Російський серіал про лікарів «Інтерни», який транслюють у будні на каналі «1+1», уже встиг зібрати в Україні чималу когорту шанувальників. Комедія про початківців–лікарів, які повсякчас потрапляють у кумедні ситуації, викликає жваве обговорення і серед самих медиків. Причому герої, запевняють лікарі–практики, багато в чому — наче списані «з натури». Не обійшлося, звісно, і без художнього вимислу. У тому, де в серіалі про лікарів є правда життя, а де — фантазія кіношників, з’ясовувала «УМ».
Дитячий хірург із Коростеня Богдан Ковпанець разом із дружиною–ревматологом Іриною дивляться «Інтернів» із задоволенням. «У ньому насправді дуже багато правди, — запевняє Богдан Петрович. — І групу інтернів, головних героїв, підібрали — справжнішу не придумаєш! — «мажор», зарозумілий «заучка», хитрий двієчник та дівчина, яка постійно все приймає занадто близько до серця. І заввідділенням Биков — дуже правдоподібний. У лікарів дійсно цинічний і влучний гумор — професійний».
Розробникам фільму такі оцінки — бальзам на душу. Переважна більшість авторів серіалу — колишні студенти медуніверситетів, вони запевняють, що імена героїв, їхні типажі та смішні ситуації взяті зі справжнього життя. «Я сам колись закінчив Челябінську державну медичну академію і пройшов інтернатуру на кафедрі госпітальної терапії та сімейної медицини, — зізнався журналістам один з авторів серіалу «Інтерни» В’ячеслав Дусмухаметов. — Тому й вирішив зняти серіал–комедію про людей у білих халатах. Адже лікарі, які рятують людям життя, ще й дуже веселий народ. Такі собі веселі циніки. І я віддаю руку на відсіч, що в цьому серіалі — 70—80 % правди. Але... віддаю руку якоїсь іншої людини!»
Без творчого вимислу не обійшлося — це факт. Не відповідає дійсності передовсім «антураж» лікарні. Не бачити нам таких гарно оснащених, із сучасним ремонтом лікарняних відділень ще десятки років. Упадає в око і «калейдоскоп» різноманітних хвороб — від гінекологічних до травматичних патологій — і від усіх лікують у терапевтичному відділенні. Крім того, у справжніх лікарнях усі аналізи і процедури виконують медсестри, а не лікарі, як у серіалі.
А найважливіше — інтерни, на відміну від «кіношних», у реальному житті не мають стільки повноважень. «Інтерн не має юридичного права самостійно робити призначення пацієнту, виконувати будь–які маніпуляції без погодження з лікарем, — каже Сергій Дубров, доцент кафедри анестезіології та інтенсивної терапії НМУ імені О.О. Богомольця, клінічний керівник відділення анестезіології та інтенсивної терапії Київської міської лікарні №17. — Інтерн не має права працювати самостійно, доки не отримав сертифікат за спеціальністю. Інтерн–хірург, наприклад, може асистувати на операціях, але домінуючу роль ніколи не відіграє».
Але водночас медики запевняють: усі ці ляпи у фільмі цілком припустимі, враховуючи «легкість» жанру. Доктор медичних наук, головний лікар Клініки лазерної медицини Інституту дерматокосметології Ольга Богомолець зауважує: «Думаю, що перед творцями серіалу не стояло завдання — зробити так, щоб він відповідав дійсності. Якби все в серіалі було як у житті, це було б зовсім не смішно. З іншого боку, серед інтернів та лікарів у цьому серіалі я не побачила жодного свідомого, якому б довірила своє життя та здоров’я. Але цей серіал згодиться для того, щоб посміятися із друзями ввечері».
Більшість жартів у фільмі ґрунтується на відсутності досвіду в інтернів, а це, визнають усі лікарі, — чиста правда. Відтак збиткуються часом із інтернів більш досвідчені лікарі й у справжньому житті. «Класика «жанру» — це доручення лікаря для інтерна пропальпувати, скажімо, селезінку в пацієнта (якої в нього немає!) і доповісти про її стан. І починає інтерн із розумним виглядом розказувати про ту селезінку, про її «нормальні» розміри», — сміється Ірина Ковпанець. Сергій Дубров, у свою чергу, пригадує, як, жартуючи, запихали в трубочки фонендоскопа вату. «Інтерни слухали й розказували про шуми серця і хрипи в легенях, хоча насправді нічого взагалі не чутно ж з тією ватою!» — каже пан Сергій. Колишні інтерни й самі визнають: у перші роки після медінституту випускник — «нуль без палички». «Дивишся на той рентгенівський знімок — не тямиш же в ньому нічого! І думаєш: хоч би не догори ногами взяти, не зганьбитися», — пригадує свої перші місяці роботи Ірина Ковпанець. Лікар–гастроентеролог Тимофій Лоренко з Вінниці пригадує один зі своїх перших самостійних прийомів: «Приходить до мене бабуся, жаліється на болі в животі, щось показує, де болить, а я навіть уявлення не маю, що казати. І раптом мене осяяло: «А ви, кажу, бабцю, аналізи здавали? Ні? То йдіть здайте спершу, а потім до мене». Як тільки бабуся в двері — я за книжку!» — сміється Тимофій.
«А звідки ж у них буде достатній клінічний досвід з обраного фаху? — зауважує Сергій Олександрович. — Як би гарно вони не вчилися, а студенти в медуніверситетах вчать абсолютно все — хірургію, акушерство, анатомію, терапію. Зрозуміло, що одразу після закінчення навчання у виші інтерни не можуть бути фахівцями. Для цього і потрібна інтернатура, яка триває в залежності від лікарської спеціальності від півтора до трьох років — на відпрацьовування навичок і одержання клінічних знань саме за своєю спеціальністю».
Для більшості лікарів інтернатура — це досить складний період у житті. «Будь–яка досвідчена медсестра може запхати тебе «за пояс» і опустити нижче плінтуса — у неї досвіду ж набагато більше, — каже Богдан Петрович. — Тому розмахувати дипломом лікаря — марна справа. Ти починаєш по–справжньому вчитися медицині тільки у відділенні лікарні. І тобі пощастить, якщо трапиться досвідчений і уважний лікар, у якого можна буде перейняти ази професії». Найперше ж, що довіряють інтерну, — це писанина (а її ж у лікарів — хоч греблю гати). Писарчуки–інтерни місяць вправляються у каліграфії і лише потім їх можуть пустити до пацієнтів.
«Серіальний» заввідділом Биков не надто жалує своїх підлеглих, нарікаючи їх «інородними тілами в організмі медицини», «живодерами», яким можна довірити «хіба що слюнявити листки подорожника, а не лікувати людей». Насправді ж таке ставлення — не далеке від істини. «Хто такий інтерн для лікаря? Це такий собі раб, на якого можна скинути брудну роботу, відправити оглядати бомжів чи «кинути» в епідемію грипу на виклики, — кажуть досвідчені лікарі. — Але таку собі «дідівщину» треба просто пережити, це загартовує».
«Бути інтерном — це жахливо, — пише на форумі для інтернів Марія Вартанян, — ніхто тебе не сприймає, як лікаря. Ні пацієнти, ні лікарі. І найстрашніше — що й ти сам починаєш це розуміти. І ніхто не збирається тебе вчити — ти маєш сам випросити. Ординатори з минулого року бачать у тобі конкурента (їм же хворих менше дістанеться!), лікарі бачать в тобі тягар, бо ти навіть історію хвороби по–людськи написати на ладен. А найбільший шок — сам пацієнт. «А мене лікар узагалі буде оглядати?» — це найгірша фраза, яку ти можеш почути. «А я ж тоді хто?» — перша думка. Але згодом у житті з’являється нова категорія — «могти руками». Бо в інституті потрібно було лише «могти мізками», а руки могли знадобитися лише для створення санкуточка у відділенні. І рано чи пізно ці руки перестануть трястися».
Одначе, попри складнощі, переважна більшість лікарів згадує свою інтернатуру із задоволенням. І не без смішних історій. «У мене перший кумедний випадок під час інтернатури був такий, — розповідає Ольга Богомолець. — Я їхала на роботу у Київський шкірвендиспансер на Саксаганського, 72 трамваєм. І коли виходила з нього, бабусі в салоні, хитаючи головою, казали мені вслід: «І як не соромно! Така молода, а вона вже йде у шкірвендиспансер». Потім якось мене на сходах, у місці для куріння, натовп юнаків–пацієнтів стаціонару прийняв за «новеньку пацієнтку». Відтоді я почала завжди у лікарні носити окуляри і білий халат (сміється). А на нічних чергування у перший рік клінічної ординатури я ніяк не могла зрозуміти, чому мої колеги хлопці завжди спали на нічному чергуванні. Мені ж не вдавалося навіть очей склепити, бо під кабінетом завжди стояла черга: у когось болів живіт, у когось — горло! Потім хлопці, сміючись, мені пояснили: ти одна ж серед нас дівчина, а пацієнти скучили за спілкуванням. Тому й вигадують різні хвороби для тебе».
Зрозуміло, і без хвилювань не обходилося. «Звісно, я сильно переживав у перші роки роботи. І, знаєте, якби тоді через мою помилку або незнання помер хворий, то я б точно пішов з медицини... Але все обійшлося — уже на другому році інтернатури сам працював. Щоправда, і досі хвилююся перед операцією. На мій погляд, якщо не хвилюєшся, значить, уже треба йти на пенсію», — зізнається Сергій Дубров.
Афоризми від Бикова–Охлобистіна:
— Будуть мене ще венерологи життю вчити!
— Зараз твоя дружина — медицина. Так що йди і виконуй подружній обов’язок.
— Це ти не мене звинувачуй, а його, бо він хворіє не тим, що ти знаєш.
— Поки в тебе не відросла сіра речовина, на — користуйся моєю.
— Де моє масло? Я хочу в ньому качатися.
— Хто засмутить мене сьогодні, піде додому завтра.
Але найбільше наразі турбує лікарів–практиків низький рівень підготовки, з яким приходять інтерни до лікарень. У медичних вишах розводять руками: такі школярі пішли. Викладач одного з медуніверситетів на анонімних правах розказав «УМ»: рівень наших студентів за останні роки дуже серйозно знизився. І не останню роль в цьому відіграє пільговий вступ до навчальних закладів. «Не можна брати в медуніверситет дитину, яка набрала 124 бали, тільки тому, що вона має вади здоров’я чи пільгу на вступ, — каже викладач. — Така дитина з об’єктивних причин не може бути лікарем! Сюди мають іти найкращі, свідомі!»
На думку ж Сергія Дуброва, ситуацію із підготовкою кадрів могло б покращити створення в Україні повноцінних університетських клінік, таких, які існують в розвинених країнах світу. «На мій погляд, це дозволить суттєво покращити саме клінічну підготовку майбутніх лікарів», — переконаний фахівець.
Проблему з кадрами в Україні відзначає і Ольга Богомолець: «У мене в інституті відкрито три ставки — і лікарів–дерматологів, і лікарів–хірургів. І на сьогодні вже рік як я не можу знайти фахівців, які відповідали б моїм вимогам».
Нарікає на рівень знань і відомий нейрохірург, академік Микола Поліщук: «Мушу відзначити дуже слабку підготовку після інституту, це притому, що у нейрохірургію йдуть кращі. Насамперед слабка практична підготовка — студенти не бачать хворого, адже їх до пацієнтів не пускають. Особливо в лікарнях престижних, у науково–дослідних інститутах. А не пускають, бо лікар зацікавлений, щоб у нього було більше хворих, адже зараз кожен пацієнт щось платить». Богдан Ковпанець підтверджує: інтернатуру насправді найкраще проходити у маленьких районних лікарнях — там лікарі охочіше навчають, передають досвід.
У досвідчених практиків — своя проблема: кому б достойному той досвід передати? «Є відсотків 30 студентів — дійсно талановитих, вони б могли стати чудовими лікарями, — каже Сергій Дубров. — Але ці випускники не залишаються у медицині через неадекватну оплату праці. Ось із моїх чудових інтернів, випускників минулого року, троє вже працюють у фармкомпаніях, бо забезпечити себе, не говорячи про родину, за 1008 гривень зарплати — неможливо».
Протистояння навколо можливої ліквідації Вінницького обласного протитуберкульозного диспансеру №2 відбувається у кількамісячному вимірі. Працівники диспансеру просять передати з обласної комунальної власності у міську цілісний майновий комплекс, щоб і майно, і приміщення залишились на місці, а колектив працював там і надалі. Вони згодні на реорганізацію чи оптимізацію, аби лише тубдиспансер не ліквідували. >>
До 30% антибіотиків орального застосування продаються у США за неправильно виписаними рецептами. Помилкова діагностика на невідповідний рецепт на антибіотики є головною причиною виникнення резистентної стійкості мікроорганізмів на антибіотики, випливає з дослідження, результати якого подані в «Журналі Американської медичної асоціації» (Journal of the American Medical Association). >>
Кліщі вже прокинулися, активізувалися і готові атакувати. Під прицілом їхніх укусів — не лише любителі влаштовувати пікніки в лісі, а й ті, хто звик просто прогулюватися в міському парку чи сквері. Лікарі звертаються увагу, що з кожним роком кількість людей, яких покусали кліщі в місті, зростає. >>
«Хворіти сьогодні особливо дорого, навіть не враховуючи вартості ліків, на звичайний похід у поліклініку зараз потрібно викласти мінімум 300 гривень», — такими враженнями діляться між собою українці в бесідах те-а-тет, такими повідомленнями нині завантажена чи не вся інтернет-мережа. >>
Улюблений вітчизняний спосіб заговорити тему: спростовувати неіснуюче або почати планувати давно існуюче. Триває п’ятий рік експерименту з реформи охорони здоров’я у пілотних регіонах країни: на Вінниччині, Дніпропетровщині, Донецькій області (там зараз не на часі) та Києві. І що ж маємо реально? >>
