За честь України — паралельно з Лондоном

Сорокові роки XX століття історики не без підстав називають ерою переміщених осіб. Поштовхом до великої переміни місць проживання стала Друга світова війна. Тільки 1944 року в західній Європі таких людей, разом із біженцями, налічувалося, за різними даними, від 6 до 10 мільйонів. Із них 2,4 мільйона були українцями.

Після закінчення війни частина з них відмовилася повертатися назад до «соціалістичного раю», і доки світова спільнота вирішувала їхню подальшу долю, більшість мешкала у спеціально облаштованих Ді–Пі–таборах (від міжнародного визначення DP, displaced persons — «переміщені особи»), створених країнами–переможницями на території Німеччини й Австрії.

У таборах життя ішло своєю чергою. Займалися люди і спортом. Апогеєм розвитку спорту стала Олімпіада народів Ді–Пі, що відбувалася з червня по листопад 1948 року в різних містах Німеччини. Українські «таборові спортсмени» досягли на цих змаганнях значних успіхів.

На старт «свиснув» Рак

Мабуть, найвлучніше охарактеризували цей захід дослідники О. Вацеба та Ю. Козій. Вони відзначили, що Олімпіада Ді–Пі — це унікальне змагання як за представництвом учасників, так і за своєю ідеєю та політичними обставинами, в яких вона проходила. Це була своєрідна спортивна проба сил народів, що у зв’язку з обставинами повоєнного часу опинилися у вигнанні на території Німеччини та не могли самостійно змагатися на олімпійських аренах Лондона (а якраз тоді, в липні–серпні, у столиці Великої Британії відбувалися офіційні XIV Олімпійські ігри).

Організатором Ді–Пі–змагань виступив Міжнародний комітет таборів, великий внесок у підготовку цієї Олімпіади зробила також українська Референтура фізичної культури (РФК).

Ідея проведення Ді–Пі–ігор виникла навесні 1948 року на одному із засідань спортивної секції Міжнародного комітету політичних біженців (ІНКОПФ). Автором її став Леонід Рак. Саме українець запропонував влаштувати паралельно з Лондонською Олімпіадою спортивні турніри в Ді–Пі–таборах.

«Ці змагання не будуть ніякою конкуренцією для «великої Олімпіади»... Вони будуть тільки ще одним доказом солідарності вигнаних з батьківщини членів поневолених націй, вони мають бути доказом їх моральної і фізичної вправності», — писала тоді газета «Українська трибуна».

Безплатні пайки й жири з–за океану

У ходi підготовки ігор організатори зіштовхнулися з низкою перешкод, які не раз ставили під питання проведення змагання. Так, Міжнародна організація у справах біженців (ІРО) чимраз суттєвіше зменшувала харчові пайки. Додала проблем із фінансуванням і проведена грошова реформа. Власне, брак коштів був однією з головних причин, що змушувала спортсменів від різних країн сумніватися в доцільності участі в Ді–Пі–Олімпіаді. Але ІРО заспокоїла всіх заявою, що надасть спортсменам харчові пайки на час змагань та безкоштовні квитки на проїзд залізницею.

Утім здебільшого спортсмени шукали фінансування самотужки. Наприклад, РФК вдалося здобути гроші завдяки допомозі низки українських еміграційних установ: Унії української кооперації, Союзу українців Великої Британії, таборових комітетів у Міттенвальді та Регенсбурзі. Також українська команда отримала від співвітчизників із–за океану 40 кг жирів (олії та смальцю).

Зметикували на вісьмох, без Росії

В Олімпіаді Ді–Пі брали участь не всі національні групи, що перебували на еміграції. Хтось узагалі не розвивав спорт у своїх таборах, хтось не зміг знайти кошти, хтось лишився осторонь із політичних міркувань, як–от росіяни. Стоячи на позиціях «єдиної і неподільної країни», вони з самого початку відмовилися вступати до Міжнаціонального комітету, однак уже в ході змагань вимагали включити їх до списку учасників, імовірно, прагнучи довести свою перевагу в спорті над сусідами.

Загалом, на Ді–Пі–Олімпіаді змагалися спортсмени від України, Литви, Естонії, Латвії, Польщі, Югославії, Угорщини, Чехословаччини. Представництва учасників були нечисленними — іноді на старт у тих чи інших видах спорту виходило по три, а то й два спортсмени. Організатори потурбувалися про виготовлення медалей, грамот та жетонів від РФК.

Нашим співвітчизникам вдалося виграти чотири золоті (футбол, волейбол, бокс, естафета 4 по 100 м у чоловіків), чотири срібні та дві бронзові нагороди.

За браком конкуренції

Відкриття Олімпіади було бучним. Ось як описував церемонію учасник тих подій Олег Лисяк: «Субота, 26 червня, ранок. Заля табору Піоніркасерне в Міттенвальді, де вже відбулося стільки змагань, виглядає сьогодні інакше, ніж звичайно. З трьох сторін степенниці; на головній стіні прапори; перед прапорами щогли для прапорів переможців і підвищення. На протилежній стіні великий золотий тризуб і українські прапори в гірляндах зелені. Тишу переривають звуки польського національного гімну, далі латиського і нареш­ті — «Ще не вмерла Україна». Марширує наша дружина в білих строях із тризубами на грудях. Синьо–жовтий прапор несе Микола Гнатів...»

Ді–Пі–Олімпіаду почали змагання чоловіків із волейболу. На старт вийшли три команди — з Польщі, України і Латвії. У матчі відкриття наші співвітчизники виграли у латвійців із рахунком 2:1 (15:12; 13:15; 15:11), повторили успіх у грі з поляками і стали чемпіонами. Уперше в олімпійській (хай і «переміщеній») історії на честь перемог українських спортсменів піднявся національний прапор під музику гімну. Українська команда складалася в основному з гравців «Лева» (Міттенвальд) — О. Бучацького, М.Левицького, М. Гнатова, Т. Ступницького, Е. Обухівського, М. Барановського і Л. Вербицького. Друге місце посіли поляки.

У турнірі з настільного тенісу серед жіночих команд брало участь дві команди — українська й литовська. Наші дівчата поступилися і відтак здобули «срібло».

Цікавими були змагання з легкої атлетики. Українська команда, маючи у своєму складі таких майстрів, як Ірина Варцаба, Ліщинська, Петрівський, Купчинський, розраховувала здобути декілька комплектів нагород. Старти проходили на стадіоні в Нюрнберзі і принесли нашій команді лише одне «золото». В естафеті 4х100 з результатом 45,3 сек перемогли Микитович, Бойко, Купчинський і Петрівський. Також були срібна і бронзова відзнаки в жінок на стометрівці (Варцаба — 14.00, Ліщинська — 14,2 сек), другі місця в жіночій естафеті 4х60 та у стрибках у висоту в жінок (Варцаба — 1,40 м). Тон на легкоатлетичних змаганнях задавали спортсмени з балтійських країн.

Розчарував турнір боксерів у Вюрцбурзі. Уже напередодні його проведення з’ясувалося, що змагання вкладуться в один вечір, а в таких категоріях, як важка, мухи, півня, середня, взагалі не буде боїв через брак суперників. Саме на ці вагові категорії розраховували українці: серед нашої сімки були й дуже досвідчені бійці. Тож нагороди (Хома — важка, Зварич — муха, Барчук — середня) наші отримали без бою. Більше того, як згадує Олег Лисяк, «прийшлося ще провести словесний бій в оборону їх перших місць» від незгоди з боку інших команд. Таким чином отримали золоті медалі не виходячи на ринг. У напівсередній вазі Древницький без питань програв латвійцю Шмітсу, у напівважкій вазі Семенюк поступився, знову ж таки, латвійцю Мієзітісу. Так, із єдиним — програним — поєдинком українці отримали ще два «срібла». Загалом на ці змагання прибули лише 15 боксерів iз угорських, українських, литовських, латвійських Ді–Пі–таборів, і більшість із них не відповідала статусу спортсменів.

5:1 — фірмовий рахунок

Найцікавішим був футбольний турнір, у якому брали участь п’ять команд, зокрема й сильні в той час Югославія, Угорщина, Польща. Футбольні змагання викликали величезний інтерес серед уболівальників різних таборів. Були випадки, коли люди долали відстань більш ніж 300 км, аби побачити матчі української збірної. Так, на гру Польща–Україна до Аугсбурга, крім тисячі місцевої публіки, прибуло більш як 60 вантажних авто з усієї Баварії, а в кожну машину сідало приблизно 30 осіб.

Українці грали в жовто–блакитній формі із тризубами на футболках, а перед початком матчів український оркестр грав Гімн «Ще не вмерла». У чотирьох матчах наші здобули перемоги з однаковим розгромним рахунком 5:1 (над югославами, угорцями, у півфіналі 12 листопада — над поляками та у фіналі — над литовцями) і двічі зіграли внічию (на ранніх стадіях, 1:1 — із Польщею, 4:4 — із Литвою).

Півфінальний і вирішальний матчі проходили в Мюнхені. У грі за «золото» забитими м’ячами відзначилися Р. Маркевич — тричі, С. Лютак та В. Закалюжний.

Крім згаданих осіб, за «синьо–жовтих» різну кількість матчів грали Є. Ходань, І. Медведчук, В. Герасим, Б. Савка, М. Касіян, Б. Куцан, І. Мікльош, Б. Кутний, А. Горський, В. Кобзар, Дейчаківський, Стасюк, Бойцун, О. Банах, Є. Арндт, В. Голюка, Кравченюк, Кметь.

«Відсутність наших футбольних «асів» викликала певне хвилювання відносно перемоги української команди, яка претендувала на золоту медаль для українського еміграційного спорту, — писала газета «Промінь». — Утім уже в першому таймі проти поляків наші футболісти пішли в рішучий наступ і забили два м’ячі, пропустивши один. Наприкінці поєдинку Закалюжний забиває п’ятий гол і тим самим встановлює остаточний рахунок. Наступного дня нашими суперниками були литовці. Матч передбачався дуже цікавий, адже всі знали прибалтів iз попередніх ігор як дуже сильних і швидких суперників... Уже на другій хвилині другого тайму Маркевич забиває четвертий гол, а через деякий час і п’ятий. Литовцям пощастило відзначитися всього один раз з одинадцятиметрового».

Саме футбольний матч став i завершальним акордом Ді–Пі–Олімпіади.

Володимир ГІНДА,
кандидат історичних наук

ЗНАЧЕННЯ

Після завершення Олімпіади та міжнародного турніру в Міттенвальді більшість спортсменів емігрували в інші країни — здебільшого у США й Канаду, а Ді–Пі–ігри 1948 року стали першими й останніми в історії. Ці змагання засвідчили ініціативність наших співвітчизників та їхню вагу для всього повоєнного середовища біженців. Ігри дали можливість контактувати зі спортсменами інших народностей та — і, мабуть, це головне — звернули увагу на життя переміщених осіб світової громадськості й самих німців. У німецькій пресі багато писали про Олімпіаду Ді–Пі.

Олег Лисяк, згадуючи значення тих ігор для українців, зазначає, що вони «дали чужинцям правдивий образ про нас, навчили шанувати нас як на спортовому майдані, так і при зеленому столі міжнародних нарад»