«Як, ви граєте Рахманінова без нот?»

Виконавський жанр імпровізації, який існував за часів Й. С. Баха, Ф. Ліста, С. Рахманінова, М. Реґера, В. Ґоровиця, у сьогоднішньому культурно–мистецькому просторі є досить рідкісним явищем. Класична імпровізація дедалі більше набуває статусу елітарного музикування, аніж «концертування» на широкий загал. Колишня вихованка КССМШ імені М.Лисенка (клас І. Ліпатової), випускниця Київської консерваторії (клас професора В. Козлова), Вищої школи музики та аспірантури у Мюнхені (клас професора Е. Вірсаладзе) Даша Неболюбова як музикант та імпровізатор–педагог є унікальною у своєму роді. Володіючи блискучою піаністичною технікою, майстерністю інтерпретації, досконалим знанням усіх існуючих музичних стилів, жанрів і форм, вона здатна творити в реальному часі новонароджені композиції в дусі різноманітних епох, композиторських стилів (від середньовічних анонімів до теперішніх постмінімалістів, включаючи також Й. Баха, Ф. Моцарта, Л. Бетховена, Ф. Шопена, Ф. Ліста, С. Рахманінова, С. Прокоф’єва, К. Дебюссі, Е. Саті та інших) і навіть імпровізації з техно.

Цього року домінантою майстер–класів стали винятково методичні поради і практичні навички, які втілювалися в індивідуальних учнівських імпровізаціях та спільному творенні композицій з Дашею Неболюбовою в складі дуету, терцету, квартету, перетворивши виступи останнього на своєрідний jam session. Репертуарний діапазон був досить широким: від середньовічної музики, барочної поліфонії, класико–романтичної фактури та чуттєвих фонем російських композиторів ХІХ—ХХ століття — аж до відтворення репетитивної техніки в дусі Д. Адамса та Ф. Гласса.

— Дашо, чи доводиться вам практикувати подібні майстер–класи у Німеччині?

— На жаль, ні. У нас немає такого рівня, немає таких учнів і навчальних закладів, як, приміром, музична десятирічка. У Німеччині система навчання принципово відрізняється від того, що ви маєте тут, в Україні. До вступу в консерваторію чи Вищу школу музики у Мюнхені все викладається приватним чином. Утім тамтешній рівень педагогів не має нічого спільного з нашими професорами. Якщо дитини талановита і їй справді пощастить займатися з хорошим викладачем, то це дуже дорого коштуватиме.

По–справжньому грати на роялі там починають лише в консерваторії або Вищій школі. Але якщо в Україні уроки спеціальності відбуваються двічі на тиждень, то там лише раз на місяць. Чого можна навчитися, займаючись раз на місяць?! Тобто, як бачите, зовсім інший підхід.

— Яка ваша публіка в Мюнхені і наскільки для неї є цінним те, що ви робите?

— Моя публіка там, де я граю. Але в Європі зовсім інша манера життя. Так, люди, які випадково приходять на мої концерти, прийдуть ще раз, якщо десь побачать інформацію про мої виступи, почують моє ім’я. А загалом ставлення байдуже. Щоб люди горіли і слухали мене там так, як, приміром, тут, у Києві, — такого немає. В Європі затребуване або те, що ми вже давно знаємо, або ім’я, яке створили газетні критики. Позиція критика там є загальноприйнятою думкою. До моєї творчої діяльності ставляться якось дуже обережно, боязко. В принципі, в Європі вже досить мало ходять на концерти. Зараз усе можна скачати з інтернету, купити класичні записи на CD, DVD. У зв’язку з цим закриваються мистецькі агентури, концертні зали. Загалом, інтерес до культури падає.

— Чи не зникне з цих самих причин мистецтво імпровізації?

— Ні. Я вважаю, що мистецтво імпровізації, яке виникло першим, зникне останнім. Люди забудуть ноти, але будуть награвати собі, наспівувати, щасливі від думки, що створили щось нове на кшталт Бетховена чи Баха.

— Хто з композиторів–імпровізаторів минулого й сучасності надихає вас найбільше?

— У першу чергу — це мої улюблені Капустін та Годовський і, звичайно, Рахманінов, Шопен, Ліст. Тобто ті, хто цим займалися, для кого віртуозність була показником стилю.

— Рік тому ви планували здійснити у Києві великий імпровізаційний концерт із Національним симфонічним оркестром України під керівництвом В. Сіренка, який, на жаль, не відбувся з технічних причин. Як ви собі це уявляли?

— Я уявляла собі це як своєрідні варіації чи сюїту, де б я мала свою партію та імпровізувала її в реальному часі. Тобто, оркестр наперед мав би отримати ноти, а я, вже знаючи цю музику і тримаючи її у пам’яті, створювала б імпровізацію.

— Це було б новим явищем у вашій творчості, чи ви вже апробували це в Європі?

— Для мене це було б уперше. А там такого не роблять. Навіть те, що я граю напам’ять, для них вже є чимось неймовірним. «Як, ви граєте Рахманінова без нот, як ви взагалі це запам’ятали?!» — це питання, яке мені ставлять постійно.

— Ви імпровізуєте ще й як діджей.

— Так, нині це дуже популярно. Тільки я загальний потік сучасних ритмів розбавляю ще й звучанням класичної музики власної імпровізації, чого не робить ніхто. Це є абсолютно новим явищем.

— З ким із віртуозів сучасності ви б поімпровізували?

— Передусім із Леонідом Чижиком. Це найталановитіший джазовий музикант, імпровізатор із тих, кого я знаю. Він жив у СРСР, потім переїхав до Німеччини, викладав у Веймарі, але через сімейні обставини не зробив собі кар’єри. Щоправда, нещодавно, після дуже довгої перерви, відбувся його авторський концерт. Це була справжня феєрія… Також пограла б із кубинцем Гонсало Рубалькаба. Ну й, звичайно, з Миколою Капустіним та Аркадієм Володосєм, з яким уже мала досвід імпровізації.

— Чим є імпровізація особисто для вас?

— Імпровізація — це моє життя. Це мій спосіб існування. Я можу так само імпровізувати у літературі, у поезії, у вокалі, у кулінарії... Це не тільки музика. Для мене це все.

Тетяна ВОВК