Галина Пундик: Тепер є злість і бажання повернутися на вершину

Одного дня ці дівчата стали знаменитими на всю Україну. На Олімпійських іграх 2008 року збірна України здобула чимало золотих медалей, але молода жіноча команда шаблісток тоді привернула особливу увагу своєю непоступливістю, запалом та майстерністю на фехтувальній доріжці. Після тріумфу в Пекіні недавні юніорки, яких тренер називав «дівчатами гиги–гага», стали справжніми грандами світової шаблі і тривалий час не знали поразок на дорослих світових та континентальних першостях, привозили з міжнародних змагань нагороди в командних та індивідуальних змаганнях. Але тиждень тому традиція тішити вболівальників першим місцем на п’єдесталі пошани перервалася: на чемпіонаті світу в Парижі наші шаблістки — Харлан, Хомрова, Пундик, Жовнір — у фіналі поступилися росіянкам, які не вигравали світове «золото» з 2004 року. Після цієї поразки чимало оглядачів заговорили про «кінець золотої ери української шаблі». Про те, як самі дівчата оцінюють свій «французький» результат, «УМ» поцікавилася у 23–річної Галини Пундик — однієї з учасниць нашої вже легендарної четвірки.

«Для нас перемога була принциповою»

— Галю, як воно — залишитися без першого місця після тривалої серії перемог? Вадим Гутцайт, тренер збірної України з фехтування, назвав три медалі, привезені з головного старту сезону, гарним результатом. А як оцінюєте командне «срібло» ви самі?

— Якщо враховувати кількість виграних медалей, то для нашої країни виступ на чемпіонаті світу справді можна назвати непоганим. Минулого року, для прикладу, теж було три призові місця. Інша справа, що тоді ми мали золоту нагороду в командних змаганнях шаблісток, а тепер збірна обійшлася без перших місць. Тому наше «срібло», звісно, засмутило. Для мене та дівчат було справою принципу посісти перше місце, а не просто мати якусь там медаль.

— У поєдинку за «золото» в Парижі ви поступилися росіянкам, яких останніми роками перегравали. Такий успіх сусідів пов’язують із приходом французького тренера. Він і справді настільки змінив цю команду?

— Я б не сказала, що Крістіан Бауер аж настільки змінив російських шаблісток. Вони завжди були сильними і небезпечними суперницями. Інша річ, що склад у них виявився дещо несподіваним. Адже ми не очікували на вихід однієї спортсменки, яка до того часу не фехтувала проти нас (19–річна Діна Галіакбарова. — Авт.). Ось на ній ми і спіткнулися, адже зовсім не готувалися до зустрічі з такою опоненткою, не аналізували її потенціал, стиль попередньо. Хоча й не скажу, що вона аж настільки сильна. Принаймні тепер знаємо, до кого ще маємо готуватися на майбутніх змаганнях.

— Вашу срібну медаль дехто назвав «кінцем золотої ери української жіночої шаблі». Мабуть, образливо таке чути?

— Звичайно, образливо, адже це спорт, і в ньому всяке може трапитись. І програли ми не з якимсь там розгромним рахунком, а боролися. Перемагати завжди нелегко. Тому тепер є і певна злість, і бажання довести, що нам до снаги повернути чемпіонство. Але поки що треба відпочити, адже сезон був напружений.

— Тобто не лише незнання когось із суперників, а й утома вплинула на підсумковий результат?

— Ну, це теж далося взнаки, але всі ці моменти наклалися один на одного. Ще й цей світовий чемпіонат перенесли на місяць пізніше: раніше його завжди проводили у жовтні, тому наша підготовка вийшла тривалішою, довше мусили очікувати на змагання.

— Вадим Гутцайт, тренер збірної, зажив слави людини з доволі різким характером. Як ви перетерпіли його реакцію на «срібло»? Адже він точно сподівався на перше місце?

— У нас ще все попереду, адже після паризьких змагань ми з ним ще не спілкувалися. Жили на змаганнях у різних готелях, бо Вадим Маркович до Франції їхав як суддя змагань. Тому про його емоції дізнаємося згодом, при зустрічі.

«Удома виступати спокійніше»

— Чи довго триватиме ваш відпочинок після чемпіонату? І чи плануєте якісь далекі поїздки ближче до Нового року, коли буде більше вільного часу?

— Зараз маємо тиждень на відновлення, відпочиваємо. Стосовно зимових мандрівок, то, звичайно, хочеться кудись поїхати, подивитися на світ. Але конкретних ідей ще немає.

— У 2012 році світову першість із фехтування вперше прийме Україна. Домашній чемпіонат буде для вас особливою подією чи вам байдуже, де змагатися?

— Різниця є. Після чемпіонату Європи, який ми приймали два роки тому в Києві, мені приємніше виступати саме вдома. Тут і спокійніше, і психологічно легше. Ми не так часто організовуємо міжнародні старти, а емоції на тій європейській першості мені сподобались. Хоча ми й не стали чемпіонками.

«Пішла на фехтування, бо набридли танці»

— Галино, ви почали перемагати у підлітковому віці, коли в багатьох видах спорту ваші ровесники лише починають робити перші кроки. Наскільки швидко ви опановували фехтування?

— Мені подав приклад брат, який пішов займатися цим видом спорту. Я до того відвідувала гурток танців. Але фехтування тоді видалося цікавішим, ще й танці набридли. Потрапила до чудового тренера — Валерія Штурбабіна, у нього є гарна здатність зацікавлювати дітей спортом. Тоді мені було 12 років.

— Заняття танцями, мабуть, допомогли у спортивному зростанні? Здається, у рухах танцюристів та фехтувальників можна знайти чимало спільного.

— Навіть не знаю, що могло допомогти, адже я не дуже любила ті танці. Навіть не завжди приходила в танцзал на заняття. А ось спортивних тренувань уже не пропускала, нас не змушували там працювати, щось відтреновувати. Перший рік узагалі грали в різні ігри, тренер розвивав наше мислення, фізичну підготовку. А вже фехтувати я почала через рік після приходу в секцію.

— А коли ви зрозуміли, що спорт може стати не лише захопленням, а й справою всього життя?

— Мабуть, саме тоді, коли взяла до рук шаблю, — у 13–14 років. Почала їздити на всеукраїнські змагання, показувати результати серед однолітків. Тренер тоді напосів на моїх батьків, став пояснювати, чого можна досягнути. Уже тоді говорив про Олімпійські ігри, хоча в це важко було повірити. Але Штурбабін бачив перспективу, зумів зацікавити моїх батьків. Вони, щоправда, не надто противилися, допомагали нам із молодшим братом їздити на змагання за кордон.

— Тобто батьки не намагалися зробити вас економістом, бухгалтером, зацікавити якоюсь «сидячою» професією?

— Батьки побачили, що ми не просто ходимо на тренування, а прагнемо чогось добитися у спорті, і в нас виходить. Вони нам довірили, і я їм за це вдячна. А стосовно моєї освіти, то вона теж буде пов’язана зі спортом: зараз я навчаюся у Хмельницькому національному університеті за напрямком «фізична реабілітація». Але якщо чесно, то навіть не знаю, чи буду займатися цим у майбутньому і куди мене ще занесе.

«У рідному місті мене знають усі»

— Для вашого рідного Нетішина ви, мабуть, справжня гордість та найвідоміша землячка. Впізнають на вулицях?

— У нас усі один одного знають, адже містечко зовсім невелике. Мої батьки теж знані в місті, адже є дуже активними людьми. Тому ще до поїздки на Олімпійські ігри про мене знали як про дитину моїх батьків, а вже потім я стала олімпійською чемпіонкою (усміхається).

— Звідки у маленькому містечку на Хмельниччині така сильна фехтувальна школа? Це давні традиції, чи все залежить від конкретного ентузіаста–тренера?

— Секрет успіху в нашому тренері — це справа рук Валерія Штурбабіна. Він народився та провів молодість у Баку, в Азербайджані, але коли розпався Союз, і там стало неспокійно, перебрався до Нетішина, де жила його мати. І вже тут, від початку 1990–х, Штурбабін поступово почав розбудовувати школу, яка тепер дає результати.

— Чимало спортсменів, які походять із невеликих міст, із часом переїжджають до столиці, мотивуючи цей крок кращими умовами для тренувань і фінансування. Ви погодилися б на такий крок?

— Я вже зараз чимало часу проводжу в Києві, адже ми багато тренуємося на базі в Кончі–Заспі. Тут більше розваг, широка культурна програма. А в Нетішині особливо нема чого робити — туди я приїжджаю, як на курорт, відпочиваю. У містечку немає жодного вищого навчального закладу, тому всі друзі вчаться в більших містах, і часто нема з ким навіть зустрітися.

ДОСЬЄ «УМ»

Галина Пундик

Заслужений майстер спорту України з фехтування (шабля)

Народилася 7 листопада 1987 р. у с. Чотирибоки Шепетівського району Хмельницької області.

Чемпіонка Олімпіади 2008 р. у Пекіні (командні змагання). Також у складі команди — володарка золотої медалі чемпіонату світу 2009 р. (Туреччина), срібних нагород ЧС— 2007 (Росія) та 2010 (Франція), чемпіонка Європи 2009 р. (Болгарія), срібна призерка ЧЄ–2007 (Бельгія) та 2008 (Україна), бронзова — 2005 (Угорщина). Бронзова призерка першості Європи 2009 р. в індивідуальних змаганнях шаблісток.

Навчається у Хмельницькому національному університеті (спеціалізація — фізична реабілітація).

Перший тренер — Ольга Штурбабіна. Тренер — Валерій Штурбабін.

Зріст — 163 см, вага — 54 кг.

Незаміжня.