Скальпелем і молитвою

Рівно 200 років тому, 25 листопада (за новим стилем), у родині рядового московського службовця народилася 13–та дитина. Хлопчика назвали Миколою. У дитинстві він дуже любив гратися в «доктора». А оскільки сім’я була чималенька, то «лікувати» завжди було кого. Батьки тоді і не здогадувалися, що їхній непосидючий допитливий нащадок усе життя покладе на допомогу людям, служіння Богу і стане всесвітньо відомим ученим, лікарем, педагогом і громадським діячем. Ідеться про Миколу Івановича Пирогова — неповторного експериментатора, який поєднав науку і віру і став прикладом для багатьох поколінь лікарів. Саме він уперше у світі використав ефірний наркоз у воєнно–польових умовах, став «батьком» гіпсової пов’язки при переломах і засновником військової хірургії, власноруч провів десятки тисяч операцій. А ще доктор Пирогов вирощував лікарські рослини, займався селекцією зернових культур, боровся з пияцтвом і безграмотністю на селі, писав непогані вірші та мемуари...

Професор у 26 років

Навіть за сьогоднішніми мірками Микола Пирогов ріс вундеркіндом. Уже в 14 років його зарахували на медичний факультет Московського університету, а в 17 років — обрали кандидатом для підготовки до професорського звання! Отримавши диплом, хлопець кілька років учився за кордоном, та ще й за кошти держави (це було великою рідкістю для тодіш­ньої Росії). Пирогов блискуче захистив докторську дисертацію, а в 26 років його обрали професором Дерптського університету (зараз університет міста Тарту в Естонії) — найкращого на ті часи російського «вишу».

Про молодого талановитого лікаря ходили легенди. Після навчання у кращих хірургів того часу Пирогов опанував блискавичний стиль проведення операцій, коли складні розрізи проводилися за лічені секунди. Причому точність теж була 100–відсо­ковою, пацієнти рідко помирали. До «чудесного лікаря» їхали з усіх усюд, знаючи, що він нікому не відмовляє в допомозі. Після операції він завжди ховав руки в кишені, щоб йому не надумали платити. Він видавав наукові праці, а виручені гроші переказував на користь незаможних. Здавалося, все було гаразд. Слава Пирогова зростала, але для повного щастя чогось не вистачало...

«Господи, Боже мій! Удостой мене бути знаряддям миру Твого...»

Тривалий час майбутній геній хірургії залишався скептиком у питаннях віри. Але, як визнавав сам Пирогов, зневіра й атеїзм роз’їдали його душу, позбавляючи спокою та істинної радості. Якось він надихався в лікарні отруйним смородом від ран, які гнили і розкладалися. Тяжко занедужавши, Пирогов багато переосмислив у житті. Він вирішив одружитися, створити сім’ю і нарешті звернутися до Бога. Пирогов писав: «Для мене існування Верховного Розуму і Верховної Волі зробилися такою ж необхідністю, як і моє власне існування».

Наступним ударом для лікаря стала смерть дружини. Вона померла після пологів, залишивши на чоловіка двох малолітніх дітей. Учений згадував, що в той час він був дуже самотнім, не мав друзів і відчував гостру потребу в підтримці Небесного Отця, щоб заспокоїти схвильовану душу: «Мені був потрібен відсторонений, недосяжний, високий ідеал віри. І, взявшись за Євангеліє..., я знайшов для себе цей ідеал».

Відтоді кожен день Пирогова був служінням — Богу та стражденним людям. Він намагався зробити все, аби полегшити біль пацієнтів, урятувати життя і, якщо є можливість, обійтися без ампутації кінцівок. Утім впроваджувати євангельські ідеали в життя було нелегко. Сьогодні важко повірти в те, що колись пацієнти лягали «під ніж» без наркозу, знеболюючих препаратів і відчували страшний біль під час операцій. Лікарі різали в буквальному сенсі «по живому», намагаючись не звертати уваги на крики та стогони хворих. Серед медиків навіть існувало негласне правило: людині, яка надто болісно сприймала страждання хворих, смикалася на волання та зойки, якій не вдавалося спокійно й безпомилково оперувати в таких умовах, краще не йти в хірургію.

Звісно, лікарі намагалися щось придумати, аби полегшити собі роботу. Нерідко вони використовували в ролі наркозу спирт чи горілку. Спожитий алкоголь і справді допомагав пацієнту «випасти» зі свідомості, знепритомніти й пропустити таким чином найболючіші моменти розрізання. Утім лікарі розуміли, що алкогольна «анестезія» доволі ризикована й не завжди ефективна. Було дуже важко розрахувати належну дозу, яка могла б «виключити» конкретного пацієнта, але не вбити його.

Зацікавившись дією парів ефіру на живий організм, Пирогов проводив досліди на собаках. Потім багато разів випробовував наркоз на собі. Від цього лікар схуд, погано почувався, проте зрештою вирішив: для конкретного хворого, для однієї–двох операцій, які йому судилося перенести, ефір є безпечним. І надалі він ніколи не допускав, щоб оперували без заспокійливого ефіру. Щоправда, Пирогов був не першим і не єдиним хірургом, хто застосовував такий вид наркозу в лікарнях. Але він уперше в історії медицини почав оперувати поранених із застосуванням ефіру в польових умовах. Це сталося під час війни на Кавказі. До слова, маску для ефірного наркозу, сконструйовану Пироговим, використовують у медицині досі.

Невдовзі Пирогов почув, що для наркозу можна застосовувати хлороформ. На зворотному шляху з Кавказу лікар випробував цей новий засіб. Побачивши ефективність, за п’ять років він зробив 2,5 тисячі таких операцій!

Гіпсувати перелом — теж його ідея!

Пирогов був проти війни, але значна частина його життя пройшла в польових шпиталях, поруч із центром воєнної «м’ясорубки». «Війна — це травматична епідемія,— писав учений. — Як при великих епідеміях завжди недостатньо лікарів, так і під час великих воєн завжди їх бракує». 1847 року хірург виїхав на Кавказ, де російська армія воювала проти місцевих горян. Там хірург мало не падав із ніг, оперуючи поранених, виконував титанічну роботу, але результат його не втішав. Багатьом доводилося робити ампутацію кінцівок, чимало пацієнтів помирали від гнійних ускладнень. Сотні солдатів та офіцерів після переломів ставали каліками, тому що тоді лікарі не знали, як можна нормально фіксувати уламки кістки. Від рухів уламки зміщувалися, рана довго не загоювалася, а коли кістки нарешті зросталися, кінцівки потворно скривлювалися. І взагалі, за канонами тодішньої військової медицини, нагноєння в рані, ураження кістки, складний перелом — це все неминуче означало ампутацію. Але невже немає іншого виходу? Ця думка не йшла лікареві з голови. Він хотів боротися до останнього, щоб зберегти при переломі руку чи ногу. Пирогов пробував стягувати кістки крохмальними пов’язками. А щоб перевірити, як діє метод, лікар після багатогодинних операцій супроводжував обози, які виводили поранених iз місця битви. Накрохмалені бинти були непоганою альтернативою, але мали багато недоліків... Проблема здавалася нерозв’язною, аж поки Пирогов не потрапив у майстерню знайомого скульптора. Там лікар побачив гіпсові форми, які скульптори використовують на проміжному етапі. Еврика! Саме те, що потрібно! Тож коли в 1853 році почалася Кримська війна, Микола Іванович вважав своїм громадянським обов’язком вирушити до Севастополя і домігся призначення в діючу армію. Оперуючи поранених, Пирогов уперше в історії медицини застосував гіпсову пов’язку. Так гіпс потрапив у лікарні й користується популярністю до нашого часу.

Солдати називали Пирогова «наш»

У період оборони Севастополя 1854—1855 років Пирогов проявив себе не лише як блискучий хірург. Він був переконаний, що всю систему медичної допомоги пораненим треба правильно організувати. Якщо в польових шпиталях «навалювати» хворих в одну купу, а лікарі будуть метушитися між ними, не знаючи, за кого першого братися, толку не буде. Саме такий хаос постав перед очима хірурга, який приїхав на передову.

Госпіталі Кримського півострова були розраховані на 2 тисячі ліжок, а поранених було 9 тисяч. У самому Севастополі поранені лежали без їжі, без води, просто на вулицях, на подвір’ях під відкритим небом. «Щасливці», які потрапили під госпітальний дах, валялися на голій підлозі. Добре, якщо вдавалося знайти місце під чужим ліжком. Нещасні, які отримали рани в бою, стогнали, благали про допомогу і хапали за ноги лікарів і фельдшерів, що проходили поруч. На операційний стіл брали не того, кому це найбільше потрібно, а того, хто ближче лежить до проходу чи голосніше волає. Хлороформу було мало, тому операційна, як і в минулі роки, наповнювалась криками страждальців...

«Над табором мучеників, складених і звалених у солдатські намети, раптом вибухнула злива і промочила наскрізь не тільки людей, але навіть і матраци під ними,— згадує Пирогов у своїх «Севастопольських листах». — Нещасні так і валялися в брудних калюжах. Можна собі уявити, як їм було з відрізаними ногами лежати на землі. Матраци майже плавали в бруді. Коли хто–небудь входив у цей намет лазарету, то поранені волали про допомогу, з усіх боків голосно лунали надривні пронизливі стогони і зубний скрегіт. Лікарі і сестри могли допомагати не інакше, як стоячи на колінах у болоті. По 20 і більше ампутованих умирали щодня...»

Талановитий хірург, побачивши таку картину, відразу зрозумів, що метушня і хаос — це сили, витрачені даремно, додаткові лікарі і сестри, помилки в діагнозі і лікуванні та смерть багатьох пацієнтів. Щоб навести лад, Пирогов наказав «сортувати» поранених на категорії. Перші — безнадійні. Їм потрібні засоби для заспокоєння останніх страждань, турботливі сестри, священик. Другі — невідкладні. Цих негайно на стіл, щоб не опинились у першій категорії. Треті — ті, що можуть зачекати з операцією або зов­сім без неї обійтись. Їм — гарний догляд, а коли спаде напруга перших годин і днів, уважний огляд і ретельне лікування. Четверті — легкопоранені. Із цими просто: відправляти до фельдшерів на перев’язку. Завдяки такому простому методу в польових шпиталях вдалося подолати хаос і набагато ефективніше лікувати пацієнтів. Із цього сортування згодом виросло все лікувально–евакуаційне забезпечення поранених, яким користуються по сьогоднішній день. Неймовірно, але факт — до Пирогова до цього ніхто не додумався.

У Севастополі Пирогов остаточно припинив лікарську метушню на полі бою: під обстрілом, на брудній землі, лікар може зробити не більше, ніж санітар. А наближати медичну допомогу до пораненого — це не тягнути лікаря на передову, а негайно виносити пораненого з–під вогню. Завдяки такому підходу лікарі могли врятувати набагато більше життів. Солдати це чудово розуміли. Вони бачили і відчували щиру турботу Пирогова, тому з теплотою називали його «наш».

Мало хто знає, що саме Микола Іванович заснував інститут сестер милосердя в Росії, що став родоначальником вітчизняного Товариства Червоного Хреста. Згодом медичні сестри брали участь практично у всіх великих війнах, а тоді це здавалося неможливим. «Жінки в бойових умовах? Жінки, відповідальні за винесення поранених з–під вогню? Господині лазаретів? Це нісенітниця!» — кричали тодішні чиновники та моралісти. Чимало недоброзичливців казали, що жінки сіють розпусту в армії, а насправді жінки навели там лад: знайшли на складах «загублені» та «списані» ковдри, одяг для солдатів, розібралися із належним харчуванням поранених, припинили розкрадання грошей. І все це — ризикуючи потрапити під кулю. Кожна четверта сестра милосердя, яка приїхала до Севастополя, знайшла там свою загибель.

Спільний проект із... Шевченком

У ті далекі часи гімназистів часто били різками за будь–яку провину. Микола Пирогов називав тілесне покарання засобом, який принижує дитину, завдає непоправної шкоди її психіці та привчає до рабської покори, що ґрунтується на страху. На думку педагога, рабська покора формує порочну натуру, яка шукає відплати, жадає помститися за своє приниження. Тому Пирогов виступав за скасування різок як буденного «засобу виховання». Як результат — статут гімназій і прогімназій 1864 року скасував тілесні покарання дітей.

У 1858—1861 роках Микола Іванович Пирогов працював попечителем Київського навчального округу. Тоді на всю Малоросію прогриміла його ініціатива створення недільних шкіл для дорослих. У 1860 році їх було відкрито сто одинадцять, безплатні уроки в них вели викладачі гімназій і студенти університетів. Простий робочий люд учився вечорами і у вихідні дні.

Цікаво, що Тарас Шевченко підтримав ініціативу Пирогова і вислав iз Санкт–Петербурга для учнів українських недільних шкіл 50 примірників свого «Кобзаря». Крім того, Тарас Григорович спеціально для недільних шкіл написав і за власний кошт видав «Буквар південноросійський» — рідкісний для тих часів підручник з української мови. Шевченко і Пирогов задумали великий спільний проект — цілу серію підручників для дорослих учнів. Вони мали задум найближчим часом скласти для учнів арифметику, етнографію, географію та історію України. Але встигли випустити тільки «Буквар».

Забальзамований «світлий образ»

Останні 20 років Пирогов із синами та другою дружиною жив у садибі Вишня, що на Вінниччині. Він продовжував оперувати хворих, привів до ладу великий дубовий ліс, посадив два березові гаї, побудував дві греблі, млин. Займався також селекцією пшениці, винограду, троянд. А ще — виїжджав у польові шпиталі рятувати поранених під час різних воєн. Тут же, у Вишні, 5 грудня 1881 року Микола Пирогов і упокоївся.

На прохання вдови тіло Пирогова було забальзамоване док­тором Давидом Іллічем Виводцевим, який приїхав у Вишню з Петербурга. Причому пані Пирогова отримала найвищий дозвіл від Святійшого Синоду в Петербурзі. Випадок в історії християнства унікальний — церква, врахувавши заслуги Миколи Пирогова як зразкового християнина та всесвітньо відомого вченого, дозволила не віддавати тіло землі, а залишити його нетлінним, щоб учні та послідовники могли бачити «його світлий образ».

Спочатку забальзамоване тіло Миколи Івановича перенесли до дерев’яної церкви села Шереметки — за кілометр від садиби. Офіційне поховання затримувалося, бо склеп не був готовий.

Нарешті 24 січня 1882 року саркофаг із тілом Миколи Пирогова було покладено у склеп, а через три роки над ним спорудили церкву Миколи Чудотворця.

Сьогодні у Вишні розташований Національний меморіальний музей–садиба М. І. Пирогова. Там зберігається безліч речей, книжок, медичного інструментарію, якими користувався Пирогов. У фондах — понад 16 тисяч експонатів, а для огляду виставлено майже 1700. У бібліотеці зібрано кілька тисяч книжок та журналів, чимало — з позначками вченого. Відвідувачі можуть побачити і самого Пирогова — у його усипальниці.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Зрозумівши, що повсякденний одяг лікаря може стати джерелом небезпечних мікробів, Микола Пирогов висунув вимогу, щоб російські хірурги проводили операції в білих халатах, виварених в окропі. Почувши таку новину, колеги запроторили хірурга до божевільні. Проте його випустили через три дні, не виявивши порушень у психіці.

ФАКТ

Микола Пирогов запропонував низку операцій, що увійшли до золотого фонду хірургії під назвою «операції Пирогова». Запропоновану ним операцію «кістково–пластичного подовження кісток гомілки у разі ампутації стопи» широко використовують і в наші дні.

ПЕРЕХРЕСТЯ ДОЛІ

Якби не Пирогов, не було б у нас... системи Менделєєва!

За своє життя видатний лікар допоміг тисячам пацієнтів, серед яких були і прості селяни, і всесвітньо відомі люди, і ті, чий талант мав розквітнути через багато років після вдалого лікування.

Одного разу Миколу Пирогова попросили проконсультувати вчителя Сімферопольської гімназії. Учителеві минав 22–й рік, але він не виглядав молодим та квітучим. Блідий, худий, виснажений тривалою хворобою чоловік ніяк не міг з’ясувати, що саме з ним відбувається. Лікарі припускали, що це туберкульоз легенів — діагноз, який для того часу фактично був вироком. Але Микола Іванович уважно оглянув хворого і поставив зовсім інший діагноз — серцева недостатність. Пирогов призначив курс лікування, і вже через два місяці вчитель був здоровий.Згодом колишній пацієнт став ученим–хіміком, а через чотирнадцять років після консультації в Пирогова подарував людству періодичну систему хімічних елементів. Це був Дмитро Іванович Менделєєв!

У жовтні 1862 року Пирогов їздив до Італії, щоб допомогти пораненому в ногу вождю національно–визвольного руху Джузеппе Гарібальді. Найкращі лікарі Європи намагалися визначити місцезнаходження кулі, але всі зусиля були марні. Їм не вдавалося з’ясувати, чи залишилася в рані Гарібальді куля, тому лікарі наполягали на ампутації ноги. Тільки Пирогов, оглянувши пацієнта, зміг встановити справжній характер поранення. Микола Іванович порадив власний метод лікування і вилікував Гарібальді, навіть не вдаючись до операції. Згодом революціонер не раз писав своєму рятівникові листи подяки.