З часу трагедії у Чорнобилі минуло вже вісімнадцять років. Вiдтодi наша держава, здавалося б, мала робити все для того, аби забезпечити постраждалим людям принаймні нормальне та спокійне життя. Це, до речі, передбачає 16 стаття Конституції: в Основному законі сказано, що «подолання наслідків чорнобильської катастрофи» (а до цього пункту слід віднести не лише опіку над природою, а й над постраждалими людьми) є обов'язком держави. Проте Конституція для наших чиновників — не завжди указ. Тому людям, котрі постраждали від аварії, от уже вісімнадцять років доводиться чути відлуння не лише пам'яті про Чорнобиль, а й чиновницької халатності.
Чехарда з документами
...До 2001 року Олена Петрівна жила в селі Оране Іванківського району, що на Київщині, за тридцять п'ять кілометрів від Чорнобиля. Після трагедії на ЧАЕС це селище офіційно отримало статус радіоактивно забрудненої зони. Але з Ораного Олена Демченко виїхала лише в 2001 році (з того часу вона мешкає у Глевасі Київської області). Не дочекавшись переселення, помер чоловік пані Олени. Але цим не обмежилось те, що довелося пережити Олені Петрівні.
Численною кількістю законодавчих та нормативних актів передбачено: коли людина виїжджає з Чорнобильської зони, їй дають нове помешкання і компенсують вартість залишеного майна. Обійстя, на якому проживала особа, береться на баланс держави (у даному випадку Оранської сільради), і воно перестає бути приватною власністю. Натомість людина отримує компенсацію. Своєрідний акт «купівлі-продажу» між Оленою Демченко та Україною відбувся ще 19 жовтня 2000 року. За постановою Кабінету Міністрів, гроші їй мали бути перераховані протягом одного місяця. Проте на вулиці уже 2004 рік, а ні копієчки компенсації 75-літня жінка до цього часу не отримала.
На колишньому обійсті Олени Петрівни (цегляний будинок, гараж, сауна, розкішний сад) зараз мешкають інші люди — вони, за словами Ігоря Демченка, сина пані Олени, винаймають цей дім. Відтак ситуація виглядає ще парадоксальнiше — держава отримує гроші за оренду, а гроші попередній власниці вона так і не виплатила. Аргументи при цьому звучать доволі «металеві»: «Так, ви маєте право на компенсацію, але виплатити її ми не можемо».
Законодавством передбачено, що компенсацію має перерахувати державне казначейство району (у даному випадку Іванківського), на території якого знаходиться майно. Для того, аби кошти були виплачені, до держказначейства мають надійти відповідні документи. Уся «сіль» в тому, що районні чиновники, за словами сина Олени Петрівни, Ігоря Демченка, прийняти ці документи просто відмовляються.
Пан Ігор за професією адвокат, тому вчинив з юридичної точки зору доволі хитро: він надіслав папери Іванківському держказначейству рекомендованим листом, після чого отримав повідомлення про вручення кореспонденції. Таким чином у чиновників надалі не було б підстав «відмазуватися» відсутністю документів. У свою чергу, казначеї з Іванківського району переслали пакет ...Оранській сільраді теж рекомендованим листом. Тобто документів від пані Демченков у них справді немає.
Державу, де місяць дорівнює рокам, вивчатиме Євросуд
Бачачи таку бездіяльність райказначейства, Ігор Демченко від імені матері подав позов до Васильківського райсуду. 12 жовтня 2001 року той постановив «стягнути з відділення Державного казначейства в Іванківському районі Київської області на користь Демченко Олени Петрівни 30 000 грн. компенсації за втрачене майно, 1 062 грн. за рахунок одноразової допомоги — разом 31 062 грн.» Але Іванківське казначейство цих грошей виплатити не може. Бо, як здогадується читач, не має документів.
Утім це знову ж таки «відмазка». Бо необхідні папери можна отримати з Оранівської сільради, всього лише надіславши їм відповідну вимогу. Крім цього, Олена Петрівна направила скарги з усіма потрібними документами Президентові, Уповноваженому ВР з прав людини та Міністерству з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи. «Христом Богом прошу Вас про допомогу і прошу передати в Іванківське казначейство мої документи», — зверталася у скарзі Олена Демченко. Тобто ці три пакети документів існують, очевидно, їх теж передавали якщо не «на район», то принаймні у відповідні служби.
Однак віз і нині там. От уже п'ять років тягнеться той один, передбачений законодавством, місяць. Ні до чого путнього не довели і численні звернення Олени Демченко та її сина до органів державної влади різного рівня. Скільки за цей час пережила Олена Демченко, складно навіть уявити. І прикро, напевне, не стільки за те, що не виплачують грошей, а за те, що для влади цієї держави байдужі турботи її громадян. Але моральної компенсації за пережите Олена Петрівна не вимагає — просто хоче одержати на старість те, що їй по праву належить.
Справа, до речі, «дотяглася» уже до Європейського Суду. У листі, що надійшов до Олени Демченко восени минулого року зі Страсбурга, сказано: «Суд розгляне Вашу справу, як тільки це виявиться можливим». За принципами роботи Євросуду, справа називатиметься «Демченко проти України». І це прикро. Бо де-факто виходить, що за недбальство кількох чиновників мусить «розплачуватися» уся Україна. Ігор Демченко взагалі вважає, що за халатність чинів має відповідати Президент. «Він є гарантом Конституції, — зазначає Ігор Петрович. — Моя мати більше трьох років не може отримати передбачені законом гроші. А подолання наслідків від чорнобильської трагедії, за Конституцією, є обов'язком держави».
Дев'ять «ігнорів» від Кучми
З такими думками Олена Демченко (а її син Ігор, зрозуміло, є адвокатом своєї матері) в жовтні минулого року подала до Печерського суду цивільний позов до Президента (іще одним фігурантом позову було відділення Держказначейства в Іванківському районі). У позові Олена Демченко вимагала від Леоніда Кучми виплати їй компенсації у розмірі тих же тридцяти тисяч гривень — за те, що той не зміг гарантувати їй конституційних прав і за те, що належним чином не реагував на її скарги. Суддя Печерського суду цю заяву приймати до розгляду не хотіла через те, що вона буцімто була неправильно оформлена. Відмову у прийнятті справи Олена Петрівна та її син оскаржили в Апеляційному суді. Той виніс позитивне рішення і знову направив справу до Печерського суду на повторний розгляд. Певна річ, суддів-відчайдухів, які наважаться розглядати позови до Президента, в Україні небагато. І у Печерському суді вирішили, що найдоцільніше буде відіслати документи назад позивачу. Хоча, за словами Ігоря Демченка, якщо Феміда й не бере справу до провадження, вона має відправити ці документи до архіву. Але не на адресу позивача.
Через це Ігор Демченко був змушений звернутися зі скаргою на дії суду до депутатського корпусу, а саме — до заступника голови комітету з правової політики Миколи Катеринчука (фракція «Наша Україна»). Наприкінці лютого цього року Катеринчук відправив ці документи до Генеральної прокуратури, та передала їх столичній, а остання знову направила до Печерського райсуду. А цьому судові не залишалось нічого іншого, як звернутися до Ігоря Демченка, аби той ... повернув матеріали назад до суду.
Цього року, 23 березня, Ігор Демченко від імені матері, окрім позову, подав ще й скаргу на дії Президента. Бо Леонід Кучма, за словами адвоката, на чергове (до речі, уже дев'яте) звернення з приводу «чорнобильського питання» Олени Демченко не відповів, а радше відписався для галочки. Судове засідання у цій справі було призначено на 23 квітня. Але воно не відбулося: представники Міністерства юстиції, що виступали адвокатами Президента, сказали, що не встигли підготуватись до розгляду, і попросили призначити засідання на пізніший термін. Хоча протягом одного місяця, відколи скарга надійшла до суду, часу для підготовки вистачало. Ігор Демченко припускає, що сторона Леоніда Кучми просто вирішила взяти такий собі «тайм-аут». За цей час можна або підготувати нормальну відповідь, або врешті-решт розібратися в ситуації і віддати гроші 75-рiчний Олені Демченко.
До речі, головною причиною невиплати компенсації, як зазначає Ігор Демченко у своїй скарзі Прем'єр-міністру Віктору Януковичу, є «те, що співробітниця Іванківського держказначейства А. Дудар вважає, що вона має право на частину цієї компенсації». Тобто йдеться про«пiдмазування». Ну а яке відношення рівень моралі та професіоналізму районного чиновника має до Президента? Власне, у цьому і родзинка. Бо Президент як гарант Конституції, отримавши дев'ять звернень від сім'ї Демченко, за чотири роки не зміг гарантувати Олені Петрівні цих конституційних прав. Позов до Кучми — річ, безумовно, гучна і, враховуючи предмет позову, навіть дивна. Але таким чином Демченки намагаються довести просту істину: за те соціальне середовище (зокрема у площині чиновник-громадянин), яке створилося в Україні протягом останніх років, за ситуацію, подібну до вищеописаної, повинен відповідати Президент, глава держави і гарант її Конституції.
