, цеглин і залізобетону. Червонобоке надкушене яблуко встановлять на газоні перед міською бібліотекою імені Горького. Проект реалізовується в рамках арт–програми музею сучасного мистецтва PERMM (засновник — Марат Гельман) за підтримки мінкульту та адміністрації Пермі.
Місцеві чиновники заявили, що «Яблуко» Жанни Кадирової має стати одним із символів Пермі. Жанна каже, що «Яблуко» оживить площу перед бібліотекою, в якій до цього часу навіть інтернет не був підключений. «Це — нагадування про міську цілісність, важливість зберігання балансу між минулим і теперішнім», — пояснює Кадирова. Однак жителі Пермі не дуже задоволені з’яві нового «мешканця». На форумах ведеться гаряча дискусія, навіщо Пермі символ надкушеного яблука. «І що воно означає? Ось Перм — її всі надгризли, хто хотів? Або ж: було ціле яблуко (я так розумію — Перм), ми його надкусили і викинули. Нехай усі бачать, що ми з ним зробили. Чи у чиновників є свій варіант, який пов’язаний з відмиванням грошей?» — запитують жителі Пермі. Дехто не такий категоричний і вдається до вигадок, мовляв, у майбутньому говоритимуть «зустрінемося біля еппла», «чекай на iПерм» або ще краще: місце зустрічі — «Огризок».
Святослав Вакарчук, лідер гурту «Океан Ельзи»
«Океан Ельзи» з презентацією альбому Dolce Vita об’їздили всю Україну, Європу, Росію і навіть Америку. Учора хлопці розповіли про солодке життя в Нижньому Новгороді, 1 грудня дадуть концерт у Москві, а третього грудня тур завершиться у Києві. «Будь–який тур не був би повноцінним, якщо б він не проходив через Сполучені Штати. У Вашингтоні це був 90–й концерт нашого туру, ми виступали в тому самому клубі, що й завжди. А от в інших містах, таких як Нью–Йорк, Лос–Анджелес, ми виступали на великих сценах, у справжніх великих рок–залах, і це нас дуже тішить. Кількість глядачів теж зростає», — розповів Вакарчук американським журналістам.
На концерти приходили не лише українці, а й багато американців. На концертах Вакарчук співає українською, тільки розспівуватися може ангійською. Каже, що в планах має щось англомовне. «Я розмовляю, читаю, пишу англійською, але писати пісні —це трішки інше. Потрібно відчувати мову. Може мені потрібно пожити в Америці», — міркує Вакарчук. Послом української культури себе не називає: «Нехай про це скажуть люди, які прийшли на мій концерт».
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
