Етнічне вбрання підкреслює жіночі принади. (Фото автора.)
За кілька останніх років українці почали виявляти неабияку цікавість до національних традицій, народного мистецтва, етнографічного одягу. Можливо, це відбулось під впливом численних етнофестивалів та різноманітних заходів. Слово «етно» стало привабливим префіксом із присмаком теплих рук майстра та домашнього бабусиного затишку. Це часто ручна робота, цікавий і зручний крій або просто можливість торкнутись до живої, не синтетичної фактури.
Не масово–базарні, отже й не дешеві витвори популярної нині майстерні автентичного костюма «Шляхетний Одяг» чи модного сучасного дизайнера Олесі Теліженко, яка вдягнула вже не один десяток найвідоміших людей України. Отже й носять його лише ті, у кого «водиться копійчина». Щоправда, в Китаї вже навчилися робити дешеві українські вишиванки. Хто не вірить, завітайте на Андріївський узвіз у Києві. От і доводиться пересічному українцю, який хоче мати хоча б кілька елементів національного строю у власному гардеробі, іти на антикварний ринок за етнографічним секонд–хендом. Пощастило тим, хто у свій час зберіг вміст бабусиної скрині.
«Більшість людей вже усвідомили, що сценічний костюм — це не національний стрій, — розповідає дослідник народного одягу Руслан Павлюк (Прорва). — Цьому сприяють виставки в музеях, зокрема з приватних збірок, та фестивалі, скажімо, «Рожаниця», «Етноеволюція». Фольклорні гурти «Древо», «Гуляйгород», «Божичі», «Володар», «Кросна» наживо показують регіональні етнічні строї у контексті народної обрядодії. Люди тепер відчувають різницю між сценічним вбранням і автентикою. Але пошити нове народне вбрання надто дорого, та й фахівців бракує. Тому охочі походити в гарних сорочках і керсетках змушені купувати їх на етнографічному секонд–хенді. Колекціонери та музейники є спритнішими і тому на антикварних базарах залишаються поношені, вицвілі, покусані мишами, не залатані речі. При цьому, як правило, не надто старовинні. Де можна знайти такий етно–секонд? — Андріївський, Куренівка, Зльоти і, звичайно, в експедиціях селами». Прорва, для початку, радить розібратися з поняттями «національний» та «етнічний» одяг. Національний є поняттям «збірним» і використовується для закордонної публіки та загальнодержавних святкувань. А от дизайнерам одягу чи художникам–модельєрам варто користуватись етнорегіональними чинниками.
Сучасні творці мод в Україні все частіше звертаються до етнографії. Мода з національним колоритом викликає повагу й на міжнародному рівні. Утім фахівці цієї індустрії знають, якої додаткової роботи потребує такий одяг. Це і опрацювання історичних та етнографічних матеріалів, і робота з писемними джерелами в архівах та бібліотеках, і постійні консультації з фахівцями–етнографами. Отож і вартість нового строю буде тим вищою, чим складнішим було дослідження. Заспокоює те, що раніше за одяг, який тепер називають етнічним, люди також дорого платили. Адже, щоб «справити» нову юпку (різновид жіночого пальта) дружині, чоловік мав ой як добре попрацювати. А нові чоботи чи коралове намисто вартували корови чи коня.
І нині доступного по ціні українського вбрання ви не знайдете, якщо, звичайно, це не широкі червоні поліестрові штани спортивного крою і синтетична вишиванка в «кислотних» барвах. Більш грошовита публіка шукає собі справжній стрій для світських вечірок, зустрічей на міжнародному рівні, а деякі навіть створюють власну колекцію — майбутню сімейну реліквію. Зазвичай з подібними замовленнями звертаються до спеціалізованих майстерень та клубів історичної реконструкції. Під час демонстрації свого скарбу модно також похизуватися своїми знаннями про елементи костюма (а їх може бути більше 20) та його регіональне походження.
Наші пра–праспіввітчизники звертали увагу на зручність усіх елементів одягу, усі вони мали сакральне значення. Нині ж трапляється, що пояс застосовують як головний убір, а жіночу оздобу (наприклад, символ рожаниці) тулять на спину чоловічого піджака. «Характерною для сучасного етноодягу є надмірна декоративність, — розповідає етнограф Руслан Павлюк. — Коли беруть частину якогось візерунку, збільшуючи його бездумно, і вставляють будь–куди на костюмі. Цим порушують естетику, яка вибудовувалась століттями в народному одязі». Пан Павлюк зазначає, що так чинили дизайнери, виготовляючи сценічний одяг для «народних колективів» 1970 років. Найяскравіший приклад сьогодні — біле пальто Юлії Тимошенко з чоловічою вишивкою на грудях. Етнограф радить дизайнерам та модельєрам «переступити через свій гонор і спершу «відшити»–скопіювати хоча б десяток артефактів з музейних зібрань».
Буває, що дизайнерів звинувачують у плагіаті. «Ми глибоко і достовірно передаємо естетику автентичного одягу, — каже дизайнер Людмила Сівцева–Климук. — Це не є плагіатом, адже, як правило, замовники самі формують загальну картину виробу. І ще ніхто не сказав: «Зробіть мені точно таке ж». Якщо замовник забажав «Миргород», «Смілу», «Чернігів», то шукаємо рішення, яке відповідає етнорегіональним нюансам одягу». Матеріалом для дизайнерів є переважно фонди краєзнавчих музеїв. «Приємно працювати з УЦНК «Музей Івана Гончара», Полтавським і Харківським краєзнавчими, Національним музеєм історії України та декоративно–вжиткового мистецтва, — констатує Людмила Співцева–Климук. — Є і гостинні власники приватних колекції Олена Скрипка, Євген Дмитрук, Ігор Перевертнюк, Володимир Шибря». І хоча не всі музейні зібрання відкриті для вільного доступу, враховуючи кількість виданої науковцями літератури, тільки ледачий не зможе знайти інформацію.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
