Такі ж, як ми

Толерантність — це властивість людини сильної чи слабкої? Це вияв пасивності чи активна громадська позиція? Багаторічний досвід дитячого табору «Джерела толерантності», де підлітки навчаються міжетнічної та міжрелігійної взаємодії і взаєморозуміння, свідчить, що толерантність вимагає зусиль, навчання і прояву особистості. У неділю Київський клуб толерантності, заснований на базі досвіду цього табору, організував вуличну акцію «Запали ліхтарик толерантності». Підлітки з клубу запрошували перехожих на Контрактовій площі приєднатися до танців різних народів, конкурсів і малювання символів взаємоповаги, розуміння, миру. Насамкінець усі охочі запалили ліхтарики, зроблені власноруч дітьми, що ніби промовляли: добре, коли ми приймаємо інших людей і доброзичливі до них.

Пошана до «не свого»

Нині таки бракує пошани і до сповідників іншої віри, і до неповносправних і недужих, зокрема психічнохворих, до сусіда, який не те сказав, до політичних опонентів.

Кожна національність може когось «не сприймати». «Це базується на глибинних механізмах «свій — чужий» і підігрівається пропагандою, мовою ворожнечі в ЗМІ, — розповідає психолог–методист табору «Джерела толерантності» Анна Ленчовська. — Американські нейропсихологи здійснили цікавий експеримент. Вони показували немовлятам різних рас зображення дітей своєї раси й інших. На свою расу малюки реагували усмішкою, а на іншу — плакали. Це біологічний механізм розрізнення свого і чужого. Але ж люди — біосоціальні істоти, і в соціумі живуть разом. І завдання соціуму — навчити людину керувати своїми біологічними механізмами та навчитися співжити і співпрацювати».

Концепція табору «Джерела толерантності» ніби проста: кожен день діти 12—16 національних громад проживають в культурі якогось одного народу, приміряючи на себе не лише одяг, а й традиції, історію, танці й пісні етносу. Скажімо, в польський день усі танцюють польські народні танці, співають польські пісні, смакують польські страви, вивчають кілька фраз польською мовою, ознайомлюються з історією народу та з особливостями громади в Україні. І так само — в румунський день, грецький, кримськотатарський, єврейський, угорський... Загони змішані. І в кімнатах разом проживають і дружать діти різних етносів та віросповідань — християни, юдеї, мусульмани. Так «ламаються стереотипи». Табір заснував Конгрес національних громад України, віце–президент якого Йосиф Зісельс співпрацював із представниками різних народів ще з 1970–х та був учасником визвольної співпраці націй у радянських «виправних» таборах. Рік у рік різні діти в таборі малюють символи толерантності. І завжди це — люди, які взялися за руки чи танцюють у колі, або ж усмішки, чи кілька рук разом у рукостисканні, або голуб миру. Це знаки довіри, прийняття і взаємоповаги.

«Українці майже нічого не знають про кримських татар, і угорці, і поляки, кримські татари не знають про інші етнічні культури. Спершу невідоме сприймається як чуже. У таборі ж разом живуть, харчуються, починають товаришувати, — каже багаторічний директор табору «Джерела толерантності», одна з авторів–упорядників посібника «Полікультурика», науковий співробітник лабораторій навчання мов етнічних меншин Інституту педагогіки АПН України Наталя Бакуліна. — Толерантність починається з міжособистісної пошани, з прийняття «чужого». І тоді є міжкультурне збагачення один одного. Знання про інше змушує тебе більш глибоко пізнати своє. З іншого боку, якщо є міцна основа власного — буде й прийняття іншого. Такі заняття треба проводити з дітьми систематично у школах».

Навчитися взаємодіяти

«Сучасна людина діятиме ефективніше, коли буде не ворожою до світу, а доброзичливою, — каже цьогорічний директор табору «Джерела толерантності», заступник директора з виховної роботи та учнівського самоврядування Класичної гімназії при Львівському університеті ім. Івана Франка Сергій Хараху. — Утім для виховання толерантності однієї виховної години замало. Це може бути цикл занять, факультатив, програма якого підтримана у школі і в управлінні освіти».

Нині методичний досвід табору доступний для всіх навчальних закладів України. Нещодавно у рамках проекту «Книжки для виховання толерантності» вийшов друком ілюстрований методичний посібник «Полікультурика», який упорядкували організатори табору. Методичку поширюють на семінарах заступників директорів iз виховної роботи шкіл. У книжці є достатньо матеріалу для того, щоб ознайомити школярів iз народами, що проживають в Україні. Такі заняття можна робити і в гуртку, і під час виховної години. Від мінімуму — до повноцінного пришкільного табору.

Методичний посібник «Полікультурика» побудований на інтерактивних методах навчання. Інформація про понад 15 національних громад, що проживають в Україні, подана тут у вигляді розроблених уроків на різні теми — історія, народна культура, релігійні традиції. Також вміщено розробки Дня пам’яті (трагедії націй за тоталітарних режимів) і Дня прав людини та рекомендації психологів щодо їх проведення.

Як розповіла Анна Ленчовська, інтерактивні методи навчання були запроваджені в США, коли в результаті боротьби чорношкірих за людські права, очоленої Мартіном Лютером Кінгом, уряд країни прийняв рішення про десегрегацію — дозволив білим і чорним дітям навчатися разом у школах. У першу таку школу в місті Літтл Рок семеро чорношкірих дітей супроводжувала армія з 3000 солдатiв, щоб чорношкірих не побили численні білі протестувальники. Це було у 60–ті роки... А зараз в Америці президент — іншої раси.

Тоді ж уряд дав замовлення для психологів — розробляти методи, завдяки яким діти навчатимуться співпрацювати. Одним iз перших застосували метод «ажурна пилка». 25 дітей об’єднуються у п’ять груп, змішаних за расами й національностями. Їм дається текст параграфа, розбитий на п’ять фрагментів. Кожна група отримує один із фрагментів. Текст може бути який завгодно — з біології, фізики, історії. Упродовж 10 хвилин групи вивчають кожна свою частину. Потім від кожної по чотири парламентери ідуть в інші групи і там розповідають свої фрагменти. Кожен повертається до рідної групи і намагається скласти цілісний текст. Потім діти відповідають на запитання вчителя чи пишуть контрольну роботу. «Тут уже не вибирають — хочеш iз ним сидіти, в окулярах він чи чорний — тобі треба скласти параграф, — каже пані Ленчовська. — Спершу ти змушений співпрацювати, потім розумієш, що можеш співпрацювати, а в якийсь момент відчуваєш, що хочеш співпрацювати, бо виявилося, що в нього кросівки такої самої фірми, як у тебе, і що він слухає музику таку саму, як і ти. Зараз, коли наші вчителі їздять до Західної Європи чи Америки і там відвідують школи, то їх вражає рівень критичного мислення дітей, готовність їх до дискусії. Бо групові, інтерактивні методи роботи там запроваджені з дитячого садочка. Цей досвід взаємодії школярі переносять і на повсякденне життя».

Повернулися б, якби могли

Цього року в таборі «Джерела толерантності» було 22 дитини–біженці. І вперше були діти різних рас. У рамках проекту Данської ради з питань біженців Анна Ленчовська розробила освітні листівки для вчителів. З одного боку — зображення, з іншого — запитання або текст для роздумів. Наприклад, дівчина, замок, ключі. Запитання: як біженці «закрилися» в рідному місті, що вони можуть відкрити тут і чи можуть вони це зробити самі. Далі — листівка «Нелегальних людей не буває». Автобус, забитий людьми, зверху — меблі. Запитується — в якій країні це відбувається, чому ці люди з речами? Діти можуть розібратися з поняттями, хто такі біженці, шукачі притулку, мігранти, і обговорити різницю між ними. Утім є юридичні дефініції, а є й моральні. Чи залишається людиною особа без паспорта? Наступна листівка — «Лікарі без кордонів». Ця організація виникла з маленької громадської ініціативи журналістів і лікарів у Франції. А переросла у величезну організацію, відому нині в усьому світі. Лікарі не беруть фінансування від урядів, а лише від приватних осіб і фондів. Це підтверджує, що й приватна ініціатива, якщо є корисною, може багато досягти. І тут подані слова Філіпа Біберсона, коли йому вручали Нобелівську премію: «Ми не впевнені, що слова завжди можуть урятувати життя, але точно знаємо, що мовчання здатне вбити».

Зображення корабля «Сент–Луїс», на якому під час ІІ Світової війни євреї виїхали з нацистської Німеччини, купивши візи на Кубу. А там змінився уряд, і візи виявилися недійсними. «Мене вражає мужність капітана цього судна, — каже Анна Ленчовська. — Німець Густав Шредер стояв біля берегів Америки, там усіх умовляв узяти хоча б дітей. Потім плив уздовж різних країн, там усіх умовляв. Дітей врешті вдалося прилаштувати, а дорослих — ні...». На звороті листівки розповідається про створення ООН, щоб учні розуміли, через що виникла потреба в такій організації. А також Женевська конвенція, яку наша країна ратифікувала в 2002 році, і приймає біженців, згідно з нею.

Ось бабця по мотузці переходить через ущелину, на тому боці її зустрічають. А саме так перебиралися біженці з придушеної комуністами Угорщини в 1956 році. Через Австрію до Данії. «Для нас часто біженець — це непрофесійна, убога людина без освіти, обдерта, що хворіє на якісь нетутешні хвороби. Такий от стереотип. І важливо показати, як казав Пушкін: «Від тюрми і від суми не зарікайся». Ми не знаємо, що спаде на думку правителям, що станеться з нашою державою і яка доля чекає на нас. Скільки українців стали біженцями у ХХ столітті!». І остання листівка: «Біженці йдуть додому. Вони це зробили б, якби могли».