Події, що відбулися у Переяславі впродовж останніх двох років, своїм віроломством до болю нагадують наступ нової дикунської орди. У вересні 2007 року міністр культури і туризму України в уряді Віктора Януковича Юрій Богуцький видав наказ про спільне користування пам’яткою архітектури національного значення, що в Переяславі–Хмельницькому — Михайлівською церквою. Користувачами стали тодішній господар приміщення — Національний історико–етнографічний заповідник «Переяслав» та новостворена релігійна громада УПЦ Московського патріархату. Хоча, як на здоровий глузд, неможливо поєднати в одному приміщенні Музей одягу та богослужіння з використанням відкритого вогню свічок. Тому міністр культури і туризму Василь Вовкун цей наказ скасував. Незважаючи на це, «братки», очолювані псевдомонахом Анатолієм з Донбасу, вдерлися на територію Михайлівської церкви і поставили там намет, у якому нібито стали молитися Богу. На вимоги дирекції заповідника покинути територію вони не зважали. Влада ж і правоохоронні структури вдавали, ніби «нічого такого» не сталося.
Протистояння тривало два роки. Навесні 2010–го теперішній міністр культури і туризму Михайло Кулиняк поновив згадуваний указ про спільне користування Михайлівською церквою. Насправді ж керівництво заповідника змусили поспіхом згорнути експозицію одного з найкращих і найбагатших в Україні Музею одягу і «звільнити приміщення». Про надання музею іншої будівлі не йшлося. І то був лише початок — невдовзі звільнили директора заповідника «Переяслав» Віктора Ткаченка, а на його місце призначили нового — Павла Довгошию, особу, як кажуть, некомпетентну і без належної освіти. Причому призначали з порушенням існуючих норм, без проведення конкурсу. Новий директор, перевищуючи свої повноваження, самочинно віддав особам у чорних рясах ще одне музейне приміщення — дзвіницю і трапезну Михайлівської церкви. Те, що відбулося далі, нагадує сценарії фільмів про італійську мафію чи бандитський Петербург. «Директор» силою відбирає у музейних працівників ключі від ще одного музею — Архітектури Переяслава часів Київської Русі і передає їх «братії»! Щоб уберегти музей від можливого пограбування, працівники замінили замок на вхідних дверях, але це лише розохотило чорнорясих рейдерів: наприкінці жовтня вони таємно зрізають цей замок і встановлюють свій. Павло Довгошия і пальцем не поворухнув, аби повернути Музей архітектури Переяслава часів Київської Русі у державну власність. А люд тим часом подейкує про злочинну змову нового директора з рейдерами в рясах. Тим часом директор дає дозвіл на використання відкритого вогню свічок у приміщенні Андрушівської церкви в Музеї народної архітектури та побуту, що заборонено правилами пожежної безпеки. І це після того, як у тому ж музеї за час керівництва Довгошиї за дивних обставин уже згоріли дві архітектурні споруди! Загадковим виглядає і недавнє викрадення з Музею археології пам’ятки світового значення — античного лутерію.
Складається враження, що повертається практика комуністів, коли величезну кількість цінних музейних експонатів було знищено чи викинуто на смітники, а директорів музеїв репресовано. Відмінність лише в тому, що місце КПРС тепер посідає РПЦ. Нема музею — нема проблеми. А яка економія коштів для бюджету! Звичайно, церковні споруди слід передати релігійним громадам. Але кому і яким чином? Жодних юридичних і моральних підстав на володіння Михайлівським храмом релігійна громада, що відноситься до юрисдикції Московського патріархату, не має. Тому що Михайлівський собор, зруйнований татаро–монголами, було збудовано тоді, коли ще не існувало не тільки російської церкви, а й самого поселення Москва. На місці зруйнованого собору з ініціативи переяславського полковника Федора Лободи переяславці збудували Михайлівську церкву — тоді, коли Українська православна церква Москві не підпорядковувалася.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
