Дмитро Денисенко (ліворуч) і Михайло Ратушний вшанували пам’ять про Мазепу та тисячі українських козаків на їхньому майдані в Острогозьку.
Якщо спитати пересічного українця, що йому відомо про Слобідську Україну, не кожен відповість, що йдеться про територію сучасних Сумської, Харківської та Луганської областей. Ще менше згадає ще й про так звану Східну Слобожанщину (або Подоння) — етнічні українські землі, розташовані нині в межах частково Курської і Бєлгородської й переважно Воронезької областей Російської Федерації. Під час нещодавньої подорожі Воронежщиною у складі делегації Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР) автор відчув тут справжній український дух. Бо рідну мову (так званий слобожанський говір) на півдні області можна почути ледь не скрізь. Чого не скажеш про сусідню Луганщину. І це при тому, що українське Подоння територіально охоплює майже третину адміністративної мапи Воронезької області. Звісно, русифікація зачепила й ці терени, із кожним переписом у РФ кількість тих, хто називає себе українцями, поступово зменшується, а мова й традиції забуваються. В офіційних установах люди спілкуються російською, а рідною говiркою — на вулиці та вдома. Але якщо у Воронежі представникам української діаспори зручно прикидатися росіянами (бо в обласному центрі вони складають меншість), то на півдні області етнічні українці краще пам’ятають своє коріння. Адже їхні пращури заселили цей край ще з середини ХVII століття. Тож коли професор–фізик 20 років на голому ентузіазмі бореться за права українців мати недільні школи, газети й телебачення рідною мовою; коли власнику української кухні у Воронежі погрожують розправою за вивішений над закладом жовто–блакитний прапор, а він стоїть на своєму; коли подружжя пенсіонерів на дачі налаштовують радіо на українські хвилі й слухають прямі включення з Верховної Ради; коли бізнесмен iз Розсоші разом з однодумцями засновує і спонсорує фестиваль української культури; коли стримана чиновниця під час вечері у ресторані несподівано виходить на сцену і співає вживу для гостей з України «Червону руту» — ти розумієш, що Україна тут ще не вмерла і що вона, справді, сягає від Сяну до Дону.
Перший пункт подорожі — Воронеж. Професор кафедри експериментальної фізики Воронезького держуніверситету й голова українського товариства «Перевесло» на громадських засадах Микола Бірюк знайомить нас із проблемами української громади, якій фактично доводиться виживати. Усе впирається у фінанси, тож у «Перевесла» нині немає офісу, через що тимчасово скасовано й реєстрацію. Утiм за 20 років діяльності «Перевеслу» (товариство створила науково–технічна інтелігенція) вдалося розпочати факультативне викладання української мови у кількох воронезьких школах. Нині ж усе це в минулому. Рідну мову викладають як спецкурс лише у школі № 91 завдяки ентузіазму вчительки Надії Кривцової. Через непорозуміння з адміністраціями шкіл, ворожо налаштованих до української, їй часто доводиться міняти освітнє «місце дислокації». І хоча обласне управління освіти ще кілька років тому планувало ввести уроки української мови і в інших школах Воронежа, віз і нині там.
Тож під час зустрічі з начальником управління культури мерії Воронежа Іваном Чухновим голова УВКР, відомий поет Дмитро Павличко одразу ж порушив питання про відсутність недільних українських шкіл у місті. Чиновник відповідав стандартно: мовляв, ми лише «за», але ж українська громада не проявляє ініціативи! От вірмени, азербайджанці тощо лише звернулися й одразу отримали дозволи і вже працюють. «Може, українці не відчувають такої потреби, не почуваються обділеними, бо Україна поруч та й вони перебувають у братському середовищі?» — поділився власними думками з цього приводу пан Чухнов.
Натомість Микола Бірюк каже, що кавказці активніші через те, що їхні громади не відчувають браку в коштах, є згуртованими й «перетворитися» на росіян не в змозі. «А в нас тут багато таких: батьки — українці, а син уже росіянином пишеться, або брати — один свідомий українець, а інший в груди б’є, мовляв, я руський! — зітхає Микола Данилович. — Близькість культур — воно ніби й добре, а з іншого боку — не дуже».
Що цікаво, сто років тому, згідно з царським переписом, на Воронежщині мешкало 1,1 млн. малоросів (i лише трохи більше великоросів), за останнім переписом СРСР — українцями визнали себе 250 тисяч, а згідно з російським переписом 2002 року — лише 75 тисяч. Нещодавно завершився черговий перепис населення, офіційних даних чекають і в товаристві «Перевесло», щоб дізнатися: скільки ще українців заперечили батьківське коріння.
З іншого боку, де два українці — там три гетьмани. Ця приказка є дієвою i для української діаспори краю. Окрім «Перевесла», в обласному центрі вже шість років діє національно–культурна автономія українців Воронежа, яку очолює місцевий підприємець, власник мережі кафе «Українська кухня» Ігор Сахно. Місцева влада вважає його «правильним українцем», а не націоналістом, бо він є радником отамана Центрального козачого війська, жертвує на православні храми МП (за його сприяння воронезькі майстри відлили дзвіницю для храму у Сватово, що на Луганщині), а в його кафе, окрім портрета Тараса Шевченка, на чільних місцях можна побачити й портрет Богдана Хмельницького, який «возз’єднав Україну з Росією».
У підприємця Сахна, який виріс на Далекому Сході в родині українців–військових, своя любов до України. Хоча не без принципів. Його мати — Валентина Сахно — розповідає, що коли син повісив над входом до «Української кухні» жовто–блакитний прапор, йому погрожували: зніми, бо постріляємо. «Син відповів: стріляйте, якщо я вартий прапора. Я ним пишаюся», — каже пані Валентина. Український стяг висить там і досі, щоправда, поруч, для балансу, з’явився і російський триколор.
Реалізувати власні амбіції щодо українського питання у Воронежі пану Сахну допомагають гроші. Поруч із власною «Українською кухнею» в Радянському районі міста він побудував дитячий майданчик «В гостях у Ярославни». А в сусідній школі №75 делегація УВКР побачила справжній український клас, відкритий коштом Сахна на початку цього навчального року. Валентина Сахно розповідає, що під час чергового візиту до Києва її син замість їхати у справах до Москви, завантажив власний бусик підручниками для початкових класів iз рідної мови та поїхав до Воронежа. Щоб діти могли вчитися.
Нині в українському класі двічі на тиждень навчаються лише 15 дітей з українських родин, але Ігор Сахно каже, що це лише початок. Приміщення оформлено, як музей, де можна ознайомитися з побутом та історією українського народу (звісно ж, у дусі братерства трьох східнослов’янських народів). Є навіть другий поверх, де діти згодом зможуть займатися малюванням, ліпленням, виготовленням кераміки, народними танцями.
На питання, чому ж українська діаспора у Воронежі така роз’єднана (очільники культурної автономії та «Перевесла» критично сприймають один одного), пан Сахно відповідає лаконічно: «Я не роз’єдную, я свою справу роблю». Спільну ж мову з Ігорем Сахном та Миколою Бірюком знаходить лише місцевий журналіст й активіст «Перевесла» Дмитро Денисенко, який при цьому очолює Воронезьке регіональне відділення ОУР (Об’єднання українців Росії).
Для керівника української делегації Дмитра Павличка особливо приємною була домашня зустріч із родиною Леоніда та Людмили Волошиних. Подружжя пенсіонерів родом із Градизька, що на Полтавщині. Звідти ж і відомий композитор Іван Білаш — друг Дмитра Павличка, разом вони створили найвідоміше своє дітище — пісню «Два кольори». Мати Леоніда Волошина — Марія Іванівна була першою вчителькою композитора, а його дружина Людмила досі пам’ятає, як молодий Іван Білаш купався у сімейних трусах у річці.
Після отримання вищої освіти подружжя Волошиних потрапило за розподілом до Воронежа, але контактів з Україною не втрачає і досі, хай і рідко, але їздить на могили рідних. Людмила Волошина приїздила до Дніпропетровська у вересні — на урочистості з нагоди 50–річчя закiнчення університету. Там зустрілася з екс–Президентом Леонідом Кучмою, якого пам’ятає ще зі студентських років, хоча вчилися вони й на різних факультетах: Кучма — на фізико–технічному, а пані Людмила — на хімічному.
«Я до нього підійшла й кажу: Леоніде Даниловичу, вам привіт від українців Воронежщини! А він мені: дякую, там велика українська діаспора, — каже пані Волошина. — Це мене дещо спантеличило, хай вже ми, трудові мігранти, діаспора, але ж на півдні області споконвіку етнічні українці живуть!».
Натомість Леонід Волошин не оминув й українського питання. «Доки я здаюся росіянином, усе нормально. Тільки починаю питати: а де українська газета, де телебачення, радіо, одразу чую: «А что ти хочєшь хохол, ето наша земля!». За його словами, українці у Воронежі потроху асимілюються. Донька із зятем потроху вдома розмовляють українською, а онуки її вже не знають і навчити їх немає де. Тож Волошини роками ловлять українські радіохвилі на приймачі, а щоб дивитися українське телебачення, зібрали гроші на супутникову тарілку. От тільки жодного українського каналу в «пакеті» не виявилося!
Учити українську мову мають змогу... аж дев’ять (!) студентів на кафедрі філологічного факультету Воронезького держуніверситету. Завкафедрою слов’янської філології Геннадій Ковальов розповідає, що набрати більшу групу не дозволяє держбюджет, затверджений Міносвіти РФ. Викладач української мови Марія Авдєєва додає, що студенти обирають мову факультативно на ІІ курсі (тут викладають ще й польську, чеську, словацьку, болгарську тощо). Українську студіюють переважно студенти з українського півдня області. Головна мотивація — стажування в Україні.
Пані Авдєєва разом із студентами наразі працює над другим томом словника українських говорів Східної Слобожанщини (перший том видано два роки тому). Поруч помічаю помічницю викладача — студентку IV курсу Юлію Калантаєвську. Дівчина саме працює із картками — на кожній українське слово та його значення. Каже, що згодом усе це переведуть в електронний вигляд, а там і ІІ том не за горами. Юлія помітно пишається тим, що вона українка, каже, що родом з Кантемирівського району (там українська громада найчисельніша) й додає: «Дівоче прізвище моєї мами також українське — Головань».
Юлії та іншим спраглим до знань про Україну студентам буде що почитати нового в обласній бібліотеці ім. Нікітіна. Дмитро Павличко передав директору бібліотеки Людмилі Смирновій не лише збірку власних віршів, а й десять томів рідкісного видання «Україна: антологія державотворення». Цікаве спостереження: якщо антологію пані Смирнова переглядала з неприхованим інтересом, то коли заступник голови УВКР, екс–депутат Михайло Ратушний передав їй упорядковане за його участі видання «Роман Шухевич у документах радянських органів держбезпеки (1940—1950)», брови директорки бібліотеки здивовано поповзли догори.
«Слава Україні! І слава Росії!» — так несподівано завершив свій виступ українською перед російською аудиторією Дмитро Павличко під час урочистостей iз нагоди Дня єдності Росії в БК центральної управи Воронежа. Перед цим голова УВКР продекламував «Заповіт» Шевченка, а також говорив про важливість дотримання культурних прав українців у Росії, адже росіяни в Україні жодних проблем із навчанням російською не мають. Аудиторія відповіла шаленими оплесками — усі чудово розуміли українську мову.
У програмі концерту знайшлося місце і для української пісні, виконання якої виглядало дещо екзотично. Народний ансамбль «Зимогори» перед цим виконував російський фольклор у національних костюмах та білогвардійських одностроях, тож на виконання української «А козак, як орел, як побачив, так і вмер» співаки вийшли не перевдягнувшись. Не зважаючи на це, співали напрочуд гарно, от тільки автору важко було стримати посмішку, коли «білогвардійці» заходилися танцювати гопака. До речі, за словами Івана Чухнова, у Воронежі налічується близько 600 колективів й важко знайти такий, у репертуарі якого не було б української пісні чи танцю. Натомість чимало українців пізніше говорили, що лише подібна «шароварщина» не викликає нарікань влади, якщо ж йдеться про щось більше — чиновники демонструють «тихий» спротив.
І ось ми їдемо на південь. Зупиняємося в Острогозьку — місті, що тривалий час вважалося центром Східної Слобожанщини. Нині на бігбордах пояснюється: «Острогожск — ты часть моей России!». Хоча ще у 1652 році його заснували як військову фортецю (острог) реєстрові козаки Чернігівського і Ніжинського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським. Дві тисячі козаків разом із родинами та майном шукали тут кращої долі після поразки під Берестечком й стали першими поселенцями. Острогозькому полку, як і сусіднім — Сумському, Охтирському, Харківському та Ізюмському, цар дав самоврядування, тож Слобожанщина не підпорядковувалася Гетьманщині. Козацькі вольності скасувала у 1765 році Катерина ІІ, а Острогозький козацький полк перетворився на гусарський.
Цікаво, що й досі в місті один iз районів зветься «Майдан». Про те, що тут відбувалися козацькі ради, нагадує лише церква середини XVIII ст., побудована у стилі козацького бароко, а ще — пам’ятний знак про зустріч у цьому місці у 1696 році гетьмана Івана Мазепи та царя Петра І, який дякував козакам за хоробрість під час Азовського походу. На згадку про гетьмана Михайло Ратушний разом із Дмитром Денисенком дістають український прапор і накривають ним кам’яну брилу з профілем Петра, що неабияк дивує перехожих.
«Коли встановлювали цей пам’ятний знак, місцевій владі закидали: чого це ви Мазепу згадуєте? — розповідає пан Денисенко. — Ті відповіли: тут відбулася зустріч двох відомих правителів того часу, для Острогозька — це вагома історична подія».
Старожили часто вказують, що Подоння хай і недовго, але було частиною Української держави. Офіційна російська історіографія це заперечує. Утiм правда за людьми: у 1918 році гетьман Павло Скоропадський включив східну Слобожанщину до складу Харківської губернії Української держави. Після встановлення Директорії цю територію деякий час контролювала УНР, згодом тут знову відновилася радянська влада. УРСР не змогла поширити свою юрисдикцію на ці землі й після перегляду кордонів: у 1923—1924 роках вони остаточно відійшли до РСФСР.
Чимало українців Подоння вражають своєю національною самосвідомістю. Спілкування з нами мешканці Ольховатського району починають настороженою російською, згодом, дещо соромлячись, переходять на слобожанський говір: «У вас літературна українська, така гарна, а ми тут всі балакаємо по–хохляцьки. Так уже склалося історично. Наш говір майже такий самий, як у Старобєльську, на Луганщині. Але коли вже треба перед москалями «повиличкуватися» (показати себе. — Авт.), переходимо на російську. Хоча акцент є. Буває, забудеш, що ти серед них, й починаєш по–своєму балакати, а вони кажуть: «Какая рєчь красівая, скажитє что–нєбудь єщьо».
Дмитро Павличко підтримує громаду: «Українську вже й на Луганщині не завжди почуєш. А тут видно й чутно, що українці живуть!». Директор районного краєзнавчого музею Ольга Івахненко додає, що навчитися мови їм немає де, хоча охочих вистачало б. «От моя мама під час українізації 20—30–х років вчила українську, тоді навіть наш райцентр в документах вказували правильно, по–українськи — Вільховатка, але нам в українській школі вчитися не довелося», — додає пані Івахненко.
З’ясувалося, що ця жінка буквально марить Україною — знає чимало віршів та пісень, але головною її пристрастю є колекціонування старовинної української вишивки, тож пані Ольга збирає рушники, вишиванки, народні костюми. Щось їй подарували місцеві бабусі, а щось придбала в Україні, де часто буває. Вишиваний приватний скарб директорка музею тримає вдома, часто організовує виставки на Воронежщині та сусідній Луганщині.
Уже під вечір потрапляємо до нині найбільшого міста Східної Слобожанщини, про яке Олександр Довженко свого часу казав, що «у Розсоші частіше почуєш українську, ніж у Києві». Слово «розсош» також українське й означає заплавну луковину, що просохла після весняної повені. До речі, майже усі райцентри українського Подоння виникли на берегах приток Дону, звідси й назва краю. Місто Розсош (67 тис. населення) відоме своїм щорічним фестивалем Слобідської української культури, який започаткували редактор місцевої газети Віталій Клімов (голова оргкомітету) та місцевий бізнесмен Олександр Бабешко (генеральний спонсор). Разом із ними нас зустрічає і керівник апарату райадміністрації Людмила Кушнарьова (в дівоцтві — Черник).
Роззнайомившись, господарі переходять на українську, а пані Кушнарьова навіть співає гостям «Червону руту». Розмови стають відвертими. Пан Бабешко каже, що після будівництва в місті хімзаводу кількість росіян тут збільшилася в рази. «Нині мені на прийомі чиновники часто кажуть: ми вас готові вислухати, як представника української діаспори... Якої діаспори? Це моя батьківщина з діда–прадіда!, — каже пан Бабешко. — Але центральна влада нам не довіряє, вважає «п’ятою колоною» й на керівні посади, особливо у правоохоронних органах, ставить лише не місцевих росіян».
Представники української громади Розсоші стверджують, що під час останнього перепису населення, на півдні області більшість українців не соромилися вказувати свою національність на відміну від жителів Воронежа. Бо почуваються на рідній землі. «Мене 20–річний син питає: мамо, ким мені записатися, українцем? А я йому: звісно, а хто ж ти іще?!» — каже пані Кушнарьова.
Тут не забувають рідної мови, але шанують і російську, бо вважають її міжнародною й такою, без якої не досягнути успіху в РФ. Утiм і досі на нічних вулицях Розсоші можна почути знайому лайку: «пся крев», «бісові діти» та «щоб тебе грім побив!».
...Коли вже наша делегація перетнула кордон і автобус прямував до Харкова, згадалися слова українців з Ольховатки: «Ми в Україні будемо за два дні після вас, у нас тут регулярні рейси по селах людей возять скупитися на харківському ринку «Барабашово». Бо скільки тут до того кордону?!»
— В останні роки українська громада Воронежщини зворотної реакції з України практично не мала. Ще п’ять–десять років тому якось запрошували, та й з України хтось до нас приїжджав. Зараз це рідкість. Найбільшою культурною подією цього року для Воронежа став приїзд у березні групи «Океан Ельзи». Ви не уявляєте, який тут був ажіотаж, незважаючи на середню вартість квитка у 50 доларів — організатори шкодували, що орендували невеликий зал. А взагалі тепер навіть культурологічна робота комерціалізується, і для нас це дуже важко. Адже живемо з того, що самі назбираємо. Був час — ми намагалися бізнес–структуру створити, але російське законодавство сформоване так, що бути індивідуальним підприємцем вигідніше, ніж очолювати організацію з гучною назвою. Приходиш до податкової і чуєш: «Товариство з України? Валютні операції здійснюєте? Ні? Як це може бути?..»
Виникають непорозуміння і з силовими структурами. Коли у РФ започаткували боротьбу з тероризмом, для нас почалося щось страшне. У рамках програми «Діаспора» ми отримали невеличкі кошти на проведення фестивалю в Розсоші. І тут виявилося, що за ці кошти ми маємо стільки звітів написати! Тому що всі надходження з–за кордону контролюються особливо пильно на рівні ФСБ.
Заступник голови УВКР Михайло Ратушний додає, що якщо ми нічого не робитимемо зараз, то «втратимо українське Подоння». Тому українці мають «частіше посилати сигнали і допомагати співвітчизникам за межами України». Що й казати, якщо наша делегація у тій же Розсоші була другою за всі роки незалежності.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
