Перепоховання обов’язково відбудеться. Але не в найближчому майбутньому.
Минулого року, коли до нас звернувся секретаріат Президента Віктора Ющенка із цього питання, більшість членів нашої родини вирішила, що поки що заскоро це робити. Тим більше що в жовтні 2009 року сплив термін оренди місця поховання на мюнхенському цвинтарі «Вальдфрідгоф». Тоді було вирішено продовжити договір ще на десять років. Сума не страшна — три тисячі євро за десять років, і при можливості можна раніше займатися перепохованням.
Позиція родини така: перепоховання повинно сприяти консолідації українського суспільства, а не його розколу.
Для цього потрібно проводити відповідні освітянські заходи, але ми бачимо, хто сьогодні відповідає за освіту в начебто незалежній Україні, яка нібито навіть неспроможна написати свою власну історію без допомоги «старшого брата по великій вітчизні».
Я не уявляю перепоховання можливим при сьогоднішній владі, яка так удало тримається на розколі суспільства — адже розділеними легше керувати. Тим більше, що при цій владі все дозволено українофобам, які без страху нападають на свідому українську молодь навіть під час музичних фестивалів.
Можна тільки уявити, як легко буде цій шпані справитися зі старшими людьми під час похорону, навіть у такому прогресивному регіоні, як Станіславівщина.
Є ті, хто вважає, що Бандеру треба перепоховати в Києві. Але справа в тім, що Бандера вже спочиває у київській землі. Тільки ми досі не знаємо точного місця, де похований отець Андрій — батько Степана, священик, розстріляний у Києві в липні 1941 року.
Для родини негайними пріоритетами є встановлення місця поховання отця Андрія та правда про долю Богдана Бандери — наймолодшого з братів Бандер, чий слід зникає на Миколаївщині в роках ІІ Світової війни. Знаємо, що він ішов похідними групами ОУН на Велику Україну проголошувати українську незалежність в 1941 року. А потім його слід зникає...
Від себе раджу українцям зараз думати більше про Межигір’я, а не Бандеру, аби їхнє життя покращилося вже сьогодні.
P. S. Для інформації: члени прямої родини діда Бандери, які живі, — це дочка Леся (моя мама), невістка, зять, п’ять онуків плюс шість правнуків, але вони ще маленькі.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
