Таким солідним стажем перебування при владі, вочевидь, можуть похвалитися хіба що монархи, котрі замолоду успадкували трон, або диктатори–довгожителі. Підтверджувати свою незамінність на керівній виборній посаді впродовж трьох десятиліть — талант, який не передається у спадок. Хоча, як сказати. Переповідають, що прадід Марії Карпенюк колись — чи то за Австрії, чи за Польщі — таки був у Нижньому Вербіжі війтом, а рідний брат її батька очолював тутешню сільраду в 60—70–х роках минулого століття.

На нинішні вибори вона вже йти не збиралася. Мовляв, відслужила дев’ять каденцій сільській громаді — пора й на заслужений відпочинок: онуків бавити, квіти плекати, яких на її обійсті — видимо–невидимо. «Не збиралася, а довелося знову братися за цей гуж, — зізнається пані Марія. — Люди почали просити — і не сміла відмовити. Збоку може здатися, що там робити нічого — підписуй папери та тішся владою. Аж ні. Буває, приходить людина з такими проблемами, що й у мене серце починає боліти. Ось старій жіночці, яка живе в хаті з донькою–калікою, «відрізали» світло за борги, то я вже тиждень їжджу до РЕМу: переконую, прошу, плачу, аби її не штрафували. У неї ж нема що взяти — хіба що душу».